Миколаївський фельдшер рятує містян і мешканців області від початку війни: «Якщо не ми, то хто?»

Михайло Котляров залишився у Миколаєві після 24 лютого на посаді медика невідкладної допомоги у Корабельному районі.

Розмовляли з ним журналісти hromadske.

24-річний чоловік разом із колегами прийняли рішення не покидати місто після початку повномасштабного вторгнення, зробивши вибір на користь сумлінного виконання професійного обов'язку.

— Більшість моїх колег після 24 лютого залишилися в Миколаєві. Дехто переїхав жити до лікарні, тому що їхні села окупували росіяни. У мене за весь час не було думок виїхати з міста. Якщо ми, медики, поїдемо, то хто працюватиме? Звісно, найлегше кинути все, мовляв, нехай хтось інший цим займається, бо моє життя найважливіше. А ті хлопці, які сидять в окопах, хіба їхні життя не важливі?, — розмірковує фельдшер.

Через два тижні він отримав один з перших викликів, пов'язаний із війною. На густо замінованій території підірвався автомобіль з людьми, як мінімум один з пасажирів ще був живий.

— Це сталося в районі одного з підприємств за межами Миколаєва. На той час росіяни окупували вже багато сіл неподалік міста, стояли фактично під Вознесенськом.  Ми зупинилися від місця підриву за 500 метрів. Далі була залізна дорога, і наша машина проїхати там би не могла. До місця вибуху нас супроводжували бійці теороборони, ми йшли слід у слід, не ступаючи ані кроку вбік, бо навколо все було заміноване.  Від машини, у якій підірвалися люди, залишився лише двигун, дверцята висіли на дереві в посадці. Весь метал був розкиданий на метрів 20-30 навколо.  Поряд із машиною лежало тіло першого хлопця, він не мав рук і ніг. Інший був на гірці, його тіло догорало серед сухої трави.  Ми йшли далі, ніби вівці, взагалі не розуміючи, що відбувається і що ми тут робимо. Побачили, що третього хлопця вибуховою хвилею викинуло теж на гірку. Він мав декілька осколкових поранень, відкриту черепно-мозкову травму, забій внутрішніх органів. Лежав і стогнав. Його потрібно було терміново брати й переносити до нашої машини, щоб надати адекватну допомогу. Але був ризик, що під ним міна. Коли тіло перевірили, ми поклали його на ноші й тим самим маршрутом донесли до автівки.  Четвертого хлопця знайшли за 20 метрів у посадці, він не мав рук і ніг, — пригадав Михайло Котляров.

Після цього він багато виїжджав працювати в околишні села майже на межі з Херсонщиною.

— Одного разу ми їхали до села Зелений Гай на виклик. Артилерійський снаряд прилетів у будинок, де жив молодий хлопець. Йому придавило ногу, роздробило стегнову кістку. Сусіди ледве витягнули його з будинку й перенесли до себе. Звʼязку там не було, тому місцеві, щоб викликати швидку, вилізли на дерево.  Ми їхали туди на свій страх і ризик. Дорогою по обидва боки бачили підбиту техніку, вежі від танків. Зрештою заїхали до села, де нас зустріли й провели до пораненого в будинок. Ми з медсестрою почали надавати першу невідкладну допомогу, знеболили, знерухомили кінцівки. І раптом чую віддалений шум. Дивлюся у вікно: усі чомусь біжать до підвалу. Я на колегу — а той усміхається. «Що? — Та літаки. — Які літаки?» І одразу чую свист ракет, виходи. Чотири максимально гучних вибухи, я таких ще ніколи в житті не чув.  Але тієї миті я не відчував страху. Думав, напевно, це все, але буду просто мотати пораненому ногу, поки можу це робити. Коли все припинилося, ми швидко завантажили хлопця до машини, відвезли до найближчої лікарні, де йому надали допомогу, — розповів у деталях він цю історію.

Михайлу неодноразово доводилося працювати у сірій зоні, коли було незрозуміло хто контролює цю землю. Виїжджав він і у села, які знаходилися під постійними обстрілами російською артилерії.

— Але жодного разу не було такого, щоб ми не доїхали через обстріли чи через те, що страшно. А якщо там людина лежить без руки чи ноги — хіба їй не страшно? Для нас головне — працювати з холодною головою <...> Єдине, до чого неможливо звикнути, — це до смертей дітей. Дуже страшно, коли ракети прилітають у дитячі майданчики, садочки. Від цього кров холоне в жилах. <...>  Наша станція швидкої допомоги орендує один поверх у лікарні — туди теж прилітало, чотири місяці тому був обстріл касетними снарядами. Зараз у нашій робочій кімнатці вікно, забите ДСП.  Але найстрашніше — це літаки. Касетні снаряди бʼють із перших днів війни, як і артилерія, до них ми звикли. Правило двох стін або підвал рятують. А літаки і комплекси С-300 зносять будівлі фактично в нуль, до фундаменту, — зауважив чоловік.

Як писав кореспондент The Guardian, як тільки українська армія 29 серпня перейшла до наступальних дій в Херсонській області, медикам у Миколаєві додалося роботи, але вони залишилися і сумлінно виконують свій обов'язок.