«В березні все просто обірвалося»: історія хлопця з Миколаївщини, на руках якого загинула кохана

До початку повномасштабного вторгнення В’ячеслав Голокоз жив щасливим життям та мріяв про безтурботне майбутнє. Він поділився своєю історією кохання, яка повинна була мати щасливе продовження, але в один момент все обірвалося. Війна забрала найцінніше – його кохану дівчину Лідію, з якою юнак будував плани та переживав воєнні дії на Миколаївщині.

В’ячеслав родом із села Поляна, а Лідія – із Червоної Долини, обидва села знаходяться на Снігурівщині. Навчалися в одній школі, відпочивали в спільній компанії. Власне так і познайомилися. Хлопець розповідає: «Спочатку в школі її не помічав, тоді я вже був у старших класах. Вона була менша. Ліда була активною у плані творчості. Постійно у різних конкурсах брала участь – розповідала вірші, співала, танцювала. Я в такому участі майже не брав. Я більше по спорту». В процесі спілкування знайшли спільні інтереси – так і почали зустрічатися. 

Як для пари розпочалася повномасштабна війна? 

За півтора роки Слава та Ліда будували плани на далеке майбутнє. Вона готувала смачні борщі, тому він вже тоді був готовий одружитися. На заваді ставав лише молодий вік. В’ячеславу – 20, а Лідії – 17 років. На етапі стосунків в 1 рік і 6 місяців доля закоханих кардинально змінилася: «В цей місяць все просто обірвалося». Почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. 

«Ми одне за одного дуже хвилювалися. Ми хотіли бути разом. Мати їй пропонувала виїхати в західні області країни, або у Польщу. В нас багато знайомих туди виїхали, але вона не хотіла нікуди їхати, тому що це було би без мене. Через те, що військкомат мене б не випустив, ми навіть боялися просто виїхати із села, в яке нас евакуювали згодом», –  із сумом пригадує В’ячеслав. 

Хлопець говорить, ворог не намагався захопити всі села та районні центри – він впевнено прямував в обхід Миколаєва: «Наступ був задалеко від нас, ворог намагався просунутися, але в нього нічого не виходило. Окупанти проїжджали повз наші села не один раз. Дуже великі колони йшли на Баштанку, на Вознесенськ. Потім верталися, бо на Вознесенську в них нічого не вийшло. Декілька днів дуже багато техніки йшло, коли вони відходили». Поляна та Червона Долина стали «сірою зоною», яка не була під контролем ані ЗСУ, ані ворожої армії. 

Евакуація: юнак залишається один в чужому будинку 

В’ячеслав був в гостях у Лідії. Перший вибух неподалік села Червона Долина хлопець почув 22 березня 2022 року, о 10.00: «За пів кілометра від села били в поле. А вже о 14.00 був перший приліт в село. Люди почали ще більше розводити паніку. Багато хто хотів просто евакуюватися. Затишшя було декілька годин. Близько 18.00 вже вдарили в центр – у школу».

Військовий надав людям наказ збирати речі, аби евакуюватися в Явкине. Відтоді В’ячеслав разом із дівчиною почав готуватися до переїзду. Дуже хвилювався за маму та брата, які залишилися в Поляні: «Я хотів їм зателефонувати, бо не знав, чи були прильоти в наше село. Світла не було вже більше тижня, зв’язку теж не було, тож я не дотелефонувався до них. В той момент все просто пропало. Я просто хотів запитати, чи з ними все нормально, і чи зможуть вони виїхати…В селі була паніка, але я намагався це все переносити стримано. Виліз на кришу, намагався «спіймати» зв’язок, але не вийшло. Рідні Ліди – встигли поїхати, а я ні. Приготував свій рюкзак з необхідними речами. Вибіг на вулицю роззутий, курточка в руках, і просто не встиг. Я залишився…»

Юнак зостався сам у чужому будинку. Підвалу немає, до якого можна було би спуститися у разі небезпеки: «Хата була, як желе. Вона просто ходила ходором. Десь з 17.30 вдарили по селу. І приблизно о 18.40 я подивився на телефон і зрозумів, що весь цей час були прильоти по селу. Не знав чим мені зайнятися. Я сів у вітальні та просто рахував вибухи. Рахував, як летить снаряд та як розривається. А ще йшла вибухова хвиля. Це те, чим я займався цю майже годину. Я просто сидів у хаті і надіявся, що не буде прильоту десь поруч. І не було. Отак я і пересидів весь час».

