'Я загинув миттєво від уламка, а потім машина з моїм тілом вибухнула'. Історії дітей, яких убила Росія

1 червня у світі відзначають Міжнародний день захисту дітей. Це – нагадування про те, що дорослі повинні захищати права дітей, робити все, аби вони росли щасливими, могли навчатися, не знали горя і війни.

Усі вони заслуговують на те, щоб рости у мирному світі, не бачити насильства, не відчувати страху через постійні обстріли. Та через російську агресію українські діти цим обділені. Лише за підтвердженими даними дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ з початку повномасштабного вторгнення в Україні постраждали майже півтори тисячі дітей. Третина з них загинула.

Якби вони могли – що б розказали про себе і день своєї загибелі? Розповіді укладені з допомогою рідних загиблих дітей. 

"Мені дуже хотілося навчитися їздити на велосипеді"

Артем Корнійчук, 1 рік 7 місяців

Кривий Ріг, 16 грудня 2022 року

Привіт, я Артемко. Мені тепер завжди 1,7 року. Я загинув у Кривому Розі, у себе вдома, коли в будинок влучила російська ракета. Зі мною були мама і тато. Їх теж більше немає, як і нашої сусідки. А за кілька днів, у лікарні помер ще один чоловік з нашого будинку. Нашої квартири більше немає, як і всього під'їзду. 

Нас у батьків було двоє: я та старший брат Максим. Коли мама з татом дізналися, що у них скоро народжуся я, вони дуже раділи. А от Максимко – страшно ревнував. Та все змінилося, коли мене привезли з пологового, брат став моїм найкращим другом! Якщо батькам була потрібна допомога, міг і придивитися, і розважити. Особливо це стало в пригоді, коли ми втрьох, з братом та мамою, жили за кордоном. Ми тимчасово виїхали, рятуючись від війни. Я тоді був зовсім маленьким, близько року. 

Вдома нас чекав тато. Ох, як я його полюбив, коли повернувся! Звісно, матусю я теж обожнював, але всі називали мене татовим хлопчиком. Я і схожий був на нього. 

До мого народження батьки з Максимом часто їздили на природу, на риболовлю, на море. Потім мама стала залишатися зі мною. Але ми мали відновити свої сімейні традиції з відпочинку, щойно я підросту. Мені дуже хотілося навчитися їздити на велосипеді. Тато навчив Максима, і вони багато каталися разом. За кілька років і я мав приєднатися до них. 

У день, коли ми загинули, братика не було вдома. Напередодні ввечері він залишився у бабусі. А ми, хоч і ходили у сховище, як було небезпечно, того ранку залишились у квартирі. Тепер ми з мамою і татом Максимкові янголи-охоронці. 

"Я загинув миттєво від уламка, а потім машина з моїм тілом вибухнула"

Кирило П’яхін, 8 років

Вінниця, 14 липня 2022 року

Всім привіт! Мене звуть Кирило, мені 8 років, родом я з Херсона, але вбили мене у Вінниці. Саме у це місто я евакуювався зі своєю родиною після двох місяців життя в окупації. 

14 липня російська ракета влучила в офісне приміщення у центрі Вінниці. У той час разом із дядьком я був в автівці, а моя бабуся вийшла у банк. Я загинув миттєво від уламка, а потім машина з моїм тілом ще вибухнула. Дядькові пощастило, ударна хвиля викинула його через відкрите вікно. Через ту ракету з життя пішло 27 людей, серед яких був я та ще дві дитини.

Змалечку я ріс зовнішністю схожий на батька, а характером – на маму. Рано сказав своє перше слово, це було "тато", швидко зробив перші кроки.

Я був спокійним хлопчиком, який обожнював збирати лего. Мав десятки наборів цього конструктора, зводив величезні будівлі. Батькам зі мною було не складно, бо я завжди слухався їх. У вільний час займався малюванням та ходив на футбол, після уроків грав у шахи. 

У школі я полюбляв читання та мову, швидко вчив вірші. Запам’ятовував усе майже з першого разу. З батьками ми багато гуляли, їздили у село до рідних. 

За півтора тижня до того, як мене вбили, ми святкували мій день народження. Батьки подарували все, що я хотів: автомат, улюблений лего та автівку на управлінні. А потім – рівно за 10 днів – мене вбила російська ракета.

Провести мене в останню путь зібрались десятки людей, більшість – незнайомі. Вони просто хотіли підтримати мою родину. У домовину поклали м’яку іграшку – мого улюбленого ведмедя Потапа.  

Після моєї загибелі моя мама розлучилась із моїм батьком. Зараз вона за кордоном, говорить, що їй дуже складно, живе лише одним днем, має сесії з психологом. Мамі постійно здається, що от-от я зайду у кімнату, щось попрошу або спитаю. Але так не станеться вже ніколи.

"Я росла маленькою принцесою"

Анна Фігурна, 15 років

Дніпро, 14 січня 2023 року

Усім привіт! Зараз ви вдивляєтеся в моє усміхнене обличчя. А нумо знайомитись ближче. Мене звуть Аня, мені 15 років, весь свій недовгий вік я прожила у Дніпрі. Тут мене і вбили. 14 січня 2023 року ворог вдарив ракетою по будинку на житловому масиві Перемога. Там в одній квартирі зібралась вся моя родина: я, мама, тато, бабуся та дідусь, тітка з її чоловіком. Вижила тільки бабуся… 

Я росла маленькою принцесою у своїх батьків. Мамо і тато робили все, щоб я була щасливою. 

