Бойова медикиня з Южноукраїнська шість місяців була в російському полоні

Мешканка Южноукраїнської громади наприкінці осені повернулася з піврічного російського полону. Старша бойова медикиня евакуаційного відділення 36 окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського пройшла допити, знущання й побиття. Та це не зламало 25-річну дівчину, бо вона знає заради чого стала військовою. Сержант Нуца нагороджена двома орденами «За мужність».

Руслана радо погодилася на зустріч у редакції. Попри свій незламний бойовий дух та високі нагороди рудоволоса красуня виявилася сором’язливою, але дуже привітною й відкритою. Бесіда тривала дві години. Дівчина розповіла про свою родину, про те, як вона стала військовою, про Маріуполь, полон та довгоочікуваний обмін. На її очах часто з’являлися сльози, особливо коли мова йшла про період поневолення.

Коледж, лікарня, заробітки

Народилася й виросла Русланка в селі Іванівка поблизу Южноукраїнська. Виховувалася дівчинка в багатодітній родині. Вона була «домашньою» дитиною, друзів мала небагато. Ким хоче стати у дорослому житті, знала ще змалечку. Тому після закінчення 11 класів попросила батька піти разом з нею до військкомату, бо дізналася, що випускників шкіл запрошують до військової академії. Проте набір вже завершився. Чекати наступного року не хотілося, тому Руся вирішила обрати медичний напрямок. Вона розуміла: медики завжди потрібні в армії.

З високим балом атестата та успішними результатами ЗНО дівчина могла б вступити до медичного інституту, але родина жила скромно, тому Русланка надала перевагу коледжу. На бюджет вдалося пройти у Кропивницькому та Первомайську. Пріоритетним став варіант, ближчий до домівки — Первомайськ.

У 2018 році студентка Нуца закінчила коледж, успішно опанувавши акушерську справу. Спеціальність «акушерство» обрала свідомо, тому що вона надавала можливість працювати медичною сестрою у будь-якому відділенні.

Реклама

За розподіленням Руслана прийшла на роботу до інфекційного відділення южноукраїнської лікарні. Там були вакантні місця медичних сестер. Працювалося важко, згадує медикиня. Багато небезпечних хвороб та інфекцій можна було підчепити. За рік дівчина перехворіла на кір середньо-тяжкої форми, а потім — на вітрянку.

Через складне матеріальне становище у родині Руся вирішила звільнитися й поїхати працювати за кордон. Справа в тому, що мама дівчини Олена Григорівна взяла трьох своїх онуків під опіку. На жаль, батьки малих померли, а найменшому з них було лише два рочки. Бабуся Олена не могла допустити, щоб діти потрапили до дитячого будинку.

Попрацювавши в Польщі декілька місяців не за фахом, заробітчанка зрозуміла, що це не її справа.

— Там гарно, навіть чудово, але то чужина. Я хочу жити в своїй країні. Податки сплачувати в своїй країні, а не в чужій!

Військкомат, бойова підготовка

Після повернення з-за кордону Руслана вирішила: «Досить, треба, нарешті, зайнятися тим, про що мріяла з дитинства». Зателефонувала до військкомату в Арбузинці (тоді Іванівка належала до Арбузинського району) та повідомила, що має медичну освіту й бажає приєднатися до лав Збройних Сил України. Лише після того, як пересвідчилася, що її візьмуть в армію, розповіла рідним. Дівчину відмовляли: «Нащо воно тобі треба, ти ж дівчинка, а в країні зараз війна!», «За кого тобі туди йти, за цю владу?». Але вона була непохитна.

— Я йшла не за владу, я йшла за наших військових хлопців і дівчат. Як медик, хотіла допомогти, зробити свій внесок, бути корисною для своєї країни.

У тата Василя Петровича не було іншого виходу, як прийняти вибір доньки й завезти її до військкомату. Руслані на той момент було 22 роки. З десятка можливих військових частин доброволиці запропонували обрати ту, де вона хоче служити.

