• воскресенье

    24 ноября, 2024

  • 3.5°
    Преимущественно ясно

    Николаев

  • 24 ноября , 2024 ноября

  • Николаев • 3.5° Преимущественно ясно

Майдан. Миколаївці

Хвиля громадських протестів Євромайдану піднялася 21 листопада 2013 року як реакція на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом на користь зближення з Російською Федерацією. Бурхливі протести поширилися по всій країні після силового розгону демонстрації в Києві вночі 30 листопада. У рамках протестів кінця 2013 року відбувалися зокрема мітинги, демонстрації, студентські страйки.

Примітно, що початок протестів на «Євромайданах» збігся з дев’ятою річницею Помаранчевої революції, адже саме 22 листопада 2004 року розпочалася кампанія мітингів проти фальсифікацій результатів президентських виборів 2004 року. Крім того, 23 листопада 2013 року в Україні відзначали День пам'яті жертв голодоморів.

У Миколаєві прихильники євроінтеграційного курсу України та активісти українських патріотичних організацій також організували акцію «Миколаїв підтримує ЕС», яка зібрала значну кількість городян. Багато хто з миколаївців взяв участь у Революції Гідності і в самій українській столиці.

За хронікою тих буремних подій – живі людські долі, спогади і враження, радість і надія, біль і гнів, натхнення і співчуття.

Петро Брилінський, громадський активіст:

Я спілкувався з багатьма учасниками Євромайдану. Усі вони висловлювали своє обурення діями влади. Кривавий розгін студентів однозначно розцінювали як злочин проти народу, свободи і демократії. У бесідах з деякими активістами Майдану я дізнавався про факти інших злочинів Януковича та його "банди". Як "віджимали" у підприємців бізнес, як саджали незгодних у тюрми за сфальсифікованими обвинуваченнями, як просто вбивали цілі сім'ї тих, хто вирішив піти проти грабіжницької системи. Людей вкрай "дістало" таке відношення влади до своїх громадян. І всі розуміли, що влада зробить все можливе, щоб знищити Майдан. Адже з кожним днем Євромайдан набував розголосу вусьому світі.

Олександра Фінькова, психолог:

Несколько лет рассуждения о стране, её настоящем и будущем были для меня окрашены двумя чувствами - стыдом и тоской. Стыдно было до зубного скрежета за то, что президент - тупой уголовник, не осиливший даже «букварь, другую и синюю», его подельники выряжены в костюмы и называются министрами и депутатами, законы и правовые процедуры используются как насмешка, как способ связать руки тем, кто не состоит в этой мафии, и кого тошнит от таких методов.

Тоскливо было от того, что даже в близком кругу, состоящем из неравнодушных, умных, активных, деятельных людей, большинству было всё равно, они не видели смысла в участии в акциях протеста после Харьковских соглашений, налогового кодекса, закона о языках. Единомышленников, казалось, было исчезающе мало.

Сначала досаду, а потом даже раздражение вызывала массовая детская реакция на результаты Оранжевой революции. Взрослые люди вели себя как детский сад или подростки, ожидая, что за один разовый рывок они должны быть вознаграждены качественными изменениями. Словно страна, государство - это нечто далёкое и неосязаемое, а не они сами, не их ежедневные действия и выборы. Было тошно, как легко многими были проглочены плоские технологии "все они одинаковые" и "политика без политиков". Но наглость, цинизм и беспардонность регионалов сыграли с ними злую шутку. Они не оставили ни одного процента иллюзий, что можно как-то перетерпеть и переждать даже у тех, кто готов посвятить свою жизнь терпеливому ожиданию.

Поэтому, как мне кажется, события разворачивались так резко и так стремительно: от тихого болота, в котором мало кто шевелился, до многомиллионного Майдана всего за несколько дней.

Зачем туда хожу, спрашивали многие. Ответ был очень прост - если для будущего моей страны нужна такая малость, как выйти и постоять на центральной площади города среди других хороших людей, то кем же надо быть, чтобы не выйти туда?! Эта страна дала мне образование, позволяющее понимать процессы, происходящие в обществе в целом и в каждом человеке в частности. Так где ещё мне быть, если не среди взволнованных людей, объединяющихся ради общей благой цели? Вышли мы, потому что верили. Несмотря на тоску и стыд, верили, что мы, как часть Украины, достойны и сможем создать лучшее настоящее и будущее, чем то гетто, в которое нас пытались загнать.

1 грудня 2013 року в річницю Референдуму про суверенітет 1991 року на майдани і вулиці Києва вийшли, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 млн. протестувальників. Цього ж дня відбулася спроба штурму Адміністрації Президента та сутички активістів з представниками силових структур. Ці події отримали неоднозначні оцінки в суспільстві, але стали початком висунення активістами Євромайдану політичних вимог, не пов’язаних безпосередньо з євроінтеграцією.

Петро Брилінський, громадський активіст:

Після розправи "Беркуту" зі студентами у Києві, на прохання редакції Всеукраїнської газети "Удар", я вирушив у столицю для висвітлення подій на Майдані. Під час зйомки сутичок на Банковій, я та мої помічники попали під "гарячу руку" силовиків. Незважаючи на журналістські посвідчення, нас побили та знищили фото- і відеокамеру. У результаті побиття в мене був зламаний палець (прикривав рукою голову від ударів палицями), а в одного з моїх помічників - лікоть.

Отримавши медичну допомогу, ми прийшли на Майдан, де приєдналися до інших миколаївців, які прибули до Києва 1-го грудня. Наступного дня ми повернулися до рідного міста. Але вже 5-го грудня я ще раз прибув у столицю, щоб очолити делегацію представників Миколаївщини на Майдані. Спочатку займався питаннями розміщення і забезпечення їжею та теплим одягом земляків-майданівців. Самі організовували свій побут. Люди прибували до Києва кожного дня. У той час на Майдані панувала атмосфера братства та єднання. Жителі різних регіонів України чи не вперше відчули себе громадянами єдиної країни, які об'єдналися заради майбутнього України.

Опівдні 8 грудня 2013 року в Києві почалося Народне Віче з чисельністю учасників, в якому, за різними оцінками, взяли участь понад мільйон учасників. Було прийнято рішення про розширення мітингу та початок блокування Адміністрації Президента, будівлі Уряду та інших установ та висунуто перший ультиматум В. Януковичу.

Олександра Фінькова, психолог:

Одно из самых мощных впечатлений от Майдана в Киеве - удивительное ощущение полной безопасности.

Я обычно не хожу на народные гуляния, людные мероприятия и т.д., потому что не люблю все эти локти, запахи, легко вспыхивающую агрессию толпы. Там же было ощущение не толпы, а сообщества. Каким бы ни было напряжение момента, ты спокойно встречался взглядом, улыбался и получал улыбку в ответ.

И контрастом - тревога, страх, когда проходишь мимо милиции. Я одна возвращалась в гостиницу, по одежде было понятно, что я иду с Майдана, и то, насколько злобными взглядами меня смерил наряд, запомнилось очень сильно. Гражданин, который просто заявляет свою точку зрения, вызывает у "правоохранителей" агрессию, а перед обычными бандитами они выслуживаются... Всё это подливало масло в огонь, точка невозврата пройдена была сразу и незаметно.

Реклама

В ніч проти 11 грудня 2013 року, незважаючи на запевнення тодішнього президента України в тому, що «влада діятиме виключно в рамках закону і ніколи не вживатиме сили проти мирних зібрань», спецназ та внутрішні війська розпочали масову акцію на витіснення мітингарів із зайнятих ними позицій.

На заклик по допомогу до Майдану з міста почали підтягуватись добровольці. У результаті, для уникнення блокування з боку Майдану та міста, спецназ та внутрішні війська змушені були відступити.

Петро Брилінський, громадський активіст:

….За допомогою киян, майданівці зупинили силовиків. Пролилася перша кров - серед активістів Майдану було багато поранених та побитих. В медичному центрі, який розташувався на 3-му поверсі Дому профспілок, лікарі-волонтери надавали медичну допомогу, не шкодуючи бинтів. Всім стало зрозуміло, що мирний Майдан закінчився.

