Очі Майдану

LB.ua поспілкувався з фотожурналістами, які впродовж усієї Революції гідності фіксували події для українських і світових медіа. За час протистоянь понад дві сотні фотографів і журналістів постраждало від дій силовиків. Цей текст – рефлексія подій шестирічної давності, спроба розділити професійні та особисті почуття тих, хто бачив весь Майдан крізь об’єктив.

“Найсвітліша сторінка за всю історію Незалежності”

Анатолій Степанов – військовий фотограф, співпрацює з інформаційним агентством Франс Прес (AFP), раніше працював з Reuters. Останні шість років він фотографує війну на Донбасі – від окупації Слов’янська, Донецька до сьогоднішніх днів. Майдан, каже Степанов, можна вважати “підлітковим віком” на фоні всього того, що відбулось потім.

1-го грудня 2013, під час штурму вулиці Банкової, "беркутівці" побили Анатолія: розбили голову, поламали руку, розтрощили техніку. 

– Я фактично нормально й не зняв Майдан, так, набігами. Після побиття і до 15-го грудня мені навіть не хотілось з дому виходити. Основне почалось на Вогнехреща, відтоді я фотографував вже постійно, – розповідає Степанов. – Весь той час у мене був тваринний страх, що на мене хтось нападе. Я бачив, як представники спецслужб заходили по журналістських посвідченнях у майданівській штаб у Будинку Профспілок, але при цьому я не міг сказати, що це фальшива картка. У нього на обличчі було написано, що мент або СБУшник, а я дивлюсь і мовчу, бо психологічна травма.

– Трохи пофотографував, але мене потім спєци звідти зірвали. Хтось по спині “хлоп”, я обертаюсь – хлопці в чорних комбінезонах без знаків. Я вже думав, що мене скинуть згори, але обійшлось – глянули моє посвідчення і ми разом спустились. До того моменту встиг зафіксувати, як чоловік, нібито протестувальник, кидав у ВВ-шників пляшки з сумішшю, – згадує фотограф. – Одна з тих пляшок розбилася на щитах ВВ-шників. Почалась бійня, через деякий час, побачив, як міліціонери того ж протестувальника забрали до себе і дали йому вмитись. Коли цей чоловік побачив, що його знімають, закричав: “Камера! Камера!” і одягнув маску. Потім ті ж міліціонери відвели цього чоловіка вбік, поки інших протестувальників “Беркут” бив до крові й садив у загратований автобус. До Майдану ми фактично ніколи не бачили, щоб “Беркут” бив пресу, ми не мали страху, – спокійно каже Анатолій. – Фоторепортер повинен знімати завжди. Він немає права стояти осторонь, коли в його країні таке відбувається. Я не вірив спочатку, що цю “ригівську” систему можна поламати, але те об’єднання людей надихало. Це як спалити за собою всі мости та почати будувати заново.

19-го лютого Степанов знімав на Майдані. Молоді дівчата тягали дошки, каміння, чоловіки в краватках розливали “коктейлі Молотова” у пляшки, “Беркут” після ночі штурму відійшов і загалом ескалація ніби йшла на спад. Ввечері Анатолій поїхав з Києва у Дніпро, а коли повернувся – 21 лютого – на Майдані прощались із загиблими.

Анатолій Степанов каже, що йому вдалося відпустити Майдан.

– У мене немає образи за те, що мене побили на Банковій, бо після того встиг побувати під танковим та артилерійським обстрілами, а свист куль то вже буденна справа. Немає образи на “беркутівців”, які розтрощили пальці.

Анатолій розповідає про останні поїздки на Донбас, про втому та водночас бажання їздити туди регулярно.

– Люди звикли до комфортного життя, але в один день це може закінчитись. Я не шкодую, що Майдан був у нашому житті – це поки найсвітліша сторінка за всю історію Незалежності, – усміхається. – Як фотограф, шкодую, що не всі події зняв, і тому стараюсь не дивитись свої фото з Майдану.

“Скрізь пронесло, а вдома поранили”

Олександр Клименко – фотограф-документаліст. У його архіві військові конфлікти в країнах колишньої Югославії, в Придністров'ї, Близькому сході, Африці. Окремо – війна на Донбасі та революція на Майдані. На останній Клименко зазнав поранення – під час протистоянь на Грушевського.

— Стільки людей, скільки зателефонували мені після поранення 19 січня, напевне, не прийде й на мої похорони, – іронічно каже Олександр. А потім одразу ж додає: – Тьху-тьху, а вони може будуть років через 40 чи ще пізніше.

Клименко розповідає, що не хотів йти на Грушевського, але змусив себе.

– Я багато разів поривався піти додому вже з Майдану Незалежності, – згадує Клименко. – Оратори говорили, що у нас мирна акція і ми будемо стояти до кінця. І ось автомайданівець на прізвисько Коба після слів про те, що акція мирна, закликає йти до Верховної Ради.

Те, що відбувалось біля стадіону “Динамо”, між пам’ятником Валерію Лобановському та аркою, Клименко називає гарячим боєм:

— Під час атак, хлопці-протестувальники беруть каменюку чи пляшку, підбігають якнайближче і жбурляють у бік “Беркуту”. Все це дійство проходило по центральному сектору площі. Справа, якщо дивитись на Маріїнський парк, стоїть подіум чи підвищення, на якому прикритий покривалом пам’ятник Лобановському. Саме тут зосередились журналісти-фотографи й оператори, найбільші відчайдухи. “Розумники” стояли далі на пагорбі проти стадіону.

