• неділя

    24 листопада, 2024

  • 0.3°
    Переважно ясно

    Миколаїв

  • 24 листопада , 2024 листопада

  • Миколаїв • 0.3° Переважно ясно

Почаївський монастир у XVIII столітті належав греко-католикам і був осередком українського руху

Звісно, зараз у Почаївській Успенській лаврі вам не розкажуть про те, що у XVIII столітті ця обитель була чи не найголовнішим осередком українського культурного руху і що саме тут з’явилися чи не перші кириличні друки розмовною українською мовою. І взагалі нинішні почаївські чорноризці намагаються поменше говорити про ті «незручні» часи. Бо зараз цей монастир є одним із головних пропагандистських центрів «русского мира» на заході України. Достатньо послухати, що вам розповідають під час екскурсій лаврою або подивитися, яку літературу продають у місцевій «іконній лавці».

Почаївський монастир у греко-католицький період

Взагалі історія Почаївського монастиря не є простою. Змінював він і конфесійну приналежність, був і осередком чорносотенного руху на Волині, і місцем, де йшла активна боротьба за українізацію Православної церкви.

Про це можна довго говорити. Шкода, але на сьогодні не маємо відносно об’єктивної й об’ємної книги про історію цієї обителі. Бо та література, яку можете придбати в Почаївській лаврі або біля неї, є вкрай тенденційною, де чимало «білих плям». І чи не найбільше таких «плям» стосується саме XVIII століття, коли монастир належав греко-католикам, отцям василіанам. Саме про одну з таких «білих плям» хотілось би сказати кілька слів.

Почаївська лавра в 1791 році. Картина художника Зиґмунта Фоґеля (аварель)

Греко-католицький період в історії Почаївського монастиря припав на 1713–1832 роки. Саме тоді ця обитель виділилася серед численних монастирів Волині, стала знаною не лише на заході, а й загалом в Україні, місцем масового паломництва віруючих.

У 20-40 роках XVIII століття тут були побудовані двоповерхові корпуси келій із трапезною. А в 1771–1791 роках споруджений головний храм монастиря — Успенський собор, будівництво якого фінансував магнат Микола Потоцький, що став ченцем Почаївського монастиря.

8 вересня 1773 року була коронована ікона Почаївської Божої Матері, яку Римський папа Климент XIV визнав чудотворною. Тоді ця святиня стала добре відомою в Україні.

Із 1730 року в Почаївському монастирі почала працювати друкарня василіан. За підрахунками дослідників, у період із 1734-го по 1800 рік, коли вона діяла найбільш активно, тут було надруковано 394 найменувань книг церковнослов’янською, українською, польською та латинською мовами.

Почаївські василіани друкували книги розмовною українською мовою

Книги Почаївської друкарні поширювалися в усій Україні, навіть за її межами. Звісно, значну частину цих видань становила літургійна література, друкована церковнослов’янською мовою. Це — Біблія, Євангелія, Апостол, Служебник, Тріодь, Молитослов, Требник, Октоїх тощо.

Поряд із цим у Почаївському монастирі друкувалася різноманітна література для мирян. Це — «Богословія нравоучительная» (сім видань, починаючи з 1751 року), «Народовіщаніє ілі слово к народу кафоліческому» (три видання — 1756, 1768, 1778 роки), «Краткоє на краткія вопросы и отвіти способом катехізма» (1776), «Поученіє о обрядах христіанских» (1779), «О христіанском житії» (1783), «Богогласник» (чотири видання — 1790, 1791, 1805, 1821), «Науки парохіальні» (1792), «Наука христіанская» (1821) тощо. Друкувалася тут також навчальна література для шкіл.

Ченці-василіани вважали, що слід проповідувати зрозумілою для народу говіркою. Тому деякі свої видання друкували мовою, наближеною до розмовної. Звісно, це було нелегко. Адже тоді в Греко-католицькій церкві мовою богослужінь лишалася мова церковнослов’янська. Саме на неї орієнтувалися, пишучи книги. Була витворена так звана книжна мова, яка мала чимало церковнослов’янізмів, але яка поєднувала й розмовні елементи. Ця руська (фактично, українська) книжна мова послужила основою для російської літературної мови.

