Має значення

Спостерігаючи з певної відстані за життям у Миколаєві та інших українських містах відчуваю певне здивування. Здивування хаотичністю та стратегічно неправильним, на мою думку, витрачанням місцевих бюджетів. Давайте розберемося.

Немає ніяких об’єктивних підстав очікувати скорого закінчення російсько-української війни. Постійні обстріли українських міст та селищ, активні штурмові дії на фронті не припиняються жодного дня. Дехто може подумати, що висловлювання простих росіян про необхідність закінчити якнайшвидше війну після українських ударах по російській нафтовій інфраструктурі війна припиниться або її інтенсивність знизиться. Так можуть думати лише ті, хто погано знає психологію росіян. Росіяни – типова імперська нація. Ми – найкращі за всіх, у нас все саме краще і нам можна все – в тому числі захоплювати чужі території та підкоряти інші народи, ми ведемо тільки справедливі війни. І заклики скоріше закінчити війну це не тому, що війна несправедлива, а тому, що час вже покінчувати з цими хохлами. Росіяни незадоволені Путіним та російською владою не тому, що війна неправильна, а тому що вона затягнулася і прийшла на їх землю. Путін рухається у правильному напряму але недостатньо ефективно. До каяття росіянам так же далеко як нам до Марсу. Так, росіянам, як будь якій імперській нації притаманне зверхність та зневага до всього світу. А у випадку із українцями ці якості у росіян переходять всі межі. І як будь яка імперська нація росіяни через це недооцінюють інші нації і роблять стратегічні помилки. Звідси «Київ за три дні». І роблячи стратегічні помилки вони продовжують наполягати на них. Бо визнання помилки руйнує міф про самих найкращих, найкращі не роблять помилок. А визнання помилки із українцями завдає страшного удару по їх імперській пихатості. Тому вони закінчать війну тільки у разі досягнення її мети – знищення української державності та української нації, або якщо у них забракне ресурсів. Але терпіти всілякі негаразди, як то паливний дефіцит, вони готові до крайності, бо велич імперії важливіша за все. Бензинових бунтів не буде.

Отже, ця війна не закінчиться ані за два-три місяці ні за два-три роки. На нас чекають нові атаки на інфраструктуру і повітряний терор населення. Тож треба захищати інфраструктуру, децентралізувати її, захищати людей. Але що роблять містяни при звуках тривоги? Прямують в укриття? Ні, в тому числі і тому, що немає куди йти. Укриття мають бути скрізь, на кожному кроці. Модульні, пересувні, стаціонарні. І треба звикати під час тривоги ховатися там.

Саме безпека інфраструктури та людей мають бути в пріоритеті місцевої влади. Але що ми спостерігаємо? Ми бачимо суперечки щодо яхтових стоянок і благоустрій комунальним підприємством яке потроху перетворюється у монопольного монстра. Вибачте, як нас яхтові стоянки і підрізані кущі захистять від російських ракет і дронів?

Має значення лише те, що посилює нас на фронті і захищає нас в тилу. Давно вже треба збагнути і прийняти те, що життя в стані війни це така наша норма найближчими роками якщо не десятиліттями, хоча ніяка це не норма, звичайно. Ми живимо у війні понад 12 років з яких майже 4 з половиною – повномасштабна війна. Ми всі помилялись коли недооцінювали рішучість росіян воювати та остаточно вирішувати українське питання, як колись, у середині минулого століття вирішували єврейське. Наші діти живуть в умовах війни і зараз стоїть питання чи будуть жити в умовах війни їх діти – наші онуки.