Шість років після Майдану. Монолог Піаніста

Київ – Шість років тому ми записали інтерв’ю з Піаністом Майдану у старій редакції київського бюро Радіо Свобода на Хрещатику. Тоді після того, як відео з одним із перших його виступів стало вірусним, про Піаніста говорили всі, а фортепіано несподівано стало з’являтися на протестах в інших українських містах. Тоді ще не було більш ніж сотні загиблих на Інститутській та Грушевського, Росія ще не анексувала Кримський півострів, і ще не почалася війна на Донбасі. Цього разу ми зустрічаємося перед одним із його концертів у Києві до роковин тієї зими. За цей час Піаніст майже не давав інтерв’ю, але залишався у центрі подій. Подаємо його розповідь прямою мовою.

Десь із кінця літа до грудня минулого року я не грав. Певний час був у лікарні. У якийсь момент скотився у депресію. Я думав про це багато, і дійшов висновку, що немає особистості у такі моменти. Тобто десь підсвідомо я розумію, що мені щось треба зробити, але відкладаю це. А на першому плані – істота якась є, яка їсть, щоб не померти, спить і все. Іноді таки хоче померти, але це вже, мабуть, коли повертається особистість.

Написав пост «на відчепись», просто, аби написати, не добираючи слів ніяких, мовляв, я захворів, і все погано. І люди почали допомагати, підтримувати словами. Одна жінка написала, що ні вона, ані її дитина не стали би такими, як зараз, якби не моя музика. Мій друг почав гроші збирати на лікування. Дуже вразила кількість людей, які хотіли мені допомогти. Це мене повернуло до тями частково.

Була одна людина – стала інша

Людина постійно змінюється. Для мене це природний стан. Я навіть не можу дивитись старі відео зі своїми виступами. Навіть не через те, як я граю, а через те, що я при цьому говорю. Тому що мої цінності змінились, була одна людина – стала інша.

Коли про мене почали говорити як про Піаніста Майдану, я не грав ще своїх творів, ще жодного із них не було написано. Перші акорди взагалі почали з’являтися після 20 лютого. Я тоді розумів, що треба якось зафіксувати увесь цей... Я кількох із Небесної Сотні знав особисто, і не про всіх одразу дізнався, це щоразу було ударом для мене.

Реклама

Не хочу взагалі говорити про Майдан. У мене все, що пов’язане з Майданом, і потім із війною, складалося кострубато і смішно. Ви знаєте, напевно, що я був тітушкою перші три дні у Мар'їнці, стояв, отримував гроші. Потім мені стало цікаво, що там унизу, прийшов подивитись і лишився. Перше, що мене здивувало, був стікер із написом «Я тут не за гроші». Мабуть, відтоді почалися зміни якісь. Той я був таким собі «пересічним громадянином» – таким, як основна маса людей, через яку зараз в Україні відбувається те, що відбувається. Сам себе «символом Майдану» я не відчуваю.

Всі смерті на Майдані – це був вибір, хай може несвідомий, тих людей. Все неоднозначно все одно, і за законом зараз усе неправильно, несправедливо складається – ці «беркути», яких обміняли...

Мені не дає поставити крапку погляд Сергія Нігояна

Я для себе ще не поставив крапки у цьому питанні. Мені не дає поставити крапку погляд Сергія Нігояна. За дві чи дві з половиною години до того, як його застрелили, я здав чергу, йшов відпочити, бо вже на ногах ледве стояв, побачив його і спитав: чого ти без щита? Тоді все це так серйозно сприймалося – усі ці щити смішні, шоломи. І він щось відповів мені, мовляв, який сенс у цьому. На відміну від мене, у нього була «учебка» за спиною, може, тому він так до цього ставився. Я спитав тоді, чому він без шолома, і він так на мене подивився, що мені аж стало не по собі, і я пішов. Так от, усі смерті, що трапилися після Сергія, всі ці люди вже розуміли, наскільки це небезпечно. Але це перша людина... до нього ж не було загиблих.

Я не вірю у долю, але деякі речі, деякі зустрічі змінили моє життя. Після Майдану був тур західною Україною, все якось складалося саме собою.

Пам’ятаю, в Іловайськ просився, але мене не взяли

Потім у Дніпрі моє тодішнє оточення, яке допомогало з концертами і також потребувало змін у країні, намагалося самоорганізовуватися якось, почалась війна – і я залишаюсь з ними і якось автоматично потрапляю у Штаб національного захисту Дніпропетровської області, який потім переформувався у батальйон «Дніпро-1», до лав якого я так і не був офіційно зарахований, але який вважав мене одним зі своїх. Два чи три бойових виходи у мене було. Пам’ятаю, в Іловайськ просився, але мене не взяли.

На війні немає героїв, таких, як собі їх уявляють. Часто це люди зі складними характерами. І потім, коли читаєш, що пишуть про них, це здається чимось абсурдним. Після смерті людини ще певний час є відчуття, що вона тут, із тобою. Тоді можна зіграти для неї і відчути, що вона це чує.

