Як треба поводитися, коли бачите людину без кінцівки чи з видимими травмами: поради від Героя України Дмитра Фінашина

Рік тому близькі не знали, де він і чи вижив у боях на Луганщині. Два дні про нього не було жодної звістки. Лежав поранений в оточенні, а окупанти тим часом по рації повідомили, що всіх українських бійців вони вбили. Та командир взводу аеророзвідки Дмитро Фінашин тоді вцілів. Пораненого знайшли українські військові. Лікарі врятували бійця, він утратив ліву руку та палець на правій. 

Після поранення й ампутації Фінашин не раз стикався з ситуаціями, коли люди від нього відверталися, казали недоречні фрази, знічувались.

Що не варто казати людям, котрі мають каліцтва, аби не поранити й не завдати болю, і навпаки — як треба поводитися. 

«Одужуй! Я одужав, а от рука не виросте»

Дмитру не раз траплялося чути одні й ті самі слова: «Постійно кажуть: одужуйте! А я відповідаю: в принципі, що мені вже? Я одужав. Або ж питають, мовляв, як твоя реабілітація? Я кажу, що у мене не було відновлення, немає що реабілітувати. Займався, звісно. Фізичні навантаження, відновлення тонусу організму, але реабілітації як такої в мене й не було. Мені ампутували руку. Я два тижні пролежав у лікарні в Дніпрі, потім два тижні — у Києві. Виписався — наступного дня пішов у зал. Тобто моє лікування сумарно тривало 28 днів. Одразу після цього я вже був у залі».

Далі були спортивні заняття, відновлення тонусу м’язів, холодні й теплі ванни, робота з психологом щодо фантомного болю в ампутованій кінцівці, вправи на відновлення балансу. Ну, і потрібно було звикати до того, що відсутність руки привертає увагу. 

«Діти дивляться, їм цікаво. Що стосується дорослих, теж постійно ловлю погляди. Люди звертають увагу, але щойно я дивлюся їм в очі, вони їх відводять. Певно, щоб просто банально не розглядати. Думаю, більшість розуміє, що це не собака покусав», — розповідає «Фін».

Чи варто напрошуватися з допомогою? Дмитро каже, що тут, як і всюди, працює просте правило: якщо тебе не просять — не нав’язуйся. Хоча зазначає, що не всі вміють просити про поміч. 

«Якщо мені треба допомога, я сам не соромлюся й кажу. Приміром, пляшку я відкручу, хіба що буде дуже міцно закручена — тоді я попрошу допомоги».

Він радить: варто діяти обережно, етично, щоб людина не думала, що вона нічого не вміє, щоб не ранити своїм ставленням. Бо не раз ловив на собі співчутливі погляди, а вони якраз не про підтримку.

«“Та ти ж ні чорта не можеш, давай я тобі все зроблю!” І такі ситуації принижують, а не підтримують».

Короткий список порад від Фінашина такий: не витріщайтеся, не розпитуйте подробиць травмування (хіба людина сама захоче розказати), не говоріть «одужуй», не виказуйте жалість, не уникайте, пояснюйте дітям, якщо бачите людину з травмою. 

«Вона виходила заміж за іншого чоловіка. Я не такий, як був»

Тяжкі поранення й ампутація — випробування і для родичів. Після такого стосунки проходять перевірку. Але спочатку для сім’ї — це удар. Рідні заскочені, часто не знають, як поводитись, важко переживають. «Мої, наприклад, знають, що до мене не потрібно шукати якогось підходу. Тож, врахувавши особливості характеру людини, ви врятуєте когось від гіперопіки, бо я не дуже таке люблю».

Загалом людину потрібно підтримувати, слідкувати за її емоційним станом. 

«Я не думав, що мене кине дружина через усе це. Але все одно в голову лізе різне: я вже не такий, як був. Вона будувала стосунки, виходила заміж за іншого чоловіка. Я був не такий, як зараз. Чи захоче вона все своє життя пов’язувати і продовжувати зі мною?» — ділиться Дмитро переживаннями перших днів у лікарні. 

Але дружина дала зрозуміти, що він важливий і потрібний. Та є й протилежні випадки, каже Дмитро.

«Хлопці отримували серйозні поранення, а від них просто відверталися рідні, і це дуже страшно, чесно кажучи. Тому що ти воюєш, ризикуєш життям за цих людей, віддаєш здоров’я за них. Ти вже його віддав, а від тебе відвертаються. Вони фактично тебе зраджують у цей момент. І все. Мені здається, для мене це точно був би край. Якщо ти ризикуєш життям заради них, а вони отак вчиняють? Для мене це була б точка неповернення. Але більшість хлопців тримаються, живуть далі». 

Дмитро наголошує, що рідним самим може знадобитися психологічна допомога: хтось у розпачі й не знає, як реагувати, їхній світ похитнувся. 

«Добрий день, я з міністерства, поспілкуймося стосовно вашого протезування»

«Нещодавно вийшов під час роботи на обід узяти собі води. Іду, а там стоїть чоловік. Я ж говорив телефоном. Кладу слухавку, а він підходить і каже: “Дуже вам дякую!” І тисне руку. Я не знаю просто, що на це відповідати. Сказати “будь ласка” – це якось дивно, банально. Це мій обов’язок, я це робив, тому що мусив», — каже Дмитро.

Донедавна Фінашин працював у Міністерстві внутрішніх справ, допомагав бійцям із травмами.

«У мене є список осіб, які потребують протезування, і номери телефонів. Дзвоню: “Добрий день, я з міністерства, поспілкуймося стосовно вашого протезування”. Боєць каже, що ще нічого не зробив, нічого не знає, йому ніхто нічого не пропонував. Я починаю розповідати, як це все можна зробити. Спочатку всі не дуже відкриті. Потім доходить до того, що я теж знаю, що таке протезування, проходив це. І вони такі: “О, можна довіряти!” Розмова налагоджується».

Самого Фінашина рятує гумор, подекуди дуже чорний. Наприклад, у його інстаграмі є фото, на якому долоня гладить руде кошеня, і підпис, що це «його колишня». Так одразу й не зрозуміти, у чому суть. А на знімку — долоня його лівої руки, якої у Дмитра більше немає. 

Але натомість на всі випадки життя він має жарти. 

19 червня у своєму фейсбуці Дмитро запостив фото з документа, на якому стоять штамп і підпис: «Взято на військовий облік». І написав: «Я повернувся до строю! “Обмежено придатний у воєнний час…” Кожна людина повинна зробити максимум для перемоги. Крім тебе, ти й так задонатив 100 гривень минулого місяця. Головне, служити не йди! Ти вдома більше потрібен».

Автор: Ніна Король

Джерело: Нromadske