Політичні в'язні – заручники Кремля, які, не визнавши злочинного режиму, продовжують відстоювати Україну і все українське

12 січня - День українського політв’язня. Це – день шани тих українців, для яких честь, гідність і самоповага завжди важливіші за власну фізичну свободу.

Саме цього дня 1972 року розпочалася “арештована коляда” – масовий погром представників українського національно-демократичного руху, які боролись за незалежність України. Тоді в Києві були заарештовані Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Зіновій Антонюк, Леонід Плющ, Данило Шумук; у Львові – В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець. Трохи пізніше – Ігор Калинець та ще безліч інших відомих представників інтелігенції. Це – люди сили волі та духу, відважні та сміливі. Вони, попри наміри КДБ нейтралізувати українську еліту, придушити демократичний рух, ліквідувати самвидав, пройшли численні допити, катівні та заслання, зберігши гідність, не зламалися. Книга Вахтанга Кіпіані “Справа Василя Стуса”, яка розкрила злодійства тоталітарної системи та ледь не підпала під заборону, тому демонстративне підтвердження.

Радянський режим всіма силами намагався придушити будь-які національні прояви. Під пильне око каральних органів потрапляли всі, хто своєю творчістю, активною громадянською позицією, публічними виступами відстоювали національне питання, захищали українську мову, культуру, свободу думки й слова. Натомість кремлівська влада посилено зросійщувала Україну: українські школи та університети, театри і музеї, газети і журнали, кіно й телебачення. Витіснення української мови на периферію суспільно-культурного життя нації та її остаточне знищення – ось, про що дбали адепти Москви. Наслідки цього процесу помітні і зараз, коли з кремлівських щілин, яких, слава Богу, поменшало, прориваються погрози й залякування “примусом до примирення” та капітуляції. Не бути цьому ніколи!

День українського політв’язня – не лише нагода згадати незламних духом великих українців, які боролися з тоталітарним режимом, а й привід наголосити на тому, що путінська влада Росії продовжує тримати у заручниках наших громадян.

Так, за проукраїнську позицію, за незгоду з окупаційним режимом, за сміливість говорити рідною українською чи кримськотатарською мовами, за бажання вивчати правдиву історію своєї країни на окупованих територіях відбувається постійне та відверте переслідування наших громадян. Минулого Міжнародного дня корінних народів ми оприлюднили спеціальну доповідь стосовно обмеження прав громадян України на застосування державної мови на окупованих територіях. В Донецьку, Луганську та Криму триває справжній лінгвоцид – злочинне переслідування людей за мовною ознакою. У ХХІ столітті, відстоюючи свої політичні принципи та цінності, українці стали заручниками гібридної війни. І сьогодні в катівнях злочинного режиму за політичні переконання на території РФ в окупованих Криму та окремих районах Донецької та Луганської областей сотні політичних ув'язнених. Реальне число бранців Кремля на сьогодні, на жаль, невідоме. Викрадення, незаконні арешти наших громадян, незгодних з діями країни-агресора, тортури і вбивства стали систематичними злочинами окупаційної влади Криму та ОРДЛО.

В цьому ж контексті згадаймо одне з останніх рішень Кремля: ліквідацію міжнародного товариства “Меморіал”, яке понад 30 років досліджувало репресії тоталітарного режиму, сформувавши масштабну базу даних з іменами репресованих та їх катів. Російська прокуратура вирішила, що організація “створює брехливий образ СРСР як терористичної держави та реабілітує нацистських злочинців”. Це – справжня агонія імперії, яка боїться, що правда про її численні злочини стане відкритою для світу. Нагадаю, що саме активісти цього товариства віднайшли місце масових розстрілів і поховань жертв політичних репресій – карельське урочище Сандармох. Саме там серед розстріляних 1937 року капітаном держбезпеки Матвєєвим був цвіт української нації – кращі представники культурно-мистецької, наукової та політичної еліти.

Та сьогодні, говорячи про українських політичних в'язнів, давайте пам’ятати, що добро завжди перемагає – і після найтемнішої ночі завжди настає світанок. Люди совісті та гідності завжди стояли на сторожі національних інтересів, на захисті української мови, відстоюючи право українського народу на власну державність.

"Національний інтерес – це найвищий інтерес", – неодноразово наголошував український політичний та громадський діяч, автор "Акта проголошення незалежності України" Левко Лук’яненко. За антирадянську діяльність та прагнення до незалежності рідної країни його було засуджено до смертної кари. 72 дні у камері смертників в очікуванні страти, яку пізніше замінили на багаторічне ув'язнення. 25 років у тюрмах та радянських таборах, – серед прикладів героїзму великого українця.

"Пора пробуджуватися, пора згадати, любі українці, що ваше коріння – в Україні, ви генетично українці. Тому треба відчути в собі оту українську кров і повертатися до рідної мови, традицій і до нашої з вами рідної України", – казав він.

Боротьба за свободу кожного незаконно утриманого українця триває. Наша нація пройде і цей шлях. "Без гідності нема особи. Без самоповаги нема суспільства", – наголошував інший політичний в'язень тоталітарного режиму Євген Сверстюк.

Будьмо гідними своєї історії, культури, мови!