— Я прийшла з цивільного життя, мені всі ті цифри й назви геть нічого не казали. Батько був моряком, ходив на Кубу, я й подумала — піду в морську піхоту. Як виявилося, море й морська піхота — це абсолютно різні речі, але тоді я про це ще не знала. Однак не пошкодувала, що пішла в 36 окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.

Медкомісію майбутня військовослужбовиця пройшла за один день і з ре-чами прибула на постійний пункт дислокації (ППД) в Миколаєві. 30 березня 2020 року Руслана Нуца підписала контракт на три роки. Спочатку несла службу в медичному пункті, була черговим фельдшером. Потім проходила навчання з тактичної медицини й вогневої підготовки на полігоні в Олешках. Після цього була ротація в Маріуполь. Медсестра півтора місяця перебувала на другій лінії фронту, майже в тилу. А далі — знов навчання, щоб отримати фах бойового медика.

— У бойового медика має бути добра фізична підготовка, адже потрібно на собі тягнути пораненого бійця. Крім цього, на плечах рюкзак кілограмів зо двадцять. Для дівчат — це неабияке випробовування, особливо для мініатюрних. Але вимоги однакові, що до хлопців, що до дівчат. Гендерна рівність. Крім того, медик повинен мати психологічну витривалість: тримати не лише свої емоції під контролем, а й за лічені хвилини налагодити контакт з пораненим, заспокоїти його та спілкуватися з ним увесь час поки надає допомогу. А головне правило — не нашкодити.

Фахове навчання Руслана закінчила на місяць пізніше, бо довелося взяти відпустку за сімейними обставинами: тато важко занедужав на онкологічне захворювання. Донька доглядала за батьком, коли той перебував у реанімації. На жаль, організм чоловіка не впорався.

Маріуполь, бункер, нагорода

Влітку 2021 року сержант Нуца знову відбула до Маріуполя. Цього разу бойова медикиня працювала в парі з медичним начальником 36 бригади. На спеціалізованому «Hammer» вони виїжджали у вогневі точки й забирали поранених, надавали першу допомогу й доставляли у шпиталь. Так відбувалося до 24 лютого 2022 року.

З початком повномасштабного вторгнення рф українські підрозділи змінили місце дислокації на бункери «Азовмаш» та заводу ім. Ілліча, бо залишатися на колишніх позиціях стало надто небезпечно. Ворог щільно обстрілював Маріуполь. Постійно працювала авіація. Було багато поранених. Деякий час функціонував госпіталь в місті, а потім його розбомбили...

Комбриг дав команду виїхати з Маріуполя у більш безпечне місце тим військовим жінкам і дівчатам, хто бажає. Руслана відмовилася.

— Я військовослужбовець, медик, давала присягу українському народу. Я не могла втекти. Хлопці ж не мали такого вибору. Значить, я тікаю, а вони залишаються? Я служила з ними плічо-пліч, а потім сказати їм — бувайте! Ми всі рівні на службі. Ти не жінка, ти військовослужбовець. Ми самі підписали контракт, знаючи, що в країні війна, тому самі несемо відповідальність.

Руслана згадує, як намагалася заснути, коли видавалася вільна хвилинка. Через сон чула: «Медика!» — підхоплювалася й бігла надавати допомогу. Російські війська особливо сильно обстрілювали вночі. Стіни бункера тряслися від вибухів. Та навіть у таких умовах дівчина намагалася створити затишок. Вона прикрасила місце, де спала, синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами та зробленими власноруч вишивками з бісеру. Ці дорогі серцю речі так і залишилися там, у бункері.

Вісімнадцятого березня Руслана Нуца дізналася, що її нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Висока відзнака стала несподіванкою для медикині та дуже розчулила її. Захисниця каже, що просто була віддана своїй роботі.

— Я не боялася смерті. Як судилося, так воно й буде. Навіщо себе накручувати? Лише уявіть: дівчина сидить, плаче, а всі на це дивляться. Я розуміла, що можу загинути, але не боялася цього.