У Почаєві у XVIII столітті все ж бачимо спробу відійти як від церковнослов’янської, так і книжної української мов. Це був шлях проб і помилок. Адже в той час літературного стандарту української мови, базованої на народній основі, не існувало. Та все ж почаївські ченці василіани стали на цей шлях.

Одним із перших почаївських видань, де відчувалася народна мовна стихія, була згадувана книга «Народовіщаніє...» Це — збірка проповідей. Хоча тут чимало фрагментів подано церковнослов’янською мовою, все ж, коли роз’яснювалися питання віровчення, використовувалася мова, максимально наближена до народної.

У передмові до видання цієї книги 1768 року ігумен монастиря Богоявлення Господнього в Кременці Ієронім Калентинський вказував на необхідності зрозумілого викладу істин віри, підкреслював, що навчання вірних має на меті показувати не риторичну майстерність священника, а бути корисним для порятунку душ тих, хто слухає: «Каждого хрістіанского проповідника урад єсть і повинность не хитрословіи риторскими віщати, но простою бесідою о повинностех христіанских, о воли и заповідех Божіх простих людей поучати».

Ще однією книгою, де помітна стихія народної мови, була теж уже згадувана книга «Науки парохіяльні». Це не випадково. Адже вказане видання також мало на меті роз’яснювати положення віри. А робити таке бажано було простою мовою.

Також твори, наближені до народної мови, зустрічаються в почаївському «Богогласнику». Це видання містило 248 релігійних віршів та пісень (з нотами). Невелика частка з них була польською (33) та латинською (3) мовами. Більша ж частина інших віршів написана тогочасною українською книжною мовою, а мова деяких із них наближалася до народної.

Одна зі сторінок «Богогласника», виданого 1790 року в друкарні Почаєвського монастиря, який на той час належав греко-католицькій церкві. «Богогласник» – перша нотна антологія духовних пісень XVII–XVIII століть в Україні

Окремі фрагменти, вставки мовою, близької до народної, зустрічаємо і в інших виданнях Почаївського монастиря. Тобто можемо твердити, що в тодішній Греко-католицькій церкві (не без впливу почаївських василіан) почала утверджуватися розмовна українська мова.

Дослідниця почаївських друків Йоанна Ґетка справедливо вказує наступне: «Руські (тогочасні українські — ред.) василіанські друковані видання водночас відображають процес формування сучасної нації, яка спирається на культурну спільноту, на відміну від більш ранньої політичної нації. Особливо вступи до видань показують: монахи досконало розуміли, що мова має першорядне значення для цього процесу. У цьому контексті їхня діяльність має цивілізаційний вимір: завдяки глибокому розумінню місцевих реалій, задовольняючи потреби місцевих читачів, василіани створили ґрунт для майбутніх національних рухів. З огляду на цей момент релігійної діяльності василіан, їхню місію можна порівняти з тою роллю, яку відіграла Католицька церква у збереженні польськості під час поділів».

На жаль, ці тенденції не отримали свого розвитку. І пов’язане це було зі зміною політичних реалій. Після поділів Речі Посполитої вкінці XVIII століття Почаїв опинився в складі Російської імперії, влада якої насаджувала православ’я. Це змусило почаївських василіан дещо згорнути свою діяльність, зокрема і в сфері книгодрукування.

А після польського Листопадового повстання 1830–1831 років російська імперська влада вирішила забрати у греко-католиків Почаївський монастир, віддавши його православним. Сюди спеціально були завезені ченці, які не плекали крамоли й вірно служили «православному цареві».

Тарас Шевченко «Почаївська лавра з півдня» (акварель), 1846 рік


Петро Кралюк, Радіо Свобода

Реклама

Читайте також: