«Гроші на ЗСУ» - cui prodest?

Минулого тижня на Миколаївщині відбулось відразу декілька акцій «Гроші на ЗСУ». Про їх перебіг можна прочитати тут і тут. В Миколаєві це вже була не перша подібна акція. Відповідні маніфестації були і в інших регіонах України, а в Одесі, на приклад, така акція вже давно стала обов’язковою частиною вихідних. Давайте спробуємо розібратися з цим.

Акція «Гроші на ЗСУ» проходять на фоні інформаційних повідомлень про, м’яко кажучи, не зовсім цільових витрат місцевих бюджетів – ремонтів фонтанів, тротуарів та купівлі барабанів. І слід визнати – такі повідомлення викликають цілком справедливе обурення у патріотично налаштованих українців. Отже, основна мішень акції – органи місцевого самоврядування – міські, сільські голови, депутати місцевих рад. Йдеться саме про кошти, якими розпоряджаються вони. Їх перерозподілу на оборонні потреби вимагають протестуючи. В той же час ми всі є свідками спроб центральної влади позбавити місцеве самоврядування значної частини бюджетних надходжень та переспрямувати їх до державного бюджету. Йдеться про так званий «військовий ПДФО» - податок на доходи фізичних осіб який стягується з зарплат військових та силовиків. В різних бюджетах їх доля різна, у Львові це 12% від всього кошторису міста, у Миколаєві майже половина, а у Очакові – дев’ять десятих. 

Визнаємо за аксіому, що будь які вуличні протести у воюючий країні – фактор дестабілізуючий. Спробуємо відповісти на питання, яким задавалися ще римляни -  Cui prodest? Кому вигідно? Кому вигідна дестабілізація в Україні? Перед усім ворогам – росіянам. Учасники акцій – переважно жінки – родички військовослужбовців. Їх емоції цілком зрозумілі. Навряд чи вони ставлять за мету дестабілізацію ситуацію в країні. Але об’єктивно виходить, що дестабілізують, або створюють сприятливий фон для такої дестабілізації. Вважаю, що всі учасники цієї акції мають усвідомлювати всю відповідальність своїх дій.

Ще один можливий вигодоотримувач – це центральна влада. Проводячи такі акції вона отримує додатковий важіль тиску на місцеве самоврядування. Взагалі, прикро бачити, як центральна та місцеві влади подекуди не шукають спільної мови, а сходяться у конфронтації. І ще – слід пам’ятати, що випускаючи такого джина із пляшки, його дуже складно потім повернути назад. Це буквально ігри з вогнем. Бо, якщо місцеві бюджети слід спрямовувати на оборону, то державний теж. Чи ті, хто організовував ці акції вважає, що до них буде інше ставлення з боку їх учасників? Я вже не кажу про відповідальність за розділення країни замість єднання.

Отже, масові акції небезпечні для держави, але вимоги учасників акцій цілком зрозумілі та справедливі. Що ж робити центральній та місцевій владі у такій ситуації? Найкращій спосіб опанувати ситуацію – не спричиняти та не провокувати протестів. Декому вгамувати апетити, а декому перестати грати із сірниками. І насправді спрямовувати максимально ресурсів на перемогу України. І в центрі і на місцях.