У перших числах березня дівчина втратила зв’язок з рідними. Потім знову з’явився інтернет, і вони переписувалися. З новин усі знали, що на той момент у Маріуполі пекло. Мама питала: «Як там обстановка, у вас є що поїсти?» Донька відповідала: «Все добре, ми тримаємося! Не голодна.» Правду про те, що продуктів катастрофічно на вистачало, сказати не могла. З голоду вмерти не дали побратими з 501 батальйону. У них працювала кухня, коли залишалася хоч якась їжа, вони приносили сусідам по бункеру.

— Поступово звикаєш не їсти. Як була дуже голодна, пила каву або чай. Головне, що для поранених мали перев’язувальні матеріали, антибіотики та знеболювальні. Але в дефіциті були кровозупинні препарати. Дуже багато поранених.

Полон

Бригада двічі намагалася прорвати кільце та вийти з оточення. Спроби виявилися невдалими: втратили багато особового складу, техніки, боєприпасів. Однак декільком українським військовим таки вдалося добратися цілими, каже Руслана. До своїх вони йшли пішки більше місяця.

Усі були змучені й розуміли, що виходу немає, лише смерть. Тоді керівництво прийняло рішення. Дванадцятого квітня був наказ здатися в полон.

— Ніхто з нас не хотів здаватися, хоч нас і запевняли, що з військовополоненими обходитимуться згідно з Женевською конвенцією. Особисто мене бентежило, що на моєму тілі є татуювання: герб, українська вишивка, уривок з гімну. Але була маленька надія, що колись нас обміняють.

Таганрог, допити

Бранців повантажили на військову техніку, як худобу. Жінок і поранених разом помістили в холодний сарай без вікон на території так званої ДНР. Потім військовополонених вивезли в Оленівку. Тиждень у маленькій камері тіснилися близько сорока жінок. Спали по черзі, бо не вистачало всім місця.

— Там нам давали хліб. І це була велика радість, бо ми його не їли півтора місяця. Тепер кожну крихту берегли.

А далі — Таганрог. Це були найважчі дні у полоні. Місяць у слідчому ізоляторі Руслана ніколи не забуде: допити, знущання, побиття. Через татуювання дівчину називали фашисткою, нацисткою, націоналісткою, снайперкою.

— У них стереотипи: якщо висока й струнка — то значить снайпер. Їх цікавило, які військові злочини ми робили. Чи не знущалися над їхніми полоненими? Чи не вбивали цивільне населення?

Вбивство росіянами українців ворог виправдовував, мовляв, у вас там фашизм, нацизм, ви вісім років обстрілювали Донбас! Полоненим показували відео, намагалися переконати в тому, що українці неправі. Їхні очі горіли, вони вірили, що кажуть правду. Примушували вчити російські пісні, читати російську літературу.

Руслані пропонували оформити російський паспорт. Казали, що України більше немає, що Миколаїв — це вже Росія. Дівчина була в інформаційній ізоляції, але не вірила їм. Хай там як, думала вона, а росіянкою бути не хочу. Готова прийняти смерть, але рідну країну не зраджу. На допитах беззахисних українських полонянок били озброєні російські військові.

— То не чоловіки. Я не можу їх так назвати. Там був один російський офіцер, слідчий. Він постійно перебував під впливом алкоголю чи наркотиків. Нам забороняли дивитися їм у вічі, але одного разу я подивилася, коли мені сказали це зробити. Його очі затуманені, чути запах перегару. В черговий раз заходжу на допит, дивлюся — на стіні висить оголений електричний провід. Слідчий почав ставити питання, я казала, що нічого не знаю. Тоді він почав бити струмом по руках. Я бачила, що він отримував від цього задоволення, посміхався. Але це мене робило ще міцнішою.

На допити Руслана ходила часто. Її вважали ідейною, бо вона не боялася казати, що любить свою країну. Росіяни погано ставляться до патріотичних українців. Але одного разу слідчий зізнався полоненій, що поважає її. І за це вдарив по обличчю. Побиття — то була справа звична: ногами по стегнах, кулаками в живіт.

Коли дівчина про це розповідала, в неї бриніли сльози на очах, а тоді в полоні вона не плакала, щоб не здаватися слабкою або заляканою. Каже, що не боялася рашистів.