Знищені барикади відбудовувалися ще більш міцними, на Майдан знову стали прибувати люди зі всіх областей України, щоб боронити Майдан. Тоді ж, під час штурму, мені довелось узяти на себе керівництво обороною однієї з барикад.

Був розроблений детальний план цілодобового чергування на усіх барикадах Майдану, організовані патрулі на прилеглих до Майдану вулицях виявляли ворожо налаштовані групи Антимайдану, які намагалися вчинити провокації.

Після штурму 11-го грудня намет, в якому ми розташовувалися, був знищений. І нам довелось ділити один намет з делегаціями Донеччини та Запоріжжя. Спільно організували приготування їжі, встановили чергування у наметі. Жили однією дружньою командою. Вечорами збиралися біля "буржуйки" та розмовляли про життя-буття.

Під час виконання обов'язків помічника коменданта мені не раз доводилося спілкуватися з колишніми військовослужбовцями, працівниками МВС та СБУ, які прийшли підтримати Майдан. Завдяки їх порадам та допомозі виявлялися провокатори та злочинці.

22 грудня на Євромайдані відбулося Народне віче. Зібралося кількадесят тисяч людей. Тодішня опозиція оголосила про створення народного об’єднання «Майдан», головною метою якого буде політичне завдання - відновлення балансу влади в країні.

Петро Брилінський, громадський активіст:

Ніщо вже не могло скорити Майдан. Замість знищених наметів з'являлися нові, барикади ставали ще більш неприступними, люди - згуртованішими. Кияни завжди залюбки приходили на майдан поспілкуватись, допомогти, хто чим може.

Деякі мої знайомі приїжджали після роботи та привозили щойно приготовану їжу для тих, хто стоїть на барикадах. Вдень часто вчителі приводили свої класи на екскурсію до Майдану.

Взагалі, більшість киян були налаштовані дуже позитивно до учасників протесту. Дехто після роботи заступали на нічне чергування, щоб зранку, навіть не відпочивши, відправитись на роботу.

Тим і унікальним був Майдан, що став всенародним центром єднання і братерства, прикладом мирного співіснування представників різних регіонів, різних релігій, різного рівня життя. Всіх об’єднало бажання жити в країні, що має право на цивілізоване майбутнє, без влади, яка нехтує бажанням свого народу. Студенти та професори, колишні військовослужбовці, держслужбовці і підприємці стояли разом на барикадах, готові захищати свої права, свободу і гідність.

У Новорічну ніч на 1 січня 2014 року на Майдані Незалежності близько 500 тисяч українців хором заспівали гімн України. На Майдані також знаходились експерти і фахівці, які зафіксували цей результат для Книги Рекордів Гіннеса.

Олександра Фінькова, психолог:

Мы стояли на Майданах, не зная, что впереди, что из этого получится, не загадывая, как будем действовать. Просто находились в "здесь и сейчас" - среди единомыленников, среди тех, кто не хотел терять свою страну. Наши Майданы были чудесными муравейниками, которые меня окончательно убедили, что код нации записан не в ДНК, а в вибрациях земли.

Кровь в наших жилах течёт разная-разная, но взращены мы все на этой земле, поэтому всюду, от Луганска до Ужгорода, от Киева до наших югов все удивлялись лёгкости, спонтанности и чёткости самоорганизации. Кто-то тащил еду и чай - на морозе да после рабочего дня это было очень кстати, кто-то - грим и ленточки - на наших Майданах не было угрюмости Мариинки, напротив, с первых дней Майдан хохотал и искрился юмором, сатирой, творчеством, остроумием и острословием.

Дома были перерыты все схроны, чтобы обеспечить Киев одеялами, теплой одеждой, а потом и медикаментами... Стоило сказать на работе или где-то в компании, что на днях снова еду в Киев, тут же каждый старался чем-то помочь, чтоб поучаствовать в закупке или передать что-то нужное. За несколько этих месяцев люди совершенно аполитичные заинтересовались, а что же написано в Конституции, как вообще устроено государство, что к чему. Население начало осознавать себя гражданами, страна начала превращаться в государство.

