«Стримувати агресію Росії»: нова воєнна стратегія України і окупований Крим

Російські військові без розпізнавальних знаків (так звані «зелені чоловічки») у Перевальному під час окупації Криму, 3 березня 2014 року

Президент Володимир Зеленський затвердив Стратегію воєнної безпеки України. Зазначається, що вона «сприятиме інтеграції України в євроатлантичний безпековий простір та набуттю членства в НАТО». Наголошено, що це документ довготривалого планування.

У тексті стратегії Росія названа воєнним супротивником України, а як одна з основних загроз для країни на регіональному рівні вказана ймовірність дестабілізації ситуації в Чорноморському регіоні у зв'язку з окупацією Росією Криму та мілітаризацією півострова.

24 березня Володимир Зеленський також ввів у дію Стратегію деокупації та реінтеграції півострова. Про значення військової стратегії України у світлі кримської проблематики йшлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.

Аналітик відділу Військової політики українського Інституту стратегічних досліджень Микола Бєлєсков висловив Крим.Реалії думку, що ухвалена Стратегія воєнної безпеки дійсно посприяє інтеграції України в НАТО й ляже в основу інших важливих документів.

‒ Влада спершу розробляє рамковий документ ‒ Стратегію національної безпеки, а потім вже відомства розробляють свої. Виходить, що зараз ми отримали перший відомчий документ від Міністерства оборони, що стосується майбутнього нашої військової політики. Така послідовність відповідає практиці країн НАТО.

Мені здається, що в наших реаліях стратегія вийшла досить непоганою, солідною ‒ вона збалансована, відповідає всім канонам й очікуванням і може лягти в основу розробки вже подальших документів на кшталт державної програми розвитку Збройних сил. У стратегії, зокрема, сказано, що Україна націлена не на досягнення симетрії з Росією у військовому будівництві, а на пошук оптимальної моделі, яка, з одного боку, стримуватиме нову агресію, а з іншого ‒ не підірве економічну стабільність країни.

Микола Бєлєсков

Микола Бєлєсков зазначає, що документ також ставить завдання щодо переозброєння української армії та фіксує сучасні тенденції ведення війни.

Тим часом заступник директора російського Інституту країн СНД Володимир Жарихін у коментарі RT сказав, що «нова оборонна концепція України передбачає вирішення завдань Києва в цій сфері за підтримки зовнішніх сил, тому багато пунктів документа так співзвучні риториці Вашингтона й НАТО».

Микола Бєлєсков вказує на те, що перед лицем російської загрози Україні не залишається нічого іншого.

‒ Ми дійсно визнаємо, що наша держава поступається Росії в 8-10 разів у ресурсах. Звичайно, без допомоги партнерів нам буде набагато складніше. Тому Україна сподівається на багатосторонню підтримку, зокрема з боку НАТО. Одна зі сфер, де таке партнерство буде активно розвиватися ‒ це саме чорноморська безпека. Починаючи з 2019 року, НАТО активізувало цю проблематику, зокрема й шляхом посилення своєї присутності в Чорному морі. Однак при цьому наші політики мають забезпечити всі умови для модернізації Збройних сил України. У Стратегії воєнної безпеки чітко вказано, за що несе відповідальність Рада національної безпеки та оборони, за що ‒ Кабінет міністрів, а за що ‒ Міноборони. Головний у нас у цій сфері президент, проте є окремі органи, які виконуватимуть конкретні завдання.

Російський військовий оглядач Олександр Гольц називає важливим пунктом згадку в стратегії про мілітаризацію Криму Росією.

‒ У Росії в міжнародному плані немає жодних легітимних підстав вважати Крим своєю територією. Єдиний фактор, що забезпечує російський контроль над Кримом ‒ військова сила. Тому природним чином збройні сили на півострові нарощуються. Друга підстава полягає в тому, що після кризи 2014 року Альянс оголосив про нарощування свого угруповання в Чорному морі та у причорноморських державах. Це було інтерпретовано Москвою як військова загроза: вона всерйоз стверджує, що перехоплювальні системи протиракетної оборони, розташовані в Румунії, можуть бути обладнані крилатими ракетами, здатними завдати ударів по Сочі та інших життєво важливих об'єктах Росії. Не випадково в Криму розгорнули цілу дивізію протиповітряної оборони, якій і належить перехопити ці ракети.

Олександр Гольц

На думку Олександра Гольця, деокупація Криму в цьому світлі ‒ зовсім не військове завдання.

‒ Військові сили тут просто непорівнянні. Головний аргумент Кремля полягає в тому, що жителі Криму проголосували за його входження до складу Росії (Україна вважає незаконним «референдум» у Криму в 2014 році, його результати не визнає і міжнародне товариство ‒ ред.). Тому найраціональніший шанс України повернути Крим ‒ це перетворитися на таку державу, де просто конче хотілося б жити кримчанам.

Зі свого боку військовий експерт, колишній прессекретар командування ВМС України Олег Чубук заперечує, що без певного рівня військового флоту країна не зможе адекватно протистояти російській загрозі.

‒ У нашої країни має переважати не сухопутне, а морське мислення. Морська доктрина до 2035 року вже ухвалена, і в ній є дуже хороші позиції, посили. Флот робить усе, що від нього залежить, його зараз відбудовують заново, але якщо не буде саме державного морського мислення, якщо влада не приділить достатньо уваги морегосподарському комплексу та політиці на морі в цілому, то нам, напевно, складно буде говорити про захист країни на цьому напрямку. З Росією, звичайно, складно змагатися у військовому плані, але чи є у нас час перетворити Україну на успішну державу? Ідея хороша, але для запобігання військовій агресії з моря нам необхідно, перш за все, активнішими темпами вибудовувати всі складові морської безпеки.

Олег Чубук (по центру)

Одна з проблем, що фігурує в Стратегії воєнної безпеки України ‒ це перешкоджання Росією вільному судноплавству в Чорному та Азовському морях. Український транспортний аналітик Максим Гардус переконаний, що в цій сфері на першому місці залишатимуться політико-дипломатичні зусилля.

‒ Завдяки тому, що Росія фактично контролює обидва береги Керченської протоки, вона може неформальними методами заважати українському судноплавству в Азовському морі. Тобто формально ембарго не оголошували, просто росіяни розтягували час огляду суден, що йдуть в українські порти, чим збільшували витрати судновласників і зменшували прибутки компаній-операторів і, власне, портів. Україна вже робить низку кроків щодо цього, наголошуючи на політичному підґрунті дій Росії та вимагаючи запровадження міжнародних санкцій проти органів, які це допускають. Дуже важливо, щоб ці адміністративні органи, які виконують політичне рішення, були покарані міжнародними організаціями. Окрім того, Україна збирає матеріали для міжнародних позовів за перешкоджання вільному судноплавству в порушення конвенцій.

Максим Гардус прогнозує, якщо Україна виграє «судноплавні справи» проти Росії в міжнародних судах, це дасть офіційному Києву можливість розраховувати на істотні компенсації. Щоправда, аналітик зазначає, що цей процес вкрай тривалий, тому називає найбільш перспективними санкційні механізми.

Олена Ремовська, Радіо Свобода