Журналіст Дмитро Багненко разом з дружиною та донькою пережив захоплення Херсону російськими загарбниками та окупацію. Весь цей час він вів таємну зйомку, яку змонтували у документальний фільм BBC.

— Я працював місцевим репортером. Але ніколи не думав, що буду знімати вторгнення до мого рідного міста – єдиного захопленого обласного центру України, — відзначає Дмитро Багненко.

Від додає, що новою реальністю в його житті та житті дружини Лідії стала мета захистити доньку Ксюшу й лишитися здоровими.

Дружина та донька Дмитра

— У перші кілька днів наше місто здавалося завмерлим - я знімав порожнечу: школи стояли закриті, урядові будівлі покинуті, а заводи та офіси порожні. Більшість людей причаїлася. Російські війська, взявши Херсон, тепер намагалися наступати на сусідній Миколаїв і вели запеклий обстріл. Ми витягли матраци в коридор - подалі від вікон - і вигадували ігри, щоб відволікти Ксюшу. Я став експертом у виготовленні тіньових ляльок, а павуки стали моєю спеціальністю. Коли Ксюша засинала, ми з Лідією насвистували пташиний спів, намагаючись заглушити шум, — пригадує журналіст.

Іронія полягає в тому, що десятиліттями Україна допомагала годувати світ, але в ті перші кілька днів родині було важко дістати найнеобхідніше, додає він.

Він відзначає, що після захоплення міста херсонці не змирилися зі своєю долею. Протести проти окупації почалися рано і лютували протягом наступних кількох тижнів. Російські війська виглядали шокованими – в їхній свідомості вони прийшли «визволителями».

— Я почав їздити на велосипеді до православної церкви, де збиралася місцева громада і звідки я міг допомагати іншим у практичних завданнях. Я познайомився з її харизматичним священиком отцем Сергієм Чудиновичем. Він мав особливу енергію, метаючись від одного проекту до іншого. Він керував будинком культури, кафе та пересувною перукарнею, і, мабуть, найголовніше, ризикуючи життям, перетинав військову лінію, щоб зібрати ліки, яких більше немає в Херсоні, — розповідає Дмитро Багненко.

Через два тижні після того, як російські війська вперше ввійшли до Херсона отець Сергій вирішив провести публічний похорон за загиблим у боях українським воїном і транслювати це в прямому ефірі для тих, хто не зміг бути присутнім. А згодом росіяни забрали священника «на підвал», катували та погрожували зґвалтуванням.

Тим часом протести проти окупації тривали, і 21 березня настрої змінилися. Російські військові почали розпилювати сльозогінний газ і кидати світлошумові гранати. Багато людей отримали поранення. Після цього послідував ширший розгін. Зникало все більше людей - активістів, тих, хто був пов'язаний з українською владою, журналістів.

Частину людей забирали під час протестів, частину з дому. Когось відпустили, хтось так і не повернувся.

— Боявся, що буду наступним. Через який час вони знайшли мої повідомлення в телефоні одного із затриманих? Або мене зупинять і обшукають, а мої відео виявлять? — згадує чоловік.

Він відзначає, що тоді людей з Херсону ще вивозили у бік Миколаєва. Тож, його вагітна сестра Марина з чоловіком Віталієм почали моніторити ціни, вони стартували від 1500 доларів.

Тим часом російські війська посилили заходи, спрямовані на те, щоб позбавити Херсон від його української ідентичності. Було знято українські прапори та символіку, зруйновано пам’ятники нашим героям.

6 травня місто відвідав високопоставлений російський політик Андрій Турчак і заявив: «Росія тут назавжди. У цьому не повинно бути жодних сумнівів. Повороту назад не буде».

— Все це було підготовкою до святкування перемоги Червоної армії над нацистською Німеччиною 9 травня. Я знімав звичайних людей у Херсоні, які відкрито демонструють свою підтримку росіянам, одягаючи георгіївські стрічки – символ російського військового тріумфу. У нашій родині також зростав тиск. До мого кума Віталія приїхала ФСБ Росії. Він розповів мені, що один із чоловіків дав йому ручну гранату, витягнув шпильку й пішов геть. Повернувшись, він сміючись сказав, що це «просто жарт», — розповідає Дмитро Багненко.

Марина та Віталій зібрали речі та приготувалися їхати наступного дня, і родина Дмитра зрозуміла, що тепер має сенс їхати з ними.

— Ми шалено пакувалися. Інформацію про Ксюшу, в тому числі про те, хто буде її опікуном, якщо ми не виживемо, ми написали на аркуші паперу, який сховали в її бібліотечній картці. Ми повісили їй на шию. Ми мчали в колоні з моєю сестрою, нервово переміщаючись один неспокійний контрольно-пропускний пункт за іншим -— незручно близько до лінії фронту. І ось після 34 блокпостів ми помітили український прапор. Такі самі кольори, як поля жовтого ріпаку та блакитне небо, через яке ми зараз їхали. Кольори свободи, — резюмує Дмитро.

Через п'ять місяців сім'я живе в Києві. Сестра Дмитра Марина народила хлопчика.

Нагадаємо, боєць Дмитро «Орест» Козацький, який очолює пресслужбу полку Нацгвардії «Азов», зняв документальну короткометражку про останній день оборони «Азовсталі» перед тим, як захисники Маріуполя опустили зброю.