Зараз В’ячеслав частіше посміхається, оскільки звик себе певною мірою заспокоювати. Розповідає, як тоді почув біля будинку ревіння двигуна від мотоцикла та вибіг на вулицю. Сів на нього та просто поїхав, здавалося, з пекла: «Я їхав і сміявся, але в той же час сльози наверталися на очі. Я не знаю, що це таке було. Я їхав і, повернувши голову назад, побачив таке, ніби дощ іде. Промені світла влітають в село і там просто отак все піднімається, десь летить… Це не передати словами, це треба побачити/пережити. Сміявся, напевно, тому що лишився живий. Я був радий, що вони виїхали (Ліда разом з рідними – авт.), і що я виїхав». 

Наслідки ворожого обстрілу Явкине

Людей евакуювали в село Явкине. Голова сільради запевнив, що сюди ворожі снаряди не долітають, тому боятися не треба. Світла не було вже два-три тижні. Єдиний спосіб тримати зв’язок з рідними – заряджати телефон від генератора та знаходитися там, де є вишка мобільного зв’язку. Зокрема в Явкиному – сільрада та центр села. «За день до обстрілу приїхали моя мама та брат, і я дуже радий був їх побачити», – говорить В’ячеслав. 

Ранок 24 березня був типовим. Закохані заряджали телефони, а згодом пішли привітати 13-річного брата Слави з днем народження. Також в цей день святкував свій день народження батько Ліди, проте через відсутність зв’язку, дівчина не змогла його привітати. Як пригадує хлопець, день був важким та холодним. Зігрівав лише теплий чай та розмови. Близько 11.00 пара сиділа на вулиці. З сільради вийшов чоловік і повідомив, що над селом Червоний Став ЗСУ збили 2 ворожі ракети: «Нам не було чути, людей в центрі багатенько, шум генераторів. Не розумію, чому нам не сказали розійтися після того, як інформували про збиття ракет. Пройшло пів години, людей було дуже багато. Ми над головами почули сильний вибух. Це все так швидко відбулося. Ми сиділи на лавочці, секунда-дві, я піднімаюся і відчуваю, як в мене спина просто горить. Так пече, наче мене хтось жарить. Це так боляче було. Потім люди почали кричати. Пізніше в новинах я прочитав, що 12 прильотів було в цей день по селу. Я чув, як Ліда кричить. В мене був шок через те, що в мене спина просто горить, я не можу». 

Відбувся масований обстріл Явкиного. Багато людей отримали поранення різної тяжкості. Коли уламки від касетного снаряду почали детонувати, В’ячеслав своїм тілом намагався закрити Лідію. Люди не встигли заховатися, тому панічно падали на сходинки біля сільської ради. Товклися одне по одному, панував хаос. «Закінчилися вибухи, люди почали в паніці тікати, розбігатися. Я трохи почав приходити в себе. Пам’ятаю, як перед цим обстрілом я їй казав, якщо що, то я спробую щось зробити, щоб все було добре. Намагався собою накрити її, щоб її не дістало. Можливо, тоді мені плече і поранило. У порівнянні з Лідою, то це просто в мене подряпина. Уламок пройшовся по моїй спині і полетів далі… Я просто піднімаю очі, а вона без свідомості. Я побачив кров, багато крові. Подумав, що це, можливо, чиясь кров на її одязі. Подивився її живіт і спину, чи немає у неї осколкових поранень. Не було. В неї були поранення в ліву руку, її пробило. І було в неї два дуже сильних поранення в таз. В той момент, я просто намагався згадати, як привести людину до тями. Я повірив, що щось можна зробити і я зможу. Побачив якусь дівчину, попросив у неї ганчірку, щоби зробити джгут і зупинити кров на руці Ліди. Вона винесла футболку, я її порвав, затягнув, але все одно це не допомогло…», – зі сльозами на очах ледь промовляє В’ячеслав. 

