Как бывший сторонник отделения Донбасса ушел к николаевским десантникам воевать против террористов

Він – професійний педагог. 2004 року закінчив Києво-Могилянську академію, отримав три дипломи: спеціаліста з фізики, комп’ютерних технологій і магістра екології.

Для Горлівського професійного училища транспорту, де працював до недавнього часу, Микола Воронін був неабиякою знахідкою. Адже викладав одразу три дисципліни – математику, фізику й інформатику. Сьогодні такими цінними кадрами навряд чи зможуть похвалитися навіть деякі відомі виші України.

– Усе своє життя я засуджував війни в будь-яких їхніх формах, – пояснює Микола Воронін. – А особливо – якщо вони виступають інструментом зовнішньої політики. Ми з дружиною дотримуємося теорії екопоселень. Тривалий час запроваджували цю ідею в життя. Навіть декілька місяців прожили в землянці під Горлівкою, відсторонившись від мирських проблем. Тоді я навіть гадки не мав, що вій­на прийде на нашу землю. Що можуть ділити між собою люди на планеті, де місця вистачає всім?

Втім, попри таку життєву позицію, Микола Воронін, як і більшість свідомих громадян України, не міг бути байдужим до проявів корупції, чиновницького свавілля та ігнорування думки народу при вирішенні важливих державних справ. Тому 2004 року брав активну участь у Помаранчевій революції на Майдані. Тоді він навіть уявити собі не міг, що за десять років, у квітні 2014-го, вирушить у Донецьк, аби цілком свідомо «захищати» тамтешнє російськомовне населення. Але від кого? Організатори мітингів і пропагандисти різного штибу закликали тоді народ піднятися нібито проти «бандерівців» та «фашистів». Ця тема безперестанку мусувалася російськими та регіональними телеканалами, неабияк отруюючи свідомість населення Донбасу.

– У мене в руках тоді була палиця, на голові – балаклава, – згадує Микола Воронін. – Кілька годин у лавах протестувальників мені вистачило, аби переконатися, що люди, які активно агітують за «Новоросію» та відокремлення Донбасу від України, – звичайні бандити. Прикриваючись нібито добрими намірами, так звані «визволителі» насправді пропові­дували насильство та грабіж. Саме тоді я відчув, як у повітрі запахло війною.

Та справжнє переосмислення цінностей і подій у Миколи настало тоді, коли за декілька днів він відвідав мітинг «За єдину Україну». У той час, коли поруч біснувалися проросійські молодчики, тисячі беззбройних людей на сусідній площі молилися за свою державу під синьо-жовтими прапорами. Саме тоді він остаточно вирішив: захищатиме свою Батьківщину до перемоги.

Тим часом збройний конфлікт на Сході України набирав обертів. Терористи взяли під контроль Слов’янськ і Горлівку, захоплювали державні установи. Озброєні люди безперешкодно вешталися містом, відбираючи в мирних мешканців майно. Дехто з Миколиних учнів, піддавшись впливу російських агітаторів, покинув навчання та пішов чергувати на блокпости сепаратистів.

– Це були зовсім юні шістнадцятирічні хлопці, – розповідає вчитель. – Тих, хто не погоджувався співпрацювати з бандитами, затримували й кидали до в’язниці на «перевиховання». Після таких випадків я твердо вирішив порушити свої життєві принципи та взяти до рук зброю. Через мережу Інтернет знайшов однодумців. Вони дали мені координати представників однієї з патріотичних організацій. Деякий час я збирав і передавав інформацію про позиції сепаратистів та їхнє переміщення.

Працювати в таких умовах ставало дедалі небезпечніше. Тим більше, що сепаратисти здогадалися про витік інформації й розпочали активні пошуки «жучка». Дізнавшись, що його ось-ось виявлять, Микола негайно виїхав на підконтрольну Україні територію. Там записався добровольцем у батальйон «Донбас», який тільки-но формувався. Згодом у складі штурмової групи «Купол» брав участь у боях під Іловайськом.

На той час в Україні саме тривала друга хвиля мобілізації. Телефоном чоловік дізнався від дружини про повістку з військкомату, тож вирішив узаконити свій статус військовослужбовця. Призвавшись до лав Збройних Сил України, отримав призначення у 79-ту окрему аеромобільну бригаду.

– Особовий склад частини уже тоді брав активну участь у бойових діях на Сході країни, – продовжує Микола Воронін. – Зокрема, в обороні донецького аеропорту. З ініціативи Юрія Бірюкова в аеромобілістів саме формувався 3-й батальйон «Фенікс», який проходив бойове злагодження на місцевому полігоні. У ньому я й розпочав підготовку.

Але залишитися в цьому підрозділі Вороніну не судилося. Річ у тому, що на заміну бійцям, які захищали донецький аеропорт, невдовзі мав вирушити 2-й батальйон десантників. Сюди командування набирало військовослужбовців з досвідом участі в бойових діях. Микола не відмовився від пропозиції змінити підрозділ і згодом вже виконував завдання в новому терміналі відомого летовища.

– Я був в аеропорту саме в той час, коли російський актор Михайло Порєченков розважався у своєрідний спосіб, – ділиться спогадами боєць. – Він вів вогонь по наших позиціях, хизуючись перед російськими телеоператорами. Ми якраз з побратимами знаходились на третьому поверсі. Того дня десантники зазнали значних втрат, були поранені. Я тоді ще не знав, що серед тих, хто обстрілював термінали, був і сумнозвісний російський «Рембо». Але коли новина дійшла до нас, то твердо вирішив записатися у снайпери.

Мужність цієї людини можна лише поважати. По-перше, Микола не побоявся змінити свої переконання, хоча і змушений був перевезти сім’ю у безпечне місце. По-друге, чоловік, який ще вчора навчав своїх учнів справедливості, сьогодні без жодних вагань взяв до рук зброю, аби відстояти цю правду заради тих же дітей, майбутнього України.

Олександр Васильченко, «Військо України».