Авторитаризм на марші

Вітаємо всіх президентів!

35 українських бранців Кремля повернулися в Україну. Відео їх повернення та зустрічі рідними, журналістами та особисто Президентом України в аеропорту «Бориспіль», певен, бачили всі. І це дуже позитивна новина, навіть, за тієї обставини, що один з ймовірних учасників знищення малазійського «Боїнгу» у 2014 році, Цемах, скоріш за все, втрачений для міжнародного правосуддя назавжди.  

Але.

Як завжди, дуже часто є але. І той, хто не радів звільненню наших, той немає серця, а той, хто не задавав питання при цьому – немає розуму. Бо пан Зеленський у день повернення українців з полону сказав ясно та чітко, що це – обмін полоненими – лише першій етап, а будуть ще етапи – розведення військ, припинення війни та повернення територій і все це, взагалі – результат його домовленостей із Володимиром Путіним. І мені цікаво, думаю, не тільки мені – а що, насправді, далі? Про що домовились два Володимири? На яких умовах? Поки - це таємниця і відповіді на це немає.

А тим часом, на тлі повернення українців з російського полону в Україні руками зебільшості у парламенті повним ходом відбувається побудова авторитарного, а, можливо, і тоталітарного режиму президента Зеленського. З чого я це взяв, та чому так думаю? Так подивіться самі, які закони, та у якій атмосфері приймаються у стінах Верховної Ради не зі швидкістю скаженого принтера, а у турборежимі цілого скаженого поліграфічного комбінату і що відбувається у інших, так би мовити, відомствах.

Закон про імпічмент президента, тобто, про дострокове припинення його повноважень. Прийнятий з порушенням процедури, бо не можна приймати закон у другому читанні і в цілому, якщо депутати мають до нього зауваження, а зауваження були, прийнятий лише з однією метою – щоб його ніколи не можна було б застосувати. Відтепер достроково позбавити президента повноважень за злочин чи державну зраду буде складніше, ніж поміняти Конституцію. Для зміни Конституції потрібно спочатку проголосувати простою більшістю у 226 депутатів, дочекатися позитивного висновку Конституційного Суду, а потім проголосувати конституційною більшістю у 300 депутатів і вуаля – Основний Закон змінено! А для зміщення президента треба і висновків Конституційного і Верховного Судів чекати, і спецкомісію створювати, і голосів треба не 300, а 338 і не один раз, а двічі! Отже, вдумайтеся, для того, щоб змістити з посади всього одну людину треба більше голосів парламентаріїв, ніж для того, щоб змінити Основний Закон, за яким живуть всі люди у цій країні – від бомжа до президента! Пам’ятаючи, що недоторканість з нардепів вже знято, а пан Зеленській контролює СБУ та Генпрокуратуру, то уявити 338 депутатів, які поставлять свої підписи під вимогою імпічменту особисто я не можу. 

 Йдемо далі. Президент погоджує призначення заступника Генерального Прокурора, хоча такої норми не існує у жодному законі – генпрокурор сам може собі призначати заступників.

Президент спрямовує до Верховної Ради подання на дострокове припинення всього складу ЦВК – мовляв, політично заангажовані вони та приймали неправильні рішення – і остання новина – в раді знаходяться 341 голос за це! Вітаю «Батьківщину», ОПЗЖ та інших, дрібніших співучасників. 

Хоча тут не зовсім зрозуміло – цей же склад проводив и президентські і парламентські вибори і «оформив», так би мовити, перемогу Зеленського та його слуг. Тепер виходить, що їх перемога сумнівна?  Незважаючи на те, що демократичність та законність цих виборів визнали всі поважні міжнародні спостережні організації. Але слуги не дуже замислюються над логікою рішень Володимира, а слухняно натискають кнопки. Можна сказати, що в Україні почали конпкодавити по-новому. По-старому – це коли натискали на кнопки чужі, а по-новому – це коли натискають кнопки свої, але абсолютно не думаючи, за командою. Тепер депутати від більшості – це такі собі органічні пристрої для натискання кнопок у сесійній залі. Біороботи. Така собі модернова версія КПСС. 

Хоча по-старому ще трапляється і у слуг. Зеленський, кажуть, дуже злився і ті два невдахи, які кнокподавили по-старому публічно вибачились перед народом і президентом, бо вони ж без умислу, заради народу та й ще передадуть місячну зарплатню у благодійні фонди, які, правда, невідомо. І цим обмежились, хоча не персональне голосування – це пряме порушення конституційної норми! А ось коли Ірина Геращенко порівняла слуг за повне нехтування демократією і парламентаризмом із «зеленими человєчками» це дуже не сподобалось останнім. І вони вирішили позбавити народного депутата права участі у п’яти пленарних засіданнях Ради. Щоб не базікала зайвий раз.

Це – лише останні штрихи роботи зепарламенту за два з половиною тижні. Прискорене прийняття, у «турборежимі» правил, з порушенням поки що існуючих норм, законів, які обмежують права та можливості народних депутатів, нівелюють український парламент, як інституцію, прийняття закону про імпичмент, який, насправді, унеможливлює цей імпічмент, затвердження на всіх ключових посадах у виконавчій владі людей виключно Зеленського – ми маємо всі ознаки стрімкого руху до авторитарної держави. І все – під гаслами про волю народу. І все – за підтримки більшості мудрого українського народу. А там і до тоталітаризму недалеко. Я би міг довго розповідати про небезпеку для України згортання демократії, але більшості це не цікаво. А меншості скажу – цьому треба опиратися. Обов’язково, вже прямо зараз. Якщо не буде спротиву – буде біда. Велика біда. Логіка історичного розвитку невблаганна і винятків та виключень не знає.

Ну, а Миколаїв живе власним життям – тут вирують зовсім інші пристрасті. В черговий раз, на черговій позачерговій сесії обласної ради депутати не змогли відправити голову обласної ради Вікторію Москаленко у відставку. Миколаївці відчайдушно сперечалися у соціальних мережах через нову, ще правда не до кінця реконструйовану Соборну площу та новий бренд міста, презентований платформою «МрійДій» А ще, Миколаїв святкує 230 років від дня заснування його у складі Російської імперії і з нагоди такого свята міська рада надала звання почесних громадян міста відразу ж аж сімом миколаївцям – Ользі Харлан, Миколі Берсону, Вадиму Серцеву, Леоніду Клименко, Сергію Січко та Володимиру Коренюгіну та Миколі Кравченко – двом останнім – посмертно.  Отже, бачимо тут контексти: спортивний, театральний, екологічний, освітній – аж двічі, та, так би мовити, бюрократичний та відверто проросійський. На жаль, контексту патріотично-проукраїнського в цьому місті не знайшлось, поки що. Такий він, сучасний Миколаїв.