4 психологічні причини, чому 'ковбаса була смачніша' в СРСР

Попри те, що більшість українців не ностальгує за Радянським Союзом, відсоток тих, хто все ще сумує за минулим, залишається досить високим.

Громадяни, які нудьгують за СРСР, зазвичай тяжіють до проросійських кандидатів і партій, орієнтуються на Москву, вороже ставляться до євроатлантичної інтеграції та поділяють патерналістські погляди на суспільно-політичне життя.

Чому радянська ностальгія така живуча?

Чи пояснюється все тим, що багато пенсіонерів ніяк не можуть забути казковий пломбір, позбутися стокгольмського синдрому, породженого сталінізмом, і відмовитися від історичної позиції жертви?

Реклама

Схоже, туга за СРСР має куди глибше коріння, пов'язане з вічними екзистенційними питаннями – смертю, самотністю і буттям як таким.

Скільки українців шкодують про розпад Радянського Союзу?

За останніми даними, ідею відродження СРСР підтримує кожен четвертий українець. У 2018 році лідером була Одещина.

43% громадян вважають, що їм та їхнім сім'ям жилося краще в СРСР, ніж зараз. А найбільше прорадянські настрої поширені серед людей похилого віку.

Що ж такого екзистенційного в радянській ностальгії?

Зигмунд Фрейд стверджував – душевні страждання виникають, коли люди придушують бажання, які суспільство вважає аморальними. У 1980 році вийшла книга американського психолога Ірвіна Ялома "Екзистенційна психотерапія", де він розкритикував теорію Фрейда.

Ялом, посилаючись на свій багаторічний досвід роботи з клієнтами і масу досліджень, дійшов висновку: всі психологічні проблеми починаються зі страхів перед смертю, свободою, відчуженістю та безсенсовністю життя.

Придивившись, ми побачимо, як радянський лад успішно допомагав людині уникати цих страхів, і чому значна частина українців так хоче до нього повернутися.

1. Минуле, де немає смерті

Зараз ми існуємо, але прийде день, коли нас не стане – це жахлива правда. Людська природа бунтує проти цього факту.

Як говорив Спіноза, "все існуюче прагне продовжувати своє існування". На придушення тривоги, пов'язаної з кінцевістю життя, психіка витрачає величезні ресурси. Один із способів впоратися зі страхом смерті – ностальгія.

Занурюючись у минуле, людина возз'єднується із собою юною й молодою – часом, коли смерть була набагато далі, ніж зараз, і про неї можна було взагалі не думати. Це дає відчуття символічного безсмертя. Тим паче, якщо йдеться про минуле, де панувала парадигма відсутності смерті.

— Радянська епоха не давала простір для екзистенційних роздумів. Людині не потрібно було шукати відповіді на вічні питання. Комуністична ідеологія змушувала думати тільки про те, як наблизити "світле майбутнє, – говорить політичний психолог Світлана Чуніхіна.

За її словами, радянські люди жили в завтрашньому дні, де немає ніякого болю і кінцевості буття.

— Індивідуальна смерть не була проблемою, оскільки визнавалося тільки щасливе колективне майбутнє. Тріумфувала ідея, що радянський народ вічний, тому думати про кінцевість свого власного життя не було сенсу. А уособленням цього символічного безсмертя був "вічно живий" Ленін, – зазначає Чуніхіна.

Особливість людської психіки в тому, що вона відсіює негативні спогади, тож ми завжди можемо втекти у вигадане минуле, де немає смерті, де живі померлі близькі, де ми молоді й здорові.

У радянській ідеології поняття смерті було відсутнє, але при цьому культивувалася ідея, що герой буде вічно жити в пам'яті народу. Мовляв, якщо ти помреш за Батьківщину на війні, або віддаси все здоров'я та життя роботі, вдячні нащадки ніколи цього не забудуть.

— Ця установка була глибоко вкорінена в радянській свідомості, – підкреслює гештальт-терапевт і соціальний психолог Артем Хмелевський. – Люди жили не теперішнім, а мріями про майбутнє. Не було досвіду життя тут і зараз. Із чим тепер стикаються ті, хто ностальгує за СРСР? Здатності отримувати задоволення від теперішнього – немає. Вміння відкривати для себе нові сторони життя – теж. Залишається лише тікати у вигадане минуле.

2. Свобода не бути вільним

Свобода зазвичай сприймається як однозначно позитивне явище. Людство прагне до неї протягом усієї історії.

Однак на екзистенційному рівні вона викликає жах, бо означає, що ми ні на що не спираємося, під нами безодня. Нам може здаватися, що ми живемо у добре організованому всесвіті, влаштованому за певним планом, але насправді кожен з нас є творцем свого власного світу.

Згадаймо Достоєвського і його "Великого інквізитора": "...Нічого і ніколи не було для людини і для людського суспільства нестерпніше, ніж свобода. <...> Закінчиться тим, що вони принесуть свою свободу до ніг наших і скажуть нам: "Краще зробіть нас рабами, але нагодуйте нас".

Австрійський психолог Віктор Франкл пройшов через нацистські концтабори і створив наукову школу логотерапії, лікування сенсом. Він дійшов висновку, що колективістське мислення веде до патологічного конформізму. Тобто людина не робить спроб зрозуміти ситуацію, не може усвідомити себе як особистість і розглядати інших як особистостей.

