«На свій страх і ризик». Історія Євгена Полтавчука, який під обстрілами вивозив людей з окупованої Кінбурнської коси

До 2022 року житель Кінбурнської коси Євген Полтавчук займався промисловим рибальством та планував розвиток мідійно-устричного господарства на косі. Там у нього був власний магазин та кафе на пляжі. Однак російське вторгнення у лютому 2022 року кардинально змінило життя жителів заповідної території та змусило їх залишити дім. 

Євген Полтавчук на власному промисловому судні протягом кількох місяців евакуював жителів коси на материкову частину Миколаївської області.

В інтерв‘ю «НикВести» Євген Полтавчук розказав, як йому вдалось попри закрите море під обстрілами вивезти понад тисячу людей з окупації, з якими труднощами довелося зіштовхнутися та чим займається зараз.

Про руйнування, які принесла Росія: «Вони знищили останні 12 років мого життя»

— Коли ви вирішили взяти ключі від судна і зайнятися евакуацією? 

— Взимку ми здійснювали сполучення між Кінбурнською косою та Очаковом. Це була не комерційна справа. Дорога через Херсонську область дуже довга — майже 200 кілометрів до Миколаєва. Тому я домовився з очаківською владою, що буду своїм промисловим судном перевозити людей. Тобто ми ходили як маршрутне таксі. Коли розпочалася повномасштабна війна, ми вирішили не зупинятись, адже людям потрібно й гуманітарну допомогу доставляти. Було дуже багато охочих виїхати на материкову частину, адже ніхто не знав, як воно буде далі. Це було велике і комфортне судно, але промислове. 

Загалом у мене чотири судна і три моторних човни, які знищили на Кінбурнській косі. І от один великий пароплав, який дійсно зміг на собі перевезти одночасно близько 110 людей.

— Тобто це єдине ваше судно, яке вціліло. Де воно наразі?

— Воно в Очакові. Але я не знаю, яка наразі його доля. Воно стоїть на причалі, де й було. Ми встигли витягнути його з води, але зараз ця ділянка прострілюється з боку Кінбурнської коси. Туди небезпечно їхати вдень, вночі і дивитися що з ним. Ми сподіваємося, що все добре. 

— Ви підраховували збитки, які отримали через знищене Росією майно?

— Вони знищили останні 12 років мого життя. Перший будинок, який вони знищили на Кінбурнській косі, був мій. 

Росіяни мали списки тих, хто допомагає з перевезенням людей. Ці списки їм хтось надав, й це були доволі точні дані з адресами. 14 липня мій будинок повністю знищили з тваринами, з обладнанням, з меблями. Це був маленький будинок, при якому був рибопромисловий пункт, де можна було готувати чорноморську креветку. До мене приїжджали журналісти, знімали як відбувається увесь цей процес. Ми намагалися робити все так, щоб це виглядало як найкраще і останні 10 років я витратив усі свої ресурси на те, щоб розбудувати це на Кінбурнській косі. Ми хотіли показати людям, що є така локація, що це наша така фішка, наш продукт і він дуже смачний. 

— Чи плануєте після деокупації відновити те, що забрала Росія?

— Знаєте, Кінбурнська коса — вона у серці. Або тебе комарі зʼїдають так, що ти туди не повернешся, або якщо ти залишився там, то це вже на роки, на віки. Це моя улюблена локація, місце сили. Дійшло до того, що я там жив і взимку. 

Ми створили громадське обʼєднання «Кінбурн лайф». Зараз будемо просити про допомогу міжнародних партнерів, які допомагатимуть нам у розмінуванні, висадці лісу. Нам потрібно відновити Кінбурн, тому що це не тільки наша українська локація, а й всесвітній природно-заповідний фонд. Там не стало багато лісу, там не стало багато тварин. Тобто у нас дуже багато роботи по переду і я вірю, що хоча б наші діти застануть той Кінбурн, яким бачили його ми. 

Спочатку передавали ліки та продукти на півострів

— Ви самостійно евакуювали людей чи мали команду? 

— Ми згуртувались на Кінбурнській косі з місцевими. Тобто моя справа була — приїхати на косу. Ми створили у Миколаєві хаб, звідки люди могли передати щось своїм близьким або родичам на Кінбурнській косі. 

Була безкоштовна доставка туди ліків, харчування. А потім по п'ять мішків муки — люди запасалися. Це було важко, але ми з усіма питаннями впоралися. Наші миколаївські склади видавали на Голу Пристань, на херсонську територію ті ліки, яких на той час не було: інсулін, наприклад. Ми навіть передавали на Голу Пристань дуже багато ліків для соціальних аптек, для лікарень, тому що шлях дорогою був вже зачинений. Люди почали дізнаватися про наш маршрут, про можливість допомогти. Крайні рази їх було дуже багато — вже на межі можливого. 