Більшість халеп – якісь найстрашніші події і на Майдані, і потім – мене оминали: я або раніше йшов, або приходив після того, як все відбулося. Не завжди, звичайно, кілька разів я конкретно «влипав», але це поодинокі випадки. Часом мені здавалося, дурні такі думки, що я вожу з собою біду.

У мене був концерт у Луганську за добу до того, як його захопили сепаратисти. Я ще обурювався тоді, що вони такі боягузи, побоялись на відкритому повітрі провести концерт, а зробили в «Просвіті». Зараз я розумію, чого це вартувало, і не знаю долі всіх тих людей. А тоді я так це бачив: у всіх інших містах – нормально все, а тут люди бояться. А вони мені показують фортепіано жовто-блакитне (я грав на звичайному), а там всередині половина молоточків виламана. І вони мені розповідають, як виносили його з площі, а тітушки підбігали, їх били, а вони все одно винесли інструмент – хай як це було важко.

Схожа історія була і в Харкові у березні 2014-го (сутички в центрі міста, коли проросійські сепаратисти намагалися проголосити там «ХНР»: спочатку будівлю ОДА утримували майданівці, але потім їх звідти вибили сепаратисти – ред.): коли була взята штурмом місцева держадміністрація, у мене там був концерт, я грав чотири чи п’ять годин, дуже довго грав, бо бачив, що людей це надихає. Я засинав уже за столом – коли відіграв, то десь у кабінеті там сів – і мене мало не силою відправляли на квартиру. Я відмахувався, мовляв, десь тут мені постеліть, але вони наполягали: чувак, ти поїдеш і нормально поспиш.

Приходимо – інструмент, на якому я грав, перевернутий і горить

І це мене врятувало, в результаті. Бо наступного дня десь пообіді ми прокинулись – водій, я і ще помічниця була з нами – і вирішили заїхати попрощатись, щоб потім повертатися у Київ. Приходимо – інструмент, на якому я грав, перевернутий і горить, тітушня якась бігає, я не розумію, що відбувається. Добре, що ми не зовсім близько до ОДА припаркувалися, бо там не було змоги. Нас почали бити десь біля автівки вже, точніше – мене, але ми встигли вскочити в машину і поїхали.

Картини з’явились у моєму житті після Бутівки, п’ятнадцятий чи шістнадцятий рік, не пам’ятаю. Точно можу сказати, що це була зима. Три дні вільних у мене було, можливість відпочити в Одесі, побачив море вперше за тривалий час. І був такий щасливий, що бігав по кілька разів на день купатися. А жив я у подруги із «Дніпра-1», і хтось із її родини малював. І я собі надумав, що відкладу наостанок, може, вона мені щось розповість. Загалом, я попросив – і за вечір тоді намалював три картини. І коли їхав, повертався у Дніпро, то купив собі фарб, якихось там полотен. Вже розумів, що буде багато картин, і будуть проблеми з назвами. Вирішив їх нумерувати. Тому вони називаються так: хештег-номер-цифра. І зараз вже є #номер410 чи 412. Це забрало багато часу, і я мало музикою займався.

Із цих чотирьосот робіт десь триста продані або подаровані. Більшість з цих картин поїхали в Італію. Їх купили одна чи дві людини, у яких був зв’язок із Україною: діти тут воюють.

Малювати мені важче, ніж грати. Я не вчився взагалі цьому, з нуля почав, і дуже багато помилок було. Десь на трьохсотій роботі я зрозумів різницю між цинковими білилами і титановими. Це ж жах якийсь, не розумію, як можна було цього не знати. Крайню серію почав у медбаті «Правого сектора», на базі, працював, коли мав можливість.

Хочеться знайти час, щоб вчитись музиці ще. Базові навички якісь є, але мені не вистачає знань. Хочеться писати не тільки соло-твори для фортепіано, а й щось для квартету. Один твір, який я почав восени, поки що незавершений, але я б хотів, щоб він виконувався у симфонічному складі.

Зараз я граю тільки свої твори. Краще, ніж своє, я нічого зіграти не можу. Є один альбом («Захист вільних сердець» – ред.), майже готовий другий. Є вже всі композиції, які до нього увійдуть, і ще купа зверху, які я відкинув. Зараз відбувається зведення. Питання – знайти кошти, щоб зробити наклад. Це вже минуле століття, я розумію. Тому ще окремо хочеться обидва альбоми перезаписати, залити на iCloud, Spotify.

Перший альбом був більше про Майдан, другий виходить більше про війну. Зовні сам альбом буде виглядати, як ящик з-під боєкомплекту. Більшість творів я виконав, може, один раз, це була більше імпровізація.

Зараз я знову поїхав у тур – Дніпро, Енергодар, Київ, західна Україна – із двох причин: перша – щоб позбутися цих своїх моментів депресивних, а по-друге, ці дати для мене важливі. Хотілося нагадати людям про те, як це було.

Анастасія Москвичова, Сергій Нужненко, Радіо Свобода