«Почула українську і зрозуміла, що зайшли наші», — мешканка Ольгиного про деокупацію села

Журналісти побували у трьох деокупованих селах Херсонської області та поспілкувалися з мешканцями, які там залишилися, про життя в окупації та звільнення.

Сюжет про Потьомкіне, Князівку та Ольгине опублікувало видання «Крим. Реалії».

Відзначається, що звільнивши три села – Потьомкіне, Князівку та Ольгине – Збройні сили України зміцнилися на цих позиціях та фактично взяли у кільце населений пункт Високопілля. Російська армія «не відступала, а бігла» із цих населених пунктів, розповідають українські військові. Мешканці розповіли, як півроку прожили в окупації.  

Усі села зруйновані повністю, немає жодного вцілілого будинку. Родину Маслових з одного із сіл загарбники виселили з хати.

— Росіяни, ДНРовці, буряти, хто хочете був, — розповідає жінка.

В її будинку окупанти облаштували пункт зв’язку. ЗСУ його вирахували та ліквідували.

— Вони (окупанти, — прим.), чесно, ввічливо прийшли та просять: «Відкрий хату, щоб ми не ламали замки». Звісно, хату перевернули одразу. Вжух і все. Була справа, ну їх нахрен. виродки. Вони акумулятор притягнули, під’єднували радіостанцію. Як вдарили, розлетівся той акумулятор. Рація тут валялася, бурята зашмалили, калюжа крові була, вони через город, калиточку і на ту вулицю потягнули. А я з іншого двору спостерігав, як вони тікали. Реально тікали, — згадує чоловік.

Так само повністю зруйноване й село Ольгине. Там росіяни облаштували в одній із хат командний пункт. Позицію вони утримували два дні, поки ЗСУ їх повністю не ліквідували.

В селі наразі живуть всього шестеро мешканців, серед них дві подруги — Марина та Наталя. Їхні будинки знищені повністю, тож жінки оселилися в одній із більш вцілілих хат. Однак і в ній умови придатними назвати неможна — даху немає, зі стелі стирчить хвостовик від міни, а на городі – не розірваний снаряд.

Електрики, води та газу у населеному пункті немає. Зв’язок з зовнішнім світом подруги тримають за допомогою радіо на батарейках, по якому слухають новини.

Наразі жінки піклуються про всю худобу села, яка вижила після обстрілів та окупації.

— Я пішла воду накачувати. Йде мені на зустріч солдат. Я зупинилася. Солдат заговорив українською мовою. І я зрозуміла, що це наші зайшли, українські солдати. Ми, звичайно, обнялися, цілувалися на радостях, — згадує Марина про звільнення села.

Той самий військовий також розповідає про зустріч із жінкою.

— Вона заплакала, обійняла мене і сказала, що в цьому будинку був їхній (окупантів, - прим.) штаб. Ми присіли. Ми ще не встигли слова сказати, вона: «Зараз я перевірю, хто там». Провела зачистку їхнього штаба, кричить: «Хлопці, тут нікого немає». Безбашені люди, — розповідає військовий.

Марина розповідає, як російські окупанти безчинствували, забирали продукти, машини, стріляли худобу.

Незважаючи на пережите,  жінки не збираються їхати з села.

— Був мирний час, ми завжди пасли корів людям, у нас тут пасовище було. Жили дружно. Діти бігали, на роликах каталися, сміялися, було весело. А зараз ми, як дикі звірі у тундрі. Немає з ким ні посміятися, ні пожартувати, нічого. Ми стараємося. Може, односельці приїдуть, позабирають своїх корів, бичків, телят. Може, будуть пам’ятати, що були такі дві – Наташа та Марина, — говорить Наталя.

Раніше мешканці населених пунктів у Бериславському районі Херсонщини розповіли про півроку життя за російської окупації.