«Мюнхен» навиворіт

Вітаємо всіх, для кого є різниця! І всіх інших ми теж вітаємо.

Ми починаємо цикл передач під загальною назвою «Висновки». В них ми будемо аналізувати та коментувати важливі події як у нашому місті, та регіоні так і в Україні та світі в цілому. На підставі аналізу фактів, які відомі всім – бо інформацію ми отримуємо з відкритих джерел, ми робитиме висновки та ми будемо вказувати на тенденції подальшого розвитку ситуації. Хтось, можливо, буде не згодний з нашими висновками і він має на це право. Так саме, як і ми маємо право на свою думку. Отже, почнемо.

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що стосунки України з Росією мають найбільше значення для нашої країни і знаходяться на першому місці за важливістю, порівняно зі всіма іншими міжнародними відносинами нашої держави. Не будемо розбиратися чому це так, але це – факт. Від часу набуття Україною формальної незалежності у 1991 році, в україно-російських стосунках були різні періоди. Але такого поганого, який почався у 2014 році і триває й досі ще не було. Нагадаю – у 2014 році Росія анексувала Крим, та, фактично, почала неоголошену так звану гібридну війну проти України на Донбасі. Колишнє керівництво України у цій ситуації із всіх варіантів обрало опір російській агресії за підтримки міжнародної спільноти. Цей курс включав в собі максимально можливе посилення власної військової потуги, залучення допомоги інших держав та активна претензійна робота проти Російської федерації у міжнародних судових інстанціях. Іншими словами, Україна  на всіх можливих міжнародних майданчиках доводила злочинність дій та намірів Росії. І така тактика давала свої результати – Україна виграла справу у Морському трибуналі ООН стосовно захоплення українських військових катерів та членів їх екіпажів у Керченській протоці, Нафтогаз виграв справу у Стокгольмському арбітражі проти Газпрому, а Міжнародний суд у Гаазі погодився розглядати справу України проти Росії щодо не виконання останньою конвенції про заборону фінансування тероризму і конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації – а це дуже важлива проміжна перемога. 

У минулому році керівництво України, як всім відомо, змінилося. Чи змінилися українські стратегія і тактика відносно Росії? Давайте проаналізуємо всім відомі факти і зробимо висновки.

На початку вересня року минулого відбувся першій за багато місяців обмін полоненими між Україною та Росією, в рамках якого були повернуті всі українські військові моряки і про що командою новообраного президента України говорилося як про чималу перемогу та досягнення. Вже у листопаді до порту Очакова прибули два захоплені росіянами бронекатери та буксир. Як зазначило керівництво ВМС України – кораблі просто розтрощені – вони не мають власного ходу, озброєння та найціннішого обладнання, росіяни познімали з них навіть унітази. Нагадаємо, що Росія була зобов’язана повернути і моряків, і кораблі відповідно до рішень Морського трибуналу ООН. У разі його не виконання Росії загрожували серйозні наслідки. Але це – тільки якщо б Україна активно працювала у цьому напрямі. Натомість, ми бачимо, що Україна про Морський трибунал взагалі не згадує, про претензії щодо стану кораблів з української сторони забули.

Наприкінці 2019 року Нафтогаз та Газпром заключають договір про транзит російського газу територією України. Однією з умов заключення цього договору було: з боку Газпрому виплата майже 3-х мільярдів доларів за рішенням Стокгольмського арбітражу, а з боку Нафтогазу – відмова від всіх претензій, а вже готувалися позови на загальну суму до 12 мільярдів доларів. Угода про транзит заключається на тлі американських санкцій проти «Північного потоку – 2», який тепер невідомо коли буде добудований. А без нього Росія ніяк не може обійтися без українського транзиту. Замість того, щоб запроваджувати агресивну політику – вимагати більшого обсягу транзиту, домагатися через суди більших стягнень з Газпрому, припиняти транзит з 1 січня 2019 року і, таким чином, поставити Газпром на межу банкрутства – бо всі його європейські споживачі розпочали би з ним судові тяжби, Україна йде на поступки. І рятує, таким чином, Газпром. А Газпром – це основний спонсор російської держави і російської військової машини, відповідно.

Певним уособленням активної, наступальної політики України на міжнародній арені була заступниця міністра закордонних справ Олена Зеркаль. Саме вона представляла Україну у міжнародних судах, була керівником відповідної групи МЗС. Саме з нею пов’язують успіх України в них. Але, на жаль, вона була. Саме так, у минулому, була заступницею міністра. Із зміною керівництва держави та МЗС вона пішла звідти, бо, за її власними словами, її діяльність не відповідає прагненням президента Зеленського, який хоче миру з Росією у своєму розумінні.

Додамо до цього абсолютну відсутність української реакції щодо повернення російської делегації до Парламентської Асамблеї Ради Європи, розформування у Міністерстві закордонних справ відділу, який займався дослідженням загроз з боку Російської Федерації та, зрештою, як вишенька на торті - телефона розмова Зеленського з Путіним з новорічними привітаннями.

Глава його офісу Андрій Богдан говорить про нову стратегію відносин з Росією прямо. Мовляв, якщо Україна за його словами йде на зустріч, початок цитати: «…коли ми відкриті, ми хочемо і йдемо назустріч…» - кінець цитати, а Росія впирається, там, в Росії, мають початися «суспільні рухи», як вони почалися в Совєтскому Союзі, коли він почав програвати війну в Афганістані. Але так звана «відкритість» та рух на зустріч у виконанні Зеленського, поки що, виглядає лише як однобічні поступки, ознаки відмови від претензій до Росії у міжнародних інстанціях. Прибирання з ключових посад у МЗС, і не тільки у МЗС, людей, які керують опором та дратують агресора. І взагалі, все робиться аби тільки Росія не сердилася. 

Отже, робимо висновок. Зеленський та його команда відмовились від активного опору російської агресії. Замість наступальної тактики він обирає тактику поступок, не дратування Путіна та Росії, тактику та стратегію відступу. Іншими словами діє за принципом: «Хлопці віддам все, тільки не бийте!». Тільки ці «хлопці», як показує історія, із задоволенням заберуть все, що їм віддають добровільно, але ніколи на цьому не зупиняться. Питання тоді таке – що ще готовий віддати Зеленський, аби не били?

А з міжнародного погляду ситуація взагалі виглядає як «Мюнхенська змова» тільки навпаки. Як відомо, у 1938 році Франція та Велика Британія фактично залишили Чехословаччину наодинці із гітлерівською Німеччиною – хижим агресором. Задля замирення агресора Чехословаччина змушена була поступитися частиною території. Але політика замирення до замирення не призвела – чим все закінчилося - відомо. Але зараз Україна, йдучи на поступки та відмовляючись від претензій до Росії, сама вдається до замирення агресора, коли інші країни такого не роблять і не вимагають цього робити від України. Такий собі «Мюнхен» навиворіт. І за такої поведінки України вона може втратити міжнародну підтримку. Бо, якщо немає агресора та жертви, яка опирається та апелює до міжнародного права а, натомість – є замирення, то чого іншим країнам заморочуватися, конфліктувати та витрачати нерви та гроші? 

Який прогноз, спитаєте ви? А який може бути прогноз щодо держави, яка сама, добровільно відмовляється від опору агресії? У всіх історичних аналогах такі держави просто зникають з політичної мапи світу. Це один бік медалі. А інший бік медалі – далеко не всі українські громадяни згодні із таким станом речей. Що владній команді робити з цими людьми, як їх переконати або подолати опір? Про це ми поговоримо наступного разу.

Ось такі собі висновки у нас сьогодні. 

Далі буде.