Про лікарів та реформи

З давніх давен професія лікаря вважалася однією із самих цінних, та тих, що завжди будуть потрібними для суспільства. Здоров’я людини, як відомо, річ, яку кожен прагне підтримувати в нормі, проте, якщо з ним виникають проблеми – ось тут слуги Ескулапа та учні Гіппократа приходять вам на допомогу. Вони точно знають, що потрібно для того, щоб ви почували себе краще, миттю визначать корінь проблеми, а якщо ситуація потребує того, то оперативно втручаються і виправляють наслідки ваших помилок. Не дивно, що лікарі завжди шанувалися людьми.

Ідуть роки, все навколо змінюється. Змінюється і професія лікаря. На допомогу медикам приходить сучасне обладнання, препарати, нові, нещодавно винайдені машини. Проте, не зважаючи на нові умови, головною цінністю в медицині були та залишаються саме люди. Люди, лікарі, особи, без знань та розуму яких усі препарати були б нікому не потрібними. Саме лікарі, як і тисячі років тому, визначають причину захворювань та приймають рішення щодо лікування. Саме вони виписують рецепти та дають поради, саме вони, забувши про втому та сон, рятують життя, саме вони бачать вдячні очі тих, кого вилікували, ба, більше – кому врятували життя.

Що ж ми маємо на теперішній час? Ситуація, м’яко кажучи, не дуже. Стан сучасної медицини у нашій країні залишає бажати кращого. Згідно статистики, Україна входить до списку країн, в якій смертність переважає народжуваність. Це страшна тенденція. І, як не гірко було б про це говорити, колосальна кількість смертей далеко не серед людей похилого віку, що уже встигли пожити та передати свій досвід підростаючим поколінням. Люди помирають молодими. Часто-густо саме через те, що не змогли вчасно отримати необхідну допомогу, в тому числі й медичну. Зрозуміло, що людям простіше всього винуватити тих, хто ближче всього і те, що знаходиться на поверхні. Але давайте пам’ятати про те, що «незадовільна якість медицини» далеко не завжди означає «незадовільна якість лікарів».

Невідомо чому, але у нас в країні будуть витрачати гроші на будь що. На будь що, проте, коли мова заходить за щось дійсно потрібне та корисне – тут зась. Ми будемо змінювати назви міст та вулиць, будемо вводити правоохоронним органам назви та форми, ми будемо витрачати мільйони та мільярди на будь що – але не на те, від чого залежить майбутнє і здоров’я наших батьків, дітей, та навіть і нас самих. Очільники влади, звичайно ж, вважають, що кожен пересічний українець має змогу виїздити за кордон і саме там отримувати кваліфіковану медичну допомогу. Інакше я просто не розумію того, що кожного року в нашій державі фінансування сектору охорони здоров’я скорочується, до того ж семимильними кроками. А як же пенсіонери, як же малозабезпечені, як же люди, котрим необхідна невідкладна та професійна медична допомога? А кого це цікавить? 

Звичайно, останнім часом саме лікарі стали тими людьми, до кого приходять «коли боляче і страшно». Але, разом з тим, саме вони стають тими, кого звинувачують у всіх смертних гріхах, коли щось йде не за планом. Бо простіше звинуватити конкретну особу, а не систему, яка, складається враження, поставила собі за ціль знищити лікарів, як клас. І коли людина, приходячи до лікарні, отримує список препаратів, котрі необхідно купувати за власні кошти, робить круглі очі і починає згадувати «незлим тихим словом» лікаря, який, як вона думає, хоче її пограбувати, вона зовсім не думає про те, що коштів до лікарень майже не надходить. А ті суми, які отримують лікарні, настільні мізерні, що їх катастрофічно недостатньо для забезпечення безкоштовною медициною усіх бажаючих, як зазначено у статті 49 Конституції України. Саму ж статтю наша влада відміняти не дуже то й спішить.

Біда в тому, що у лікарнях занадто мало молодих спеціалістів. Більшість лікарів – люди передпенсійного віку, або пенсіонери, що дуже дорожать своїм місцем. Молоді кадри не мають абсолютно ніякого бажання йти на соціально незахищену та мізерно оплачувану роботу. Люди, котрі допомагають вам жити здорово і повноцінно, отримують, у середньому дві тисячі гривень! А чи можна на ці кошти прожити, оплатити комунальні послуги (от якраз їх наші верхи не забувають підвищувати просто таки регулярно), прогодувати сім’ю? Ми уже не ведемо мову про такі зручності, як відпочинок, хоча би раз на рік. З такою оплатою праці, єдиний відпочинок, який собі можуть дозволити наші лікарі – дома на дивані, та й то, не завжди.

Молоді кадри масово йдуть працювати у фармакологічні компанії, у приватні клініки, виїздять за кордон – туди, де їх праця дійсно цінується. Українських медиків охоче беруть на роботу у Європі та США, так як знають про високий рівень кваліфікації та відданості обраній професії. Патріотизм патріотизмом, проте якщо держава не хоче піклуватися про людей, то люди піклуються про себе самі. І їх дійсно важко звинувачувати у цьому.

Отож, чи є вихід з даної ситуації? Звичайно, як і з будь якої. Як людина, що також присвятила своє життя нелегкій професії лікаря, я можу оцінити те, що потрібно для того, щоб змінити катастрофічну ситуацію у галузі охорони  здоров’я. Нам уже не перший рік обіцяють реформи – а чи не пора їх дійсно провести? Чому кожен новий міністр ОЗ лише говорить, говорить, говорить? Можливо досить? Можливо необхідно перейти до дій? Можливо необхідно призначити на цю посаду людину, котра являється не лише кваліфікованим спеціалістом, але й точно знає, що потрібно змінювати в більш глобальному масштабі? Наразі ми маємо дійсно гарну кандидатуру на це місце: Уляна Супрун, котра до недавнього часу займала пост заступника міністра Охорони Здоров’я, отримала шанс виправити ту ситуацію, що складалася протягом 25 років незалежності. Українка, що виросла у США і уже кілька років проживає в Україні, має українське громадянство та має значний досвід у питаннях, що стосуються Охорони Здоров’я, наразі отримала карт-бланш на планування реформ, котрі там так давно обіцяли. Можливо це дійсно наш шанс?

Ще один важливий крок – це збільшення фінансування із неповних 3% від ВВП, до 5-6%, як в усіх цивілізованих країнах. Також необхідно надати змогу працевлаштування наших молодих лікарів на гарно оплачувану роботу. Чи доживемо ми до цього часу? Хочеться вірити.

І, насамкінець, хочеться звернутися до громадян: наступного разу, коли ви переступите поріг лікарні, хоч, дай Боже вам здоров’я, щоб це було зовсім не скоро і з метою, скажімо, консультації, придивіться до лікаря. Придивіться до того, в яких умовах їм доводиться працювати. Пригадайте, скільки разів вони допомагали вам, скільки разів намагалися втихомирити ваш біль та поставити вас на ноги. І, можливо, саме в цей час ви переповнитесь вдячністю до цих простих, скромних людей і вони почують звичайне, проте таке цінне та щире «Дякую».

Будьте здорові.