— Ви кажете «ми». Хто вам допомагав у цьому? 

— Мій помічник Кирило Лукʼянов, мій зять Олександр Бондаренко. На косі гуртуванням однодумців займалася Дара Шполянська, миколаївська журналістка, вона також у команді «Кінбурн лайф». 

Було дуже багато людей, там на місцях. Ви ж розумієте, що таке людський фактор. Ми привезли гуманітарну допомогу, почали її роздавати: комусь дісталось, комусь не дісталось. Тому ми постійно змінювали відповідальних, щоб була довіра. Все доїжджало з нашого обласного гуманітарного штабу — вони надавали дуже багато допомоги. Питання було лише у тому, скільки людей і які потреби — всього було достатньо. 

— Ініціатором евакуації людей були саме ви? Ви формували команду для цього? 

— Я на цьому судні був капітаном. Це дуже відповідально, але не треба було нікого шукати. Люди самі згуртувались, самі пропонували допомогу, склади, перевезення авто і так далі. Є люди, які з початком війни не рятували власну шкуру, а згуртувались навколо Кінбурна, і люди, яким ми можемо допомогти. Ми нікого не шукали, усі якось обʼєдналися.

Організували евакуацію «на свій страх і ризик»

— Як саме відбувся ваш перший евакуаційний виїзд? Вам спочатку зателефонували люди чи ви самі розуміли, що їм там потрібна буде допомога?

— Мій перший виїзд був узгоджений з керівництвом Очаківської громади. Це дійсно було на свій страх і ризик, тому що ми не дуже знали ситуацію по Кінбурнській косі. Ви ж розумієте, яка там територія. Вночі туди можна заїхати і чекати на нас ( росіяни мали змогу відстежити пересування евакуаційного судна, — прим.). Вперше нам відмовили, тому що ніхто не знав, як взагалі там буде. 

— Ви отримали дозвіл від місцевої влади чи саме командування? 

— Так, командування. А потім, вже наступного дня, вони самі зателефонували, сказали, що там є люди, є потреби і що треба їхати. У першу поїздку ми забрали людей. Перші рази ми ще не завозили гуманітарну допомогу, тому що тільки налагоджували процес. Але ми виїхали звідти і по дорозі нам телефонували знайомі — працівники держгідрографії, працівники маяків з острова Майський — і попросили їх також евакуювати. Ми повернулися до Очакова, висадили людей, тому що це був ризик, адже острів Майський — це військова частина і будь-яке переміщення туди є дуже небезпечним. Але ми, слава Богу, забрали людей звідти.  

— Окрім вас були ще люди та судна, які займалися евакуацією з Кінбурна?

— На той час ми були єдині. Більше я нікого не знаю. Можливо, тільки військові, якісь операції, нам не відомо. 

— Яким чином з вами звʼязувалися люди? 

— По-різному. Це було як сарафанне радіо. Мій мобільний не затихав ні на хвилину. Усі телефонували, питали «як з вами можна виїхати?». Я не знав, хто на тому кінці слухавки. 

Були такі моменти, коли нам дійсно дзвонили росіяни. Доводилося навіть просити «скажіть паляниця». Навіть такі перевірки були. Але нам потрібно було вивезти якомога більше людей. 

Вивозили через косу жителів Генічеська, Голої Пристані та Херсона

— Серед евакуйованих — були лише жителі Кінбурнської коси, чи й ті, хто виїжджав з Херсонської області? 

— Жителі Генічеська, жителі Голої Пристані, жителі Херсона — уся лівобережна частина Херсонської області, хто знав про наші маршрути, усі виїжджали через нас. Вони (військові РФ, — прим.) влаштували блокпост на виїзді у село Геройське і поки не розуміли, скільки мешкає людей на Кінбурнській косі — усі казали, що їдуть до родичів. Спочатку вони пропускали, але потім це стало проблемою. 

— Напевно, під час евакуації люди розповідали свої історії, як провели певний час в окупації. Чи були розповіді, які вразили вас найбільше?

— Є одна цікава сімʼя, дійсно цікава. Вони мешкали на Кінбурнській косі. Батько і четверо маленьких дітей. Він надав їм такі цікаві імена: Леонардо да Вінчі, Принцеса і всі вони Іванівні, Івановичі Бойченки. Вони зараз виїхали до Швеції. Це була сімʼя з невеликим достатком, але зараз вони мають добру квартиру, він почав писати картини, усі діти ходять до школи. Одна така історія.

Були військові. З самого початку, 24 лютого, їх підрозділи були розбиті. Ці люди лісами та полями якось добирались до нашого судна, були поранені. Був складний випадок. У нас була окрема місія по виїзду на косу. Ми вивозили поранених. Я не знаю, як вони добирались, коли вже вся Херсонська область була окупована. Але коли ми вже відходили від берега, то хлопці дійсно не стримували емоцій. 