У підсумку – пекуче бажання розчинитися в масі, підкоритися їй, відмовившись від себе як від вільної та відповідальної істоти.

— У СРСР була маса соціальних обов'язків. Людина була винна державі за все – "щасливе" дитинство, освіту, "гарантоване" майбутнє. Це була багатогранна відповідальність, яка вимагала максимальної зібраності й дисципліни. Але водночас вона полегшувала життя, оскільки виключала свободу особистого вибору, за який необхідно нести відповідальність перед самим собою. Держава звільняла від тягаря персонального вибору, – говорить Чуніхіна.

— За тебе все вирішували, – додає Хмелевський. – І твоє майбутнє було визначено за будь-якого сценарію. Поставили на партійний шлях – локомотив відвезе в одному напрямку, затягли в кримінал – поїдеш в іншому, де будуть свої правила й закони. Тому можна було не тривожитися щодо самовизначення і спокійно плисти за течією.

3. Єдність з усіма

Людина – істота суспільна. У нас є рідні, кохані, друзі, знайомі, колеги, ми одночасно належимо до різних соціальних груп. Але якими б близькими ми не були до когось, між нами завжди залишається остання нездоланна прірва.

Кожен із нас на самоті приходить у світ і на самоті має з нього піти. Це породжує глибинний конфлікт між екзистенційною ізоляцією, відчуженістю, та потребою в контакті, захисті, приналежності до великого цілого.

Страх самотності продиктований генетично. Але за радянських часів із ним можна було не зустрічатися. "Рятував" суцільний колективізм.

— Пологовий будинок, ясла, садок, школа, піонерські табори, інститут, студентські загони, робочі колективи – все це відвертало увагу від власної абсолютної відчуженості. Страх самотності – це страх бути собою. Тодішня організація суспільства всіляко допомагала його не відчувати. Тому сьогодні деякі люди дуже хочуть повернутися в той час, де не було приводів замислюватися над своєю фундаментальною самотністю, – зазначає Хмелевський.

4. Універсальний сенс життя

На нас очікує смерть, ми структуруємо власну свободу, кожен із нас екзистенційно самотній... Який же сенс у нашому існуванні?

Якщо заздалегідь ніщо не визначено, ми повинні самостійно знайти відповідь на це питання. Але чи здатна людина вигадати сенс, що надихав би її протягом усього життя?

Вищезгаданий Франкл згадує таку історію. Одного разу американський психоаналітик, який побував у радянській Москві, розповів йому, що в СРСР люди менше страждають від неврозів, ніж у США. Психоаналітик пояснив це тим, що в комуністичних країнах люди частіше вимушені виконувати певні соціальні обов'язки.

Такий висновок говорив на користь теорії Франкла – спрямованість на сенс і орієнтація на справу є важливими складовими душевного здоров'я.

— Рік по тому польські психіатри попросили мене зробити їм доповідь з логотерапії. У своїй доповіді я процитував цього американського психоаналітика. "У вас менше неврозів, ніж у американців, – сказав я їм, – бо перед вами стоїть більше справ". Вони задоволено посміхнулися. "Але не забувайте, – додав я, – що у американців залишається також свобода вибирати свої справи, свобода, в якій, як мені іноді здається, вам відмовлено". Вони перестали посміхатися", – розповідає Франкл.

Радянська система доклала величезних зусиль, аби люди не генерували власні сенси існування й не відчували такої необхідності, зазначає Чуніхіна. Був один абсолютний і всеосяжний сенс – "світле майбутнє". Вихолощуватися він почав ще в сімдесятих.

У суспільстві наростало відчуття ідеологічного абсурду, фальші й порожнечі. Все більше людей втрачали віру у "щасливе завтра". Колективний сенс, звернений до майбутнього, переставав заряджати в теперішньому, перетворюючись на старезну декорацію.

Хмелевський зауважує, що серед його клієнтів багато молодих людей, які не жили в СРСР, але в їхній свідомості працює радянська програма "живи не сьогоднішнім, а завтрашнім днем". Вони абсолютно наївно очікують уже іншого "світлого майбутнього". Тут і зараз їх немає.

Мовляв, коли вступимо в Євросоюз, настане благодать, а поки безсенсовно посилено вчитися і працювати. А деякі мріють про щасливу еміграцію і неймовірні зарплати в Німеччині чи США. Подібні установки тягнуться від предків із радянського минулого.

Що стосується літніх людей, відмовитися від своїх глибинних переконань їм вкрай складно. Із віком людина стає ригідною. У похилому віці дуже важко змінити уявлення про себе і світ, адаптуватися до нового. Така психофізіологія.

— Але і в 70, і в 80 років можна навчитися жити тут і зараз, отримувати задоволення від найпростіших повсякденних речей, – додає психолог. – Я знаю чимало людей похилого віку, які вміють радіти дрібницям, і від них якраз не почуєш порожніх розмов про те, що "Сталін був турботливим батьком народів", а "за часів Брежнєва ковбаса була смачніше".

Якщо у вас є родичі, які люблять подібні розмови – змінити їхній світогляд буде дуже складно. Але ви можете привнести у їхнє життя "маленькі сенси".

Спілкуйтеся з ними, вигадуйте їм посильні турботи й заняття, завдяки яким вони б почувалися потрібними тут і зараз. Можливо, тоді у них буде менше приводів сумувати за минулим.

Євген Середа, Українська правда