— Вони казали, що ми братський народ, але водночас вели себе не як браття. Годували нас скислою кашею, водянистим супом, давали малесеньку скибочку хліба. Ми всі дуже схудли. Останні два тижні нас двічі на добу виводили у коридор та шикували біля стіни. Ми мали стояти з піднятими руками, ноги ширше пліч. Виснажені дівчата падали на слизькому кахлі. Навіть якщо вдавалося втриматися, наглядачка била по ногах. За цим спостерігали чоловіки, серед яких був медик, і сміялися. Вони потішалися з нашої безпорадності.

Але жінкам у полоні було легше, ніж чоловікам. Руслана чула їхні несамовиті крики з сусідніх камер. Це найважче було витримати, бо нічим не могла допомогти. Між собою бранці ділилися, що декого катували до смерті.

Руслана з подругою Юлією. Сержант Єгорова також була в полоні місяць.

Колонія, шокери

Через місяць знущань полонянку перевели в жіночу колонію в Бєлгородській області. Там було трохи легше: харчування краще, можливість іноді подихати свіжим повітрям. У такі хвилини Руслана дивилася на небо і мріяла, що її обміняють. На допитах вже не били, але застосовували шокери.

Ще місяць Руся провела у в’язниці в Курській області. Там українців взялися перевиховувати. Тиснули психологічно та навантажували фізично: змушували багато марширувати, по 500 разів присідати, відтискатися, стояти в планці. Але виснажені українки не мали на це сили.

Згодом полонянок вантажним літаком знову кудись перевезли. Таганрог — інтуїтивно відчула Руслана, коли зайшла в камеру. Це місце вона одразу впізнала. Почула ті ж самі голоси наглядачів.

— Тоді я зрозуміла — готується обмін. Ще в Курську привезли з Оленівки дівчат з «Азовсталі». Ми вже тоді подумали про обмін військовополоненими. Так і сталося.

Севастополь, запах України, обмін

Наступного дня з Таганрога полонянок доправили літаком до Севастополя.

— Ми ще не знали, де ми, але коли приземлилися, я вдихнула повітря. Воно було зовсім інше. «Пахне Україною», — сказала я.

Руслана Нуца ввійшла в число 108 жінок, яких визволили з полону 17 жовтня. Обмін відбувався в сірій зоні Запорізької області. Поки їхали, обстрілів з боку російської армії не було. Коли українки йшли на свою сторону, сталося декілька прильотів. Ворог не дотримався оголошеної тиші.

— Ми йдемо брудні голодранці: змучені, худі, в якомусь лахмітті. Назустріч — російські полонені, ніби з якогось курорту: охайні, чистенькі, відгодовані, навіть з якимись речами. Одразу видно, хто має людяність, яке ставлення до полонених у росіян і в нас, українців...

Протягом місяця звільненим надавали медичну та психологічну допомогу в лікарні, а потім — відпустка. Руся провела цей час вдома з рідними та друзями.

Зараз старший сержант Нуца повернулася в стрій. Вона не планує завершувати кар’єру військовослужбовиці. В гарячу точку йти ще не готова. Каже, потрібно трохи часу на психологічне відновлення.

Вже третій місяць минає після звільнення з полону, але дівчину мучить безсоння, вона раптово прокидається серед ночі, її лякають голосні звуки. Користуючись нагодою, ми спитали у співбесідниці поради, як правильно вести себе з рідними та друзями, котрі приходять з фронту, адже таких скалічених душ у нас чимало.

Дівчина порадила не нав’язувати своє спілкування, не розпитувати зайвого, дати можливість побути на самоті, обдумати все. Підтримувати варто обережно, без гіперопіки, просто бути поруч, і все. У разі агресивної поведінки — не ображатися, іноді людині важко себе контролювати після такого пекла.

Ще одна нагорода

Шостого грудня героїчна захисниця Руслана Нуца дізналася, що вийшов указ президента України щодо відзначення її ще однією нагородою — орденом «За мужність» II ступеню.

Пишаємося нашою землячкою та розуміємо, що саме завдяки таким оборонцям як Руслана, Україна вистоїть і стане вільною та незалежною назавжди.

Наталя Кравець, ЮжкаNews.City