Как бывший сторонник отделения Донбасса ушел к николаевским десантникам воевать против террористов

Він – професійний педагог. 2004 року закінчив Києво-Могилянську академію, отримав три дипломи: спеціаліста з фізики, комп’ютерних технологій і магістра екології.

Для Горлівського професійного училища транспорту, де працював до недавнього часу, Микола Воронін був неабиякою знахідкою. Адже викладав одразу три дисципліни – математику, фізику й інформатику. Сьогодні такими цінними кадрами навряд чи зможуть похвалитися навіть деякі відомі виші України.

– Усе своє життя я засуджував війни в будь-яких їхніх формах, – пояснює Микола Воронін. – А особливо – якщо вони виступають інструментом зовнішньої політики. Ми з дружиною дотримуємося теорії екопоселень. Тривалий час запроваджували цю ідею в життя. Навіть декілька місяців прожили в землянці під Горлівкою, відсторонившись від мирських проблем. Тоді я навіть гадки не мав, що вій­на прийде на нашу землю. Що можуть ділити між собою люди на планеті, де місця вистачає всім?

Втім, попри таку життєву позицію, Микола Воронін, як і більшість свідомих громадян України, не міг бути байдужим до проявів корупції, чиновницького свавілля та ігнорування думки народу при вирішенні важливих державних справ. Тому 2004 року брав активну участь у Помаранчевій революції на Майдані. Тоді він навіть уявити собі не міг, що за десять років, у квітні 2014-го, вирушить у Донецьк, аби цілком свідомо «захищати» тамтешнє російськомовне населення. Але від кого? Організатори мітингів і пропагандисти різного штибу закликали тоді народ піднятися нібито проти «бандерівців» та «фашистів». Ця тема безперестанку мусувалася російськими та регіональними телеканалами, неабияк отруюючи свідомість населення Донбасу.

– У мене в руках тоді була палиця, на голові – балаклава, – згадує Микола Воронін. – Кілька годин у лавах протестувальників мені вистачило, аби переконатися, що люди, які активно агітують за «Новоросію» та відокремлення Донбасу від України, – звичайні бандити. Прикриваючись нібито добрими намірами, так звані «визволителі» насправді пропові­дували насильство та грабіж. Саме тоді я відчув, як у повітрі запахло війною.

Та справжнє переосмислення цінностей і подій у Миколи настало тоді, коли за декілька днів він відвідав мітинг «За єдину Україну». У той час, коли поруч біснувалися проросійські молодчики, тисячі беззбройних людей на сусідній площі молилися за свою державу під синьо-жовтими прапорами. Саме тоді він остаточно вирішив: захищатиме свою Батьківщину до перемоги.

Тим часом збройний конфлікт на Сході України набирав обертів. Терористи взяли під контроль Слов’янськ і Горлівку, захоплювали державні установи. Озброєні люди безперешкодно вешталися містом, відбираючи в мирних мешканців майно. Дехто з Миколиних учнів, піддавшись впливу російських агітаторів, покинув навчання та пішов чергувати на блокпости сепаратистів.

– Це були зовсім юні шістнадцятирічні хлопці, – розповідає вчитель. – Тих, хто не погоджувався співпрацювати з бандитами, затримували й кидали до в’язниці на «перевиховання». Після таких випадків я твердо вирішив порушити свої життєві принципи та взяти до рук зброю. Через мережу Інтернет знайшов однодумців. Вони дали мені координати представників однієї з патріотичних організацій. Деякий час я збирав і передавав інформацію про позиції сепаратистів та їхнє переміщення.

Працювати в таких умовах ставало дедалі небезпечніше. Тим більше, що сепаратисти здогадалися про витік інформації й розпочали активні пошуки «жучка». Дізнавшись, що його ось-ось виявлять, Микола негайно виїхав на підконтрольну Україні територію. Там записався добровольцем у батальйон «Донбас», який тільки-но формувався. Згодом у складі штурмової групи «Купол» брав участь у боях під Іловайськом.

На той час в Україні саме тривала друга хвиля мобілізації. Телефоном чоловік дізнався від дружини про повістку з військкомату, тож вирішив узаконити свій статус військовослужбовця. Призвавшись до лав Збройних Сил України, отримав призначення у 79-ту окрему аеромобільну бригаду.

– Особовий склад частини уже тоді брав активну участь у бойових діях на Сході країни, – продовжує Микола Воронін. – Зокрема, в обороні донецького аеропорту. З ініціативи Юрія Бірюкова в аеромобілістів саме формувався 3-й батальйон «Фенікс», який проходив бойове злагодження на місцевому полігоні. У ньому я й розпочав підготовку.

Але залишитися в цьому підрозділі Вороніну не судилося. Річ у тому, що на заміну бійцям, які захищали донецький аеропорт, невдовзі мав вирушити 2-й батальйон десантників. Сюди командування набирало військовослужбовців з досвідом участі в бойових діях. Микола не відмовився від пропозиції змінити підрозділ і згодом вже виконував завдання в новому терміналі відомого летовища.

– Я був в аеропорту саме в той час, коли російський актор Михайло Порєченков розважався у своєрідний спосіб, – ділиться спогадами боєць. – Він вів вогонь по наших позиціях, хизуючись перед російськими телеоператорами. Ми якраз з побратимами знаходились на третьому поверсі. Того дня десантники зазнали значних втрат, були поранені. Я тоді ще не знав, що серед тих, хто обстрілював термінали, був і сумнозвісний російський «Рембо». Але коли новина дійшла до нас, то твердо вирішив записатися у снайпери.

Мужність цієї людини можна лише поважати. По-перше, Микола не побоявся змінити свої переконання, хоча і змушений був перевезти сім’ю у безпечне місце. По-друге, чоловік, який ще вчора навчав своїх учнів справедливості, сьогодні без жодних вагань взяв до рук зброю, аби відстояти цю правду заради тих же дітей, майбутнього України.

Олександр Васильченко, «Військо України».

Смотреть полную версию