Мільйони «я» піаніста Майдану

Piano Extremist в минулому році зізнався, шо любить миколаївців. Проте, виявилося, що зовсім не пам’ятає місто Миколаїв. І це лише один з парадоксів, пов’язаних із загадковою особистістю музиканта. Вперше про нього заговорили на тлі революційних подій – здавалось, сама революція народила його. Він пише чудову музику, яку декілька років назад можна було віднести до категорії «не для всіх», а зараз – знайдеться не багато наших співгромадян, які залишаються спокійними, зіштовхнувшись з її силою та пронизливістю. Свою музику він сам називає «історичною класикою». Піаніст Майдану, як і тисячі інших українців, втратив на війні друзів. А в якийсь момент йому здалося, що і своє я. Точніше – одне з мільйонів своїх я. Але тепер, здається, він намацує шлях до повернення. Хоча все не так міцно з настроями не тільки у собі, а в країні в цілому, а тому ні в чому не можна бути впевненим остаточно і залишається постійно працювати над собою.

Розкажи, як тобі повертатися після фронту у мирні міста, такі як Миколаїв?

– Це, напевно, найпопулярніше питання в моєму житті, яке я собі ставлю. Воно виникає переді мною кожен день. Хто я такий, коли повертаюся? Тому що там я один, а тут – інший.

Звичайно, я дратуюсь, як і всі нормальних люди після фронту, адже тут п'ють-гуляють-розважаються, а там – гинуть люди. Але, якщо вдуматися, це все природно: хтось повинен жити у мирному житті, бо вся країна не піде на фронт. І навіть, якщо я зустрічаюся з непорозумінням, то до останнього стримую себе. Особливо важко спілкуватися з людьми, які переконані у правоті російських бойовиків. Вже більше року думаю над питанням: хто я такий? Намалював картину на цю тему. Та чим більше в ній копаєшся, домальовуєш, тим глибшою вона стає. Повернувся я чи хтось інший? Можливо, це взагалі не я, а мій останній сон? Навіть таке буває.

Piano Extremist у Миколаєві (2014 рік)

Давай поставимо тоді питання так: ким ти був до того, як потрапив на Майдан?

– В якомусь сенсі мене не було – була інша людина. У мене світовідчуття, що ніякого Я немає, а є багато тисяч і мільйонів я, які з'являються кожну хвилину, кожну годину або секунду. Потім з'являється нове я, яке вважає, що воно було все життя. І воно насправді має рацію, бо живе все своє життя. А потім зникає. Залишається відчуття, що ми живемо лише зрідка, а більшу частину часу автоматично реагуємо на якісь речі і події, і в усьому цьому ніякого одного Я немає.

Якщо через цю призму подивитися на поставлене запитання, ким я був тоді, то безліч минулих я не знали, що вони роблять, у них не було мети. Зараз, принаймні кілька разів на день, з'являються я-патріот, я-свідомий громадянин, я-частина суспільства, я-бунтівник. Але ж це не інтерв’ю для журналу «Психологія»? Тепер у мене таке ставлення до життя, що кожен повинен робити щось в першу чергу для суспільства, а не для себе. Бути прикладом для оточуючих в дрібницях.

Підтримай тих, хто щодня тримає місто в курсі

Клуб МикВісті — місце, де читач і редакція по один бік.

Учасники мають закритий чат, ексклюзивну розсилку із залаштунків життя журналістів, бачать новини раніше й впливають на зміни.

Приєднуйся. Разом тримаємо місто світлим

Одноразова підтримка Підписка місячна

₴ 50 ₴ 100 ₴ 500

Підтримати

₴ 100 ₴ 250 ₴ 500

Безпечна оплата

Отримувачем внесків є ГО «Миколаївський Медіа Хаб» (ЄДРПОУ 45160758). Здійснюючи внесок, ви підтверджуєте згоду з тим, що внесена сума не підлягає поверненню та може бути використана ГО «Миколаївський Медіа Хаб» на реалізацію статутної діяльності, що включає підтримку незалежної журналістики та створення суспільно важливого контенту. Публічна оферта.

Ти кажеш про приклад. А коли ти був в АТО, коли виступав там, чи були люди, які, подивившись на тебе, сказали, що їм теж є що дати світові? Не обов'язково за допомогою музики.

– Знаєш, це, напевно, єдиний факт, що рухав би мене максимально в моєму розвитку. Якби я знав про такі моменти, знав кожну людину, на яку вплинув, знав, як вона змінилася, тоді у мене з'явилися б крила або аеромотор, і я пересувався би з точки в точку зі швидкістю світла. Я пам'ятаю два, може, три рази, коли мені говорили, що завдяки мені почали знову займатися улюбленою справою, яка була давним-давно покинута.

Я сприймаю те, що я роблю, як само собою зрозуміле. Для мене розуміти ноти – це як для інших читати книгу. Я дуже ледачий, я ненавиджу себе через свою лінь, можу кілька днів поспіль нічого не робити. Це знищує морально зсередини, але я не можу змусити себе піднятися. У той же час моя совість з'їдає мене зсередини. Потім, якщо десь виступаєш, підходять люди, які говорять, що завдяки мені почали щось робити. Я думаю, що у багатьох творчих людей присутній такий перфекціонізм, але я з цим працюю, бо це дуже страшна річ.

Piano Extremist у Миколаєві (2014 рік)

Як часто люди плакали на твоїх концертах?