Поранення людей та спроби юнака надати медичну допомогу

Юнак кликав на допомогу, проте ніхто не відгукнувся. Мобільний військовий шпиталь прибув за 6-7 хвилин після обстрілу. Слава допомагав заносити Ліду в автомобіль, оскільки один з військових розгубився, побачивши поранених: «Я кричав, щоби їй допомогли і зробили усе можливе». В цей момент прибігла мати Лідії. Вона була в шоковому стані, а військові медики не підпускали жінку близько до авто, оскільки потрібно було занести ще людей. «Її мама просто вила від болю. Мабуть, так і є, що я винний в тому, що ми були там, а не пішли додому», – з ноткою докору до себе говорить В’ячеслав.

Згодом медики приїхали додому до юнака, аби оглянути його спину. За словами лікарів, уламок просто пройшовся по В’ячеславу. Йому обробили рану та наклали пов’язку. «Я ще довго приходив в себе. Мене трясло, мене обливали холодною водою і нашатирним спиртом намагалися привести до тями. Дали заспокійливе, я, мабуть, хвилин на двадцять заснув. Потім прокинувся, ми сходили до сільради, щоб дізнатися, куди їх повезли, тому що нам ніхто не сказав. Голова ходив і мовчав», – розповідає В’ячеслав. 

Тяжко травмованих тоді доставляли у Березнегувате, а легко поранених – до Баштанки. Через постійні обстріли Березнегуватської громади, водії відмовлялися туди їхати. В’ячеслав хотів дізнатися, що з Лідою. До останнього вірив, що вона просто у тяжкому стані: «Десь через годину до нас приїхав сусід, дав номер слідчого, щоб ми йому зателефонували. Він нас почав запитувати, в чому була одягнена Ліда, я описав її. Слідчий довго мовчав і ми мовчали, але почали розуміти, чому він нічого не говорить. Потім він сказав: «Я вам співчуваю». Так ми і зрозуміли, що все... Я до останнього надіявся, хоч я і заносив її в машину. Розумів, що шансів мало. Я бачив, що рукав її кофти пробитий наскрізь. Я не говорив її мамі про це, так як тримав віру до останнього. Ходив і був в шоці. Єдине, чим була забита голова – це тільки тим, що з нею все буде добре…»

В пам’яті Слави добре закарбувався момент, коли телефонували знайомі, щоби дізнатися, чи все з ним нормально. Ті, хто телефонував, після підняття ним слухавки, починали плакати:«Я просто казав «Алло», а вони плакали, бо були раді почути, що я живий. Вони знали, що був обстріл та що мені довелося пережити. Я казав, що зі мною все нормально».

Бажання В'ячеслава “віддячити” коханій

У Великій Коренисі поховано 17-річну Лідію. В’ячеслав пригадує, коли жив неподалік Вознесенська, то приїжджав щомісяця до Ліди саме на день її смерті – 24 березня. 

Хлопцю складно забути пережиті події, а тим більше – втрату коханої людини. Слава вірить у долю, тому хоче реалізувати плани, які будувалися у стосунках, аби якось «віддячити» Лідії за те, що взяла «удар» на себе: «Я себе налаштовую так, що я доведу, що її жертва не була марною. Як би мені важко не було, хочу зробити те, що ми з нею планували. Ми хотіли чимось займатися разом, вона хотіла мати свою кондитерську – любила готувати різні смаколики. Зробити якийсь свій маленький бізнес. І зараз кожен день, кожну якусь свою справу, я хочу присвячувати їй. Мені було б легше з нею – вона мене підтримувала неймовірно. В мене багато ідей, тож мені дали другий шанс в цьому житті, я хочу цим шансом скористатися правильно».

Яким В'ячеслав бачить день Перемоги?

В’ячеслав перші пів року від дня загибелі його коханої Лідії не міг дивитися на власні руки, бо на емоційному рівні тримав той факт, що він ними держав дівчину останні секунди її життя. Тому подумки нерідко окреслює її риси обличчя та погляд, дивлячись на свої руки. Проте вже зараз заспокоює себе думкою про майбутнє. Він сподівається, що війна закінчиться якомога швидше. Хлопець не має бажання святкувати день Перемоги, оскільки в душі живе невгамовний біль:«На день Перемоги я не хочу нікому телефонувати, вітати. Єдине, що я зроблю – прийду до неї поговорити, поділитися тим, як важко було. Буду просто ділитися емоціями з нею, і мені нічого більше не треба буде. Ми до Перемоги хотіли бути разом і вірили, що нічого нас не розлучить».

Юлія Голокоз, «НикВести»