16 січня 2014 року в Верховній Раді України було прийнято 10 законів, спрямованих на звуження конституційних прав і свобод громадян, а саме:

- обмеження свободи мирних зібрань, гарантованої ст.39 Конституції;

- обмеження свободи слова в засобах масової інформації і Інтернеті, створення тим самих умов для цензури в ЗМІ і мережі Інтернет;

- зобов’язання реєстрації як «іноземних агентів» організацій, які отримують допомогу від закордонних організацій та громадян, введення податкових механізмів обмеження фінансової допомоги для громадської активності;

- заборона збору інформації про майновий стан суддів, правоохоронців та членів їх родин;

- прийняття законів про екстремізм, який на думку експертів, міг бути використаний проти учасників мирних протестів.

В той же день в ЗМІ з’явились повідомлення, що президент В. Янукович підписав п'ять прийнятих Радою законів. Також в ЗМІ повідомлялося, що депутати від провладної Партії регіонів після голосування обурились, що не знали, за які саме закони проголосували.

Прийняття законодавчих актів, які неофіційно назвали «диктаторськими законами», викликало нову хвилю обурення серед активістів Євромайдану по всій Україні.

19 січня 2014 року, за повідомленням ВВС, у Києві на Народному Вічі зібралось кілька десятків тисяч мітингувальників, що висловили своє обурення ухваленням «диктаторських законів». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами. Спецпризначенці застосували спецзасоби і водомет, хоча чинне законодавство забороняє застосовувати водомет при температурі атмосферного повітря нижче 0 C.

22 січня 2014 року під час протистоянь на вулиці Грушевського з’явилися перші загиблі. Були вбиті з вогнепальної зброї Сергій Нігоян, вірменин за походженням, та білорус Михайло Жизневський. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Того ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло закатованого Юрія Вербицького, що був викрадений з Олександрівської лікарні.

Під час переговорів із владою в середу, 22 січня, було озвучено пропозицію зібрати найближчим часом засідання Верховної Ради України для скасування ухвалених 16 січня законів. Протестувальники ж почали захоплення адміністративних будівель у столиці та інших містах України.

Фінальним і найбільш драматичним етапом Революції Гідності стали події у Києві 18-20 лютого 2014 року. У ці дні загинуло більше сотні протестувальників, сотні людей було травмовано. Жертви були і серед силовиків, які намагалися придушити повстання.

Протягом 18 лютого 2014 року в ході зіткнень силовики захопили всі барикади на вулиці М.Грушевського та Інститутській, відтіснили протестувальників до Майдану Незалежності.

Критичною була ніч з 18 на 19 лютого, коли силовикам вдалося захопити барикаду на Хрещатику, підпалити барикаду по вулиці Інститутській, табір протестувальників.

Близько опівночі загорівся Будинок профспілок, в якому заблокованими лишалися люди, переважно поранені внаслідок зіткнень, які не могли самостійно пересуватися. У ході гасіння пожежі вдалося врятувати за різними даними від 30 до 40 осіб. Точна кількість загиблих унаслідок пожежі в Будинку профспілок все ще невідома, саму будівлю сильно пошкоджено вогнем.

Протягом 19 лютого 2014 року протестувальники втримували позиції на Майдані Незалежності, тоді як силові структури розпочали підготовку до спецоперації. Переговори лідерів опозиції з президентом Януковичем залишились безрезультатними. Незважаючи на блокування під'їздів до Києва та блокування роботи метрополітену, киянам та громадянам з різних міст України вдалося прийти на підтримку протестувальникам і зосередити на Майдані до 30 тисяч осіб.

Вранці 20 лютого протестувальники перейшли у контрнаступ, і незважаючи на значні втрати, змогли зайняти кілька будівель та відтіснити силовиків до урядового кварталу. У мережі Інтернет з'являються відеозаписи, на яких зображено, як силовики стріляють з вогнепальної зброї в неозброєних протестувальників на вулиці Інститутській. Після цього певні представники силових структур заявили про перехід на бік протестувальників, про вихід з Партії регіонів заявили голова КМДА Макеєнко та голова Вінницької ОДА Сергій Татусяк.

