Пам'яті Дмитра Кременя

Хто може об’єктивно оцінити велич людини чи її ницість? Не має такого унікуму. Тому, що оцінка буде завжди суб’єктивною. А якщо ця людина поет? І не просто поет, а творча особистість, здобутки якої високо оцінено і шанувальниками і державою. Твори якої, переведені і видані у багатьох країнах? Слова… 

То лише слова, якими важко, а деколи і не можливо оцінити багатогранну людську сутність. А якщо це видатний поет, то може й гріх  за це братися… Але, напевне, ще більший гріх про то мовчати, не віддавши належне людині видатній, і в чомусь близькій до геніальності. Такою людиною   на мою думку і є Дмитро Дмитрович Кремінь.

Мій друг Дмитро Кремінь... Я знаю багатьох людей які так говорять, ще більше людей не вважають за потрібне виносити на  загал свої почуття. Але, як не дивно це може видаватися, то дійсно так, у Дмитра Креміня дуже багато друзів, і мені зовсім не відомі його вороги. Думаю, що таких не було.

Що стосується мене, я теж тішу себе тим, що можу повторити за іншими: мій друг Дмитро Кремінь. Я маю на то право хоча би від того, що він сам писав про це, даруючи мені збірки своїх творів. Я люблю і поважаю усіх моїх побратимів, від яких маю у дар їхні твори, але грішний, вірші і поеми Дмитра Креміня виділяю від інших своєю увагою. І не лише тому, що він визнаний поет і письменницькими організаціями, і  цінителями поезіїї, і державою, про що свідчить отримана ним найвища письменницька нагорода України, Шевченківська премія.  

Бути другом Дмитра Креміня, то тішить власний гонор, але і покладає велику відповідальність. Всім відомий вислів, «Скажи мені хто твій друг, і я скажу тобі хто ти є», говорить про те, що коли тебе вважає другом непересічна людина, ти повинен бути гідним цього звання. Я слідую принципу цьому вислову з того часу, як ближче познайомився з Дмитром Кременем.

  Більшість молодих письменників чи поетів, приходить зі своїм наробком до спілки і просить Дмитра оцінити власні твори. Дмитро Кремінь завжди знаходить слова підтримки для початківців. Знаю по собі наскільки то надихає на подальшу роботу. Прочитавши першу книгу мого нового роману «На зламі імперій», Дмитро Дмитрович поставив «діагноз»: «Мені роман сподобався». Цього мені було досить, щоб більш впевнено продовжувати роботу. Я добре знаю, що таким чи іншим чином, Дмитро підтримує кожного  товариша по спілці.  

Обговорюючи з Дмитром ті чи інші історичні події, які я висвітлюю у романі, або читаючи його твори, завжди дивуюся його енциклопедичній освіченості.  Враховуючи жанр, у якому я працюю, мені доводиться знайомитися з величезним масивом архівних матеріалів. При тому я розумію, що людині, яка працює над іншою темою, то не потрібно, але в розмові виявляється, що Дмитро не лише знайомий з матеріалом, він може дати коротко і влучно оцінку тій чи іншій історичній події.    

 Я свідок того, яким авторитетом Дмитро Кремінь користується в українських побратимів по перу. Так сталося, що я досить часто зустрічався з видатним українським поетом, драматургом і сценаристом, Іваном Драчом. Вже з першої  зустрічі, після короткої розмові  про мою трилогію «Запороги», Іван Федорович, знаючи що я з Миколаєва, запитав: «Як себе почуває мій друг Дмитро Кремінь? Я знаю, що він хворів».  Я відповів, що Дмитро Дмитрович працює над новими збірками поетичних творів, не зважаючи на хвороби. Іван Федорович трохи помовчав і процитував:

«Жебраки українські поети,

Що ви пишете в бідні газети?

З ким ідете на прю на ножі?

Вас на Банковій знов піднімає

Той у кого Відчизни не має?

А пророки усюди чужі…

У якому тепер тиражі

Вам болять ненаписані книги?

Потім, ще трохи помовчавши, ніби процитував, ніби сказав від себе

«О, звіздо! Полинова звіздо!».

Я мовчав. Що міг сказати. То був вірш «Поскриптум до Літопису» з нової збірки Дмитра Креміня «Медовій місяць у Карфагені». Він щойно подарував її мені, і я возив її за собою, постійно перечитуючи. Трохи раніше я показував нові вірші Дмитра Кременя і Івану Федоровичу Драчу. Він досить уважно переглянув збірник, але тоді нічого не сказав. І от тепер виявилося, що і йому запали у душу вірші з цієї збірки. А може він  раніше чув цей твір від Дмитра Креміня. Не відаю того. Той вірш і мене вразив, особливо останній рядок.  То був ніби самостійний вірш. Такі вірші характерні для японської поезії. Фактично, то і є самостійний досконалий вірш зі своїм глибинним змістом.