Доброзичлива, відкрита, щира, усміхнена, готова допомогти – так про мене міг сказати кожен рідний чи знайомий. Я із задоволенням вчилась, брала участь в олімпіадах, швидко запам’ятовувала вірші, а під час заходів любила бути у головній ролі. 

У майбутньому мені дуже хотілось стати психологом, подобалось вислуховувати друзів та допомагати їм порадами. Також я охоче брала на себе обов’язки керівника. 

Разом із мамою і татом ми проводили багато часу. Їздили відпочивати на турбази, за місто, відзначали всі свята, збираючись із рідними. 

Моя тітка часто жартувала, що за 15 років я із маленької лисенької крихітки перетворилась на довгоногу красуню із тонкою талією та густим волоссям. Тато і мама завжди усміхались на ці слова. Вони так пишались своєю донечкою. 

Ми по життю завжди разом були, разом і загинули.

Та російська ракета, яка по обіді 14 січня прилетіла у будинок на Перемозі, знищила мою сім’ю. Більше немає мене, мого татка-оптиміста, моєї турботливої матусі, дідуся, тітки та її чоловіка. А замість затишної квартири моїх рідних у тому будинку залишилась просто величезна діра. 

"Останній місяць свого життя я провів в укритті"

Ілля Чех, 9 років

Чернігів, 20 березня 2022 року

Всім привіт! Звуть мене Ілля, мені 9 років, а родом я з Чернігова. Останній місяць свого життя я разом із рідними провів в укритті. Моє рідно місто постійно обстрілювали російські військові.

У середині березня ми збирались виїхати. Але не встигли – російський снаряд розірвався поряд з моєю родиною, часу спуститись у сховище ми не мали. Мама, тато і я отримали поранення. Я загинув, хоча лікарі ще добу за мене боролись. Мої рідні вижили.

З дитинства я любив, щоб мама читала мені книжки. Її голос просто зачаровував. Я ріс активним, тому займався гімнастикою, я обов’язково показував всі спортивні вправи мамі, щоб вона повторювала за мною. А з татком ми ходили займатися на турніках. 

Щоб приборкати мою енергію, за кілька місяців до загибелі батьки віддали мене у секцію з хіп-хопу. Я так сильно цьому радів, особливо коли вперше вийшов на сцену. Ми мріяли отримати кубок, викладачка обіцяла, що повезе нас на змагання навесні 2022-го. Але ж ви знаєте, що стало зі мною та моїми мріями тієї пори… 

У школі вчителі вважали мене допитливим, лагідним та чуйним. Ласкаво називали Іллюшею. Я мав багато друзів серед однокласників. Намагався долучитись до всіх позашкільних активностей – брав участь у заходах та їздив на екскурсії.

У вільний від навчання час ми з батьками гуляли містом, ходили на пікніки, відпочивали у лісі та на річці. Мені подобалось кидати камінці у воду. Я обов’язково знаходив гілку та розмахував нею – як справжній ніндзя.

Про мою загибель мамі та таткові не говорили кілька тижнів, бо вони були у важкому стані після обстрілу. І хоч зараз їхні тіла потроху відновлюються після тієї атаки, але серця – сповнені сумом за мною. Вони досі не знають, як жити без їхнього Іллюші. 

"Мама й досі пам'ятає, як кричала, коли побачила моє тіло"

Ростислав Пічкур, 13 років

село Бузова, Київщина, 28 лютого 2022 року

Вітаю, я Ростик. Мені 13. Моя сім'я жила у Києві, коли російська армія вдерлася в Україну. Батьки вирішили, що наша багатоповерхівка тепер небезпечна, тож ми перебралися у свій заміський будинок. Проте і звідти довелося тікати. Під час спроби евакуюватися у нашу машину вистрілили з російського танка.

Ми встигли вискочити й сховатися в лісі. Але незабаром пролунав ще один вибух, який забрав моє життя. Крім батьків, там були мої бабуся, дідусь, тітка та хрещений. На щастя, вони врятувалися. 

Я вчився у 7 класі школи з поглибленим вивченням німецької. До 5 класу навіть був відмінником. Я ріс слухняною, чемною, доброю та щедрою дитиною. Як каже матуся: ідеальний син. Одне з моїх найбільших захоплень – спорт. За кілька місяців до загибелі я отримав червоний пояс з тхеквондо. Ходив на плавання, а з друзями ганяв у футбол. 

З татом ми грали в приставку, їздили на картинг. Усією сім'єю збиралися на риболовлю, ходили по гриби. Після школи бабуся часто пригощала мене улюбленим фастфудом, а дідусь дозволяв разом лагодити його машину. 

Автівки – то була моя пристрасть. Я мріяв про BMW. Виявляється, тато хотів її подарувати на моє повноліття. Я цього не знав і вже ніколи не дізнаюся. Але це був би найкращий подарунок! Та поки я не мав справжньої машини, збирав колекційні модельки. На жаль, усі вони згоріли в нашому авто, яке розстріляли з танка. 

Моя мама тоді була майже на 6 місяці вагітності. Я так радів, коли дізнався, що матиму брата! Завжди ходив на УЗД, хотів першим дізнатися, як справи у маленького. Але побачити і познайомитися з ним я не встиг. Він народився за 4 місяці після моєї загибелі. Його назвали Ярославом, це ім'я я обрав.

Моїм рідним дуже гірко без мене. Мама й досі пам'ятає, як кричала, коли побачила моє тіло. Зараз вони спустошені, але продовжують жити задля мого улюбленого Ярика. 

Автор: Наталія Куліді, Марія Морозова

Джерело: Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для видання «‎Українська Правда»‎.