– Весь час плачуть, на кожному виступі. Найбільше вразило, коли плакали танкісти, 40-річні суворі мужики. Всі в мазуті, такі здоровенні. Я поруч з ними стояв і думав, що я взагалі тут роблю, хто я такий, навіщо живу, якщо ось ці чоловіки одним влучним пострілом можуть вирішити долю великого бою, і це змінить хід історії. Може, я і перебільшую, але ось такі вони серйозні були. І тут, роблячи речі, які для мене є звичайними, тому що грати на фортепіано для мене звичайно, я граю і бачу, що вони плачуть. Я не знаю, як це коментувати. Напевно, так і повинно бути.

А що ти думаєш про чоловічі сльози?

– Думаю, що плакати – це нормально. Іноді потрібно стримувати себе, але бувають й інші моменти. Якби я не бачив сліз тих танкістів, якби вони їх ховали, я би подумав, що даремно туди приїхав. Навіщо воно мені треба? Може, вони думали, коли цей музикант поїде врешті, щоб ми далі танки пішли ремонтувати? Вони ж механіки, у них постійно ламається техніка.

Малюнок до композиції «Іловайськ», присвяченій Тарасу Брусу

Оскільки ми вже говоримо про живопис, розкажи, коли саме він з'явився у твоєму житті?

– Я можу точно сказати, коли я отримав свій перший майстер-клас. Це було в грудні 2015 року в Одесі. До того, коли я створював композицію «Зима», в шахті Бутівка загинула одна дуже хороша людина. Мене це сильно гнітило. Я поїхав звідти, але цей стан мене не покидав, складно було з цим жити. В Одесу я поїхав до знайомої, яку вважаю повноцінним бойовим товаришем, ще з полку «Дніпро-1» зразка 2014 року, де ми й познайомилися. Вона така жінка, на яку можна покластися і яка сильніша за багатьох чоловіків.

У неї я жив три дні, а її донька малює. Я дивився на це, дивився, інколи бігав на море купатися – у мене від цього мізки вставали на місце, коли я в крижану воду пірнав, а море було поруч з їхнім будинком. На третій день я попрохав дівчину про майстер-клас. А вона каже: добре, давай. І я за вечір намалював три картини, маленькі такі.

Це зараз я розумію, що тоді, малюючи, мені ставало набагато легше. Тепер, якщо я починаю малювати, я відчуваю себе на 100 відсотків щасливою людиною, бо це такий кайф, дивитися як змішуються фарби: білий колір, а в ньому трохи червоного з синім, жовтим і так до безкінечності. Провести пензлем – і вже ейфорія. Це не передати словами. Справжня ейфорія від того, що в мазку фарби не змішуються в однорідну масу, а грають і переливаються.

Коли я приїхав з Одеси, пройшов ще тиждень перш ніж я зрозумів, що варто спробувати ще. Три картини вже були написані, вийшла така прикольна «мазня». І я купив на всі гроші, що були, фарби. З'ясувалося, що це дуже дороге задоволення. Купив два або три полотна. Довгий час малював на маленьких – боявся робити це на великих полотнах, був невпевнений в собі. Все відбувалося інтуїтивно. Місяць за місяцем я малював. Перші 50 картин я написав ще не розуміючи, що у мене щось виходить. Більш того, я не розумів, що мені стає легше.

«Повернення»

Була десь дев'яноста за рахунком картина. Я ходив вуличками міста, листя красиво обсипалося з дерев… і раптом побачив чоловіка десь далеко. Віртуально. Його не було насправді. Уявив, як він стоїть спиною до мене, опустивши голову, і думає. Загалом, через тиждень, я виносив картину «Повернення» і намалював. Олівцем.

На Схід я не беру фарби – малюю кольоровими олівцями або простим. В крайній раз це була «промка» Авдіївська та легендарна «дев'ятина». У медиків з бази відкривався прекрасний вид на Світлодарську дугу.

Авдіївка очима піаніста Майдану

Не хочеш розповісти про ідею записати альбом з оркестром?

– Це настільки нереально в даний момент...

Можна сказати, що це мрія?

– Звичайно, це одна з них. З цілей. Бо мрія так може і залишитися мрією, а ціль більш реальна.

Тоді які з цілей ти найбільше хотів би втілити?

– У мене ідей настільки багато, що, напевно, я скажу першу, яка прийде в голову. Я хочу побачити глобальні зміни в країні, якимось дивом дожити до того моменту, коли «совок» буде повністю викорінено. Ось коли його не стане, я хочу побачити цю країну на одну тільки секунду. І все, мені більше нічого не потрібно.

Piano Extremist у Миколаєві (2017 рік)

Ти в Миколаєві принаймні втретє, приїжджав в різні пори року, в різних обставинах. Чи встиг побачити, як змінюється місто?

– Дуже дивне місто. Всі три рази мені не вистачає часу тут прогулятися і з ним поговорити. Воно ніби пролітає і не залишається в свідомості. З того, що згадується, як я гуляв по блошиному ринку і дешево купив трактати римського мислителя Луція Сенеки.

Коротше, жодних свідчень про Миколаїв немає. Є тільки одна хороша фотографія, її зробив хтось місцевий. На ній у мене перехрещені руки, і це знято зверху. Думаю, що ще варто до вас приїхати, не один раз. Були б у вас дороги нормальні. Ось про це треба написати, а не про мене.

Артем Куцолабський, НикВести