«За весь період з нами виїхали близько тисячі людей»

— Як довго ви займалися евакуацією? Скільки приблизно людей вдалося вивезти?

— За весь період з нами виїхали близько тисячі людей. Це за нашою оцінкою, адже у нас не було часу рахувати. Люди бігли з останніми валізками, з дітлахами в охапку. У нас не було обмеження у кількості речей, ми приймали усіх. Думаю, усі, хто виїхав з нами, вдячні. 

— Скільки разів на тиждень забирали людей?

— Ми старалися робити це два, можливо, три рази на тиждень. Це було узгоджено з військовими. Ходити туди щодня не було сенсу, тому що люди збиралися групами і коли вже була нормальна кількість — ми виходили. Не було сенсу ризикувати, коли немає людей. Тобто збиралась група, нам телефонували і ми їхали.

Було таке, що люди приїжджали, а ми маємо бути тільки післязавтра. Місцеві надавали власні будинки для того, щоб люди перебували там деякий час, поки не прийде наше судно. Мій будинок також був свого роду місцевим хабом.

Чули в ефірі «русский военный корабль»

— Вже тоді російські війська інтенсивно обстрілювали Очаків. Чи усі ваші виїзди, скажімо, були успішними?

— Скажімо так, у нас були агенти, які на той час були на Кінбурнській косі. Тобто ми знали приблизне переміщення російських військових по Кінбурну і в нас було близько пів години, щоб ухвалити рішення: йти у зворотному напрямку чи продовжувати так звану подорож. 

Поки там були наші люди, це було більш-менш безпечно, але потім зʼявилися списки тих, хто нам допомагає. Це було не без впливу місцевих. Списки були з конкретними адресами. Коли вже розпочалися нічні рейди, людей шукали, забирали на підвали по 15-20 діб, то люди психологічно не витримували цього навантаження і виїжджали разом з нами. Коли вони виїжджали звідти, то нам ставало складніше виконувати нашу місію. 

— Що найважче було під час евакуації?

— Коли ми чули в ефірі «русский военный корабль». Ми не розуміли, наскільки він близько до нас. Коли від нашої морської охорони прозвучало повідомлення: «Щоб виключити наведення російських ракет на плавзасоби, вам потрібно усі електроприлади, GPS-трекери відімкнути від живлення». Ми почали від тих панелей відривати усе, що видає якийсь сигнал. Звісно, після такого повідомлення якось ніяково. Коли ми вже швартувалися на острові Майський, забирали людей, то над головою щось пролітало: ракети чи авіація. Був сильний туман. Там також було трошки страшно. 

«Одного разу нам просто сказали: друзі, ви більше туди не йдете»

— В який момент вам довелося припинити евакуацію?

— Ми не знали усіх розвідних даних. Військові мало цим ділились. Але одного разу нам просто сказали: «Друзі, ви більше туди не йдете». Я розумію, що ще декілька разів цим займалися військові, вивозили звідти людей. І от з 7 травня 2022 року ми більше на косу не ходили. 

— Де наразі знаходиться ваше судно? В якому воно стані та чи може ще виходити у море? 

— Зараз моє судно на причалі в Очакові. Ми його дістали з води. В якому воно зараз стані? Я вважаю, що в нормальному, але доступу до нього немає, тільки військові можуть знати, що з ним. Вважаю, що все добре. 

— Яким ви запам'ятали цей час? Якби його треба було описати одним словом, то яким би воно було?

— Знаєте, все, що сталося зараз — це жах. Коли люди біжать зі своїх домівок у безпечне місце — це теж жах. Коли все їх майно, яке вони тримають, вміщується в одну руку — це теж жах. Війна це дуже страшна річ. 

Про гуманітарну місію у Європі

— Ви у нашій телефонній розмові казали, що нещодавно були за кордоном у справах. Чим ви займаєтесь сьогодні?

— Після того, як наша евакуаційна місія закінчилась, я поїхав з гуманітарною місією до Швеції. Поки був безкоштовний проїзд міським транспортом, я відвідав деякі хаби, які допомагають Україні. Так я почав спілкуватися з людьми, знайомитися. А зараз ми возимо зі Швеції гуманітарну допомогу — медичне обладнання, «швидкі», пожежні авто. Тобто вони не дуже хочуть допомагати військовим — у них гуманітарна місія. Але вони дуже піклуються про нас, надають дуже багато якісного обладнання. І от зараз ми, як є можливість, їдемо туди і назад вже веземо техніку. Зараз на нас чекають дві пожежні автівки для Вільнозапорізької громади і Первомайської громади.

Розмову вела Юлія Бойченко, «НикВести»