Олександр Галкін, громадський активіст, воїн АТО:

«Коли хлопці зі щитами полізли на середину дороги на Інститутській – то в якийсь момент я був єдиним, хто на них кричав і казав вертатися. Ними ніхто не керував, вони самі ось так йшли на геройство…

В якийсь момент побачив, як феєрично на передову бігла дівчина, на вигляд так 17-18 років, і за нею на спині майорів синьо-жовтий прапор. Я зупинив її біля туалетів зліва на Інститутській, сказав, що далі не варто іти. Вона хотіла на передню барикаду – не пустив, сказав, що сам занесу…

Коли на барикаді одного поранили, то я намагався надати першу допомогу, бо мав ліки. Але виявилося, що із нас ніхто не мав ножа. Тому зрозумів, що не треба «вимахуватися» і слід просто нести пораненого до лікарів…

Ми наче добре були прикриті барикадою, але в якісь момент за кілька метрів поруч просто почали падати люди. Ми вирішили, що снайпер напевно на «Україні» і тоді скоро почали запальничками палити покришки, щоб зробити димову завісу. Оце те, що я міг зробити.

Переломним моментом Революції гідності стало прийняття Верховою Радою України 20 лютого 2014 року постанови «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними і постановив заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту. За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії.

Олександра Фінькова, психолог:

После расстрела Майдана практикующие психологи, умеющие работать с травмой, психиатры и врачи других специальностей создали мобильные группы. Мы обходили каждую палатку, каждую сотню, помогая пережить этот опыт, принять произошедшее, каким бы страшным и диким оно не было. Мы с коллегой приехали вечером, сразу на Институтскую, привезя с собой огромные, на сколько хватало рук, охапки цветов из Николаева. И их не хватило. Каждый столб, каждое дерево, каждый шаг - следы пуль, места гибели, ранений. И много-много людей и при этом почти тихо - шаги, шорох одежды, чирканье спичек и зажигалок. Об этом писать сложнее всего - чувств так много, картинки в памяти такие яркие, что в слова их облечь очень сложно.

До сих пор, глядя видео с Майдана, я про себя шепчу "дай Бог, чтоб все они были живы".

Это всё до сих пор не успокоилось, не разлеглось в памяти по полочкам - вспышки боли, ярости, к которым добавились потухшие глаза взрослых мужиков, спрашивавших: "Вот ты, психолог, вот объясни, как и зачем мне жить? Мне уже куча лет, и женился, и развелся, и детей вырастил и выпустил, жив, и ни царапины на мне… а пацаны полегли! За день до этого только гонял его, что дрова не так сложил, а потом мёртвого к врачам нёс и требовал, чтоб ему что-то уклоли, чтоб он задышал! Как и зачем мне жить?!"

И так весь день - от палатки к палатке, от одной сотни к другой, а на каждой портреты, лампады, в каждой молча смотрят в одну точку мужики и мальчики, спрятавшиеся от суеты, или с остервенением что-то пилят, сколачивают, латают, занимая себя чем угодно, лишь бы не думать, не вспоминать, не засыпать...

21 лютого 2014 року Верховна Рада голосами 386 депутатів, прийняла постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції від 08.12.2004). Це означало, що тепер буде сформовано новий Уряд, а президент втратив можливість диктувати склад Уряду. Увечері того ж дня відбувся велелюдний Майдан, на якому президентові Януковичу було оголошено ультиматум з вимогою про відставку.

У ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович залишив Адміністрацію президента та ви'їхав до м. Харків, а згодом – до Російської Федерації.

22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада 328-ма голосами народних депутатів підтримала постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.

Олександра Финькова, психолог:

В конце дня мы с коллегой созвонились и встретились сбоку от сцены, собирались уже уходить, и тут привезли ещё двоих героев из Небесной сотни. "Пливе кача" навзрыд сотнями и сотнями людей. Это то, что не забывается, что не имеет цены или искупления. То, через что не смогут переступить политики, пытающиеся сменить флаги и вывески. С их молчаливого согласия или активного соучастия наши жизни разделились на до и после. И там, где было место для ленивого отмахивания и игнорирования гражданской позиции, появилась непримиримость, зацементированная всеми сильнейшими чувствами, которые только способен пережить человек.

Підготувала Валентина Атанасова, сайт Николаевского горсовета

Реклама

Читайте также: