Боротьба триває

Вітаємо всіх президентів та всі сосни! 

Арешт майна суднобудівного заводу «Океан» знято. Про це на своїй сторінці у Фейсбуці написав власник та інвестор заводу Василь Капацина. Початок цитати: 

«6 місяців і два тижні завод Океан був під арештом. Ми робили все можливе і неможливе, щоб наблизити день, коли зможемо говорити про арешт Заводу в минулому. Цей день настав.

Ми отримали рішення Печерського суду Києва, в якому сказано (читайте уважно!): прокуратура не надала доказів, що арешт був потрібний, а саме твердження про необхідність арешту, на якому так наполягали деякі прокурори, "ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ПРИПУЩЕННЯХ". Їм, бачте, сподобалися фейки афериста і рейдера Ігнатова та його посіпак, вони повірили вигадкам, зробили якісь припущення, і арештували Океан. Не думав, що це скажу. Але після місяців поневірянь по кабінетах ОГП, ДБР, ОПУ: дякую суду, що нарешті назвав речі своїми іменами» - кінець цитати. 

Далі Василь Миколайович перелічує втрати, яких зазнало підприємство: контракти на 218 мільйонів гривень, корабели, які поїхали по заробітки закордон, а головне – нищівний удар по репутації «Океану» на відновлення якої піде дуже багато часу. 

Отже, чи можна вітати Василя Капацину та океанівців з перемогою. Безумовно, так. Але слід розуміти, що ця перемога скоріше проміжна, але ж ніяк не остаточна. У супротивника, а це, власне, – Російська Федерація є і бажання і можливості продовжувати свою атаку. Битву виграно, але війну – ще ні. І те ж саме можна сказати про велике протистояння України та Росії. Росія намагається Україну захопити а Україна, поки що, опирається. І результат цього протистояння ще не визначений. А ситуація з «Океаном» є і відлунням і частиною цього протистояння та цієї невизначеності. Отже – терпіння Василю Капацині, океанівцям та всім українцям. Боротьба триває.

Місцеві вибори насуваються на нас незупинно та невблаганно. Незважаючи на чималу різноманітність на українському політичному ринку партій та околопартійних проектів, настрої українських виборців взагалі та миколаївських виборців зокрема розподіляються між трьома напрямами: проросійський, проукраїнський та «какая разніца» імені Володимира Олександровича. І ці три напрями представлені трьома політичними силами – проросійський - це Опозиційна платформа за життя, «какая разніца» - це «Слуга народу» та проукраїнський – це «Європейська солідарність». І це визнають всі гравці, принаймні ті, які ще тверезі та притомні. І всі бажаючи стати або депутатами, або міськими головами, або головами ОТГ намагаються вскочити у відповідні партійні потяги. Тим більше, що процес партизації виборів та подальшого політичного життя на місцях, після прийняття поправок до виборчого законодавства буде посилюватися. Бо відтепер вибори по партійних списках будуть у всіх містах та громадах з кількістю виборців від 10 тисяч і вище, замість 90 тисяч, як було перед цим.  Бажаючи стати депутатами та головами громад підшукують собі партійні квартири відповідно до власних політичних переконань, або відсутності таких, відповідно до своїх знайомств, зв’язків та можливостей, тощо. І з’ясувалось, що бажаючих значно більше ніж вакантних місць. Отже виникла внутрішня конкуренція. В ОПЗЖ, наприклад, є щонайменше два претенденти на кандидування на посаду миколаївського міського голови – Артем Ільюк, який за 7 років перебування в українському парламенті найбільше відзначився своїм голосуванням за диктаторські закони 16 січня, після яких почалося кровопролиття на Майдані, та Владислав Чайка, який найбільш відомий тим, що він є сином свого батька та діловим партнером свого партнера. Це підтвердив лідер групи ОПЗЖ у Миколаївській обласній раді Володимир Фроленко. І хоча пан Льовочкін, який обіймає високу посаду у ієрархії ОПЗЖ фактично заявив, що альтернативи Ільюку немає, інтрига, до часу висування кандидатів лишається. 

Отже, чим ближче до виборів, тим частіше ми будемо свідками подібних інтриг і чим більше та чи інша політична сила матиме рейтинг, тим гостріше будуть ці інтриги.

А у сусідній Білорусі 9 серпня президентські вибори, ну так там називають процедуру легімитизації знаходження Олександра Лукашенко керівником цієї держави протягом чергового строку президентських повноважень. Бо важко назвати якось інакше дійство, під час якого всіх більш-менш сильних кандидатів білоруського очільника або ув’язнюють, або змушують тікати за кордон, або просто не реєструють. Але і там є інтрига – місцеві силовики затримують кілька десятків бойовиків начебто російської приватної військової кампанії Вагнера. І всі навколо жваво починають це обговорювати – чи опирається Лукашенко Путіну чи це у них гра так у піддавки. І чи можуть бути там серйозні протести проти прогнозованих результатів виборів, бо вже зараз опозиційні кандидати збирають чималі мітинги на свою підтримку. На мою думку, хто б не переміг на цих виборах у Білорусі, для України майже все одно. У випадку перемоги Лукашенка, ми отримаємо хоч і гонорового, але вірного спільника Росії, а у випадку перемоги, наприклад, Світлани Тихановської, яка вважається його основною конкуренткою, ми отримаємо очільника Білорусі, яка не дає прямої відповіді на питання «Чий Крим»? Тобто, не визнає однозначно суверенітету України над її міжнародно визнаними територіями а, натомість, намагається підіграти Росії. Отже, замість Лукашенка, який дружить з Путіним, але вважає, що Техас мають грабувати лише техасці, ми можемо отримати білоруський аналог президента Молдови Додона, який просто їздить до Москви по інструкції та вказівки.

Але у нашому буремному світі можливо все, що завгодно.

За цим кланяюся, зустрінемось!