А ще мене вразив випадок, пов’язаний з Дмитром Кременем на відзначені вісімдесятиріччя з дня народження Олександра Олександровича Сизоненка, миколаївського прозаїка, лауреата Шевченківської премії. Після того як Дмитро Дмитрович поздоровив Сизоненка з ювілеєм, той подякувавши за привітання і промовив, звертаючись до присутніх:

«Чи миколаївці колись задумувалися якого геніального поета мають?! Він такий в Україні один. Різномаїття тематики і її глибина філософського осмислення людського буття, яку  підіймає Дмитро Кремінь, вражає не лише мене. Такої ж думки й інші члени президії спілки письменників. Я зачитаю вам найкращий, на мою думку, вірш Дмитра. І  Олександр Сизоненко на пам'ять зачитав один з віршів  Дмитра Кременя. Я був вражений від того як вісімдесятирічний письменник міг запам’ятати такого значного по розміру, і складного для вивчення, вірша. На той час і я не знав його на пам'ять. 

Я часто перечитую твори Дмитра Креміня, і роблю це для того, щоб навчитися викладати свої думки так, як це робить він. Але тому не навчишся, то отримуєш від Бога. І то, якщо маєш силу працювати в поті чола. Лише тоді доводиш свої думки, викладені римовано на папері, до вищої досконалості. Я перечитую твори Креміня ще й тому, що глибина його філософських узагальнень, непересічно точна оцінка історичних подій, дає мені, працюючи над осмисленням історичних подій, про які я пишу, донести читачеві ту глибину історичних узагальнень, якими жили в той чи інший час герої моїх історичних романів.

Шістдесятирічний ювілей Дмитра Креміня випав на час коли місцева влада у силу кон’юнктурних міркувань, зробила вигляд, що того не знає, і не відзначила на належному рівні ювілей поета, відзначеного найвищою державною відзнакою. Але про це не забули друзі і шанувальники Дмитра, майже протягом цілого дня, до нашої письменницької організації вони йшли з привітаннями і подарунками. Хтось навіть приніс величезний кавун. То було істинно народне вшанування нашого Метра. А я свої почуття і шану до побратима виклав у вірші, не маючи на меті рівнятися з Дмитром Кременем.  

вересневі наші ночі й дні.

Ще не осінь, і уже не літо…

( Д. Кремінь).

Дмитру Кеменю

Яскравим усміхненим сонцем,

Шанує тебе літній серпень.

І ти мов наповнений сонях – 

Даруєш тепло свого серця!

А серпень ще літо, не осінь,

Хоч в смутку жовтіє вже листя.

А серпень то літо не осінь – 

Та все ж він до осені ближче…

Еллада в ковильному краю, 

Тебе зчарувала навіки.

Та все ж день пройде і згадаєш – 

Карпати, і ліс, і трембіту.

І серпень. В карпатах то осінь.

Вже гори в пожовклому листі…

Хоч серпень то літо не осінь,

Над горами хмари повисли.

До обрію соняхів поле,

То дійсно щаслива планида.

І поряд усміхнена Оля – 

Навіки твоя  Атлантида!

А серпень, то дійсно не осінь,

 Вона ще не проситься в гості.

А ночі гарячі ще й досі!

Віншуй же життя своє в осінь!

Дмитро Кремінь визнаний класик української літератури. Його творчість давно вивчається учнями шкіл і студентами університетів. По його творах пишуть кандидатські та докторські дисертації. Зрозуміло, як і кожній людині, думаю йому приємно, що його робота оцінена, але знаю, що він тим особливо не переймається, маючи свою філософську позицію по відношенню до людської слави. То можна побачити у його творах. Згадаймо:  

Я тільки проїздом. Ти чуєш?

Я тільки проїздом.

Усе між буттям  і фіналом – ольвійський транзит.

Кому помолюсь наостанку? Розореним гніздам?

Розореним скіфським курганам

Між цвинтарних плит?

Я з Дикого Поля,

Покритого Флотським бульваром.

Уже під ногами потріскує древній асфальт.

А шлях із Египту закінчиться Бабиним Яром.

Кінець і початок.

Оркестром – лиш скрипка і альт. 

Заступник голови Миколаївської філії  Спілки письменників України, В. Рогожа.