Олександр декілька разів планував йти з Грушевського, але не встиг – приблизно о 21:00 він отримав поранення світло-шумовою гранатою в ліву ногу.

– На відстані 3-5 сантиметрів лежала світло-шумова граната “Терен” овальної форми, схожа на Ф-1. Мій погляд до вибуху тривав дуже коротко, є такий параметр у фотозйомці, що зветься витримка або швидкість затвору, – порівнює Клименко. – Можу сказати, що це була 1/500 або навіть 1/1000 секунди, бо ніяких думок у голові не пронеслось – спалах, засліплення, далі відчуваю мокру ногу.

Опісля швидка допомога та поїздка в міську лікарню №9 на Ризькій.

– Вийшли лікарі – чоловік-хірург і чотири жінки. Я був в яскраво-помаранчевій жилетці “Преса”, з фотоапаратом у “ліфчику” (так між собою фотографи називають спеціальну сумку з кишенями, яка вішається на груди, з неї зручно діставати й змінювати об’єктиви), – розповідає Клименко. – Лягаю на стіл, хірург почав обробку рани, без наркозу. Спочатку вийняв осколок, що стримів у литці, біля основної рани. Потім лікар заліз у рану, вийняв кусок штанів, ще три осколки. Почав глибоко мити рану перекисом водню. Це було боляче. Дівчата казали: терпи.

Приблизно о 23:30 Олександра Клименка відпустили з лікарні додому, однак, проїжджаючи повз Європейську площу, він попросив таксиста завершити поїздку і вийшов ще трішки пофотографувати:

— Спускаємось по вулиці Трьохсвятительській, і бачу згори біля стадіону вогняну заграву. В голові думки, невже це у нас, у Києві, в Україні, а не десь на Близькому Сході. На Європейській площі, не витримую. Репортерський зуд перемагає здоровий глузд і біль. Як я можу пропустити і не зняти? Запитую таксиста: “Юра, скільки грошей я вам винен за цей відрізок шляху від лікарні на Сирці до Європейської площі? Далі їдьте самі, а я піду ще знімати”. Взяв мало – 20 гривень. А я, шкутильгаючи, поперся знову на Грушевського, до стадіону.

Наступного дня приблизно о 20:30 на домашній телефон Олександра зателефонували представники тоді ще, міліції, а вже о 23:00 подзвонили в двері. Однак Клименко дверей не відчинив.

– На новеньку консьєржку потім наїхали її колеги-змінниці - за те, що відкрила менту двері, - згадує Олександр.

За декілька днів після регулярного змащування рани йодом (так порадили в лікарні), Олександру Клименку зробили операцію в військовому госпіталі, де зшили м’яз.

– Весь час впродовж Майдану було лише одне відчуття – незахищеності, – каже під кінець розмови Клименко. – Коли закони не працюють, ти, по суті, ніхто.

“Я не бачив цих мертвих тіл, але плакав”

До Майдану Олександр Ратушняк працював у банку та фотографував у студії. Сьогодні він фотограф-фрилансер, співпрацює з різними медіа та організаціями, фотографує для закордонних медіа та подорожує. Майдан для Олександра Ратушняка, як і для більшості, розпочався ще до розгону студентів.

Олександр почав фотографувати “для себе та Фейсбуку”, згодом співпрацював з інформаційними агенціями, зокрема Франс Прес (AFP). Протистояння на Грушевського 19 січня 2014-го називає переломним для себе моментом.

– Коли 22-го січня “Беркут” пішов у наступ, я залишився з кількома колегами за їхніми спинами і фотографував, – розповідає Олександр Ратушняк. – Це важливий момент для мене досі. Коли “беркутівці” робили якісь протиправні дії, як фотограф я не мав права їх зупиняти. Я мусив бути фактично статистом. Я виліз на горище недобудови на Грушевського і почав робити фото. Тоді ще не було дронів, принаймні за весь час Революції я їх не бачив, тому був захоплений картинкою, – згадує. – Відчував, що треба йти, але вирішив ще зняти відео на телефон, і в той момент мене заломлюють і тягнуть. Це було два “беркутівці”, добре, що не скинули мене згори. Глянули посвідчення і забрали 320 гривень з мого гаманця, а з фотоапарата навіть флешки не витягнули.

 — Це вже був якийсь “цирк”. Але потім почалось 18-го лютого і я поїхав в обід знімати на Майдан. Олександр згадує, що в той день був брак інформації та хаос на вулицях.

– Якщо раніше все було на Майдані в одному місці, то 18-го все так розтягнулося, що було взагалі не зрозуміло, що відбувається. Коли спускався по Інститутській, побачив закривавленого батька та сина, згодом це фото розлетілось по світових медіа. Це був просто якийсь фільм жахів, тільки в реальності, – емоційно розповідає Ратушняк. – Тоді я спустився на Європейську площу, відійшов на зупинку, біля готелю “Хрещатик” стояли “беркута”, за декілька секунд я почув “бумц” і стало тепло в ногу.

Ратушняку прострелили ліве бедро, що він сам зрозумів не одразу. Думав, гумова куля, виявилось – бойова. Друг відвіз Олександра в клініку, де йому зробили операцію.

– Мене все одно тягнуло на Майдан, тому 19-го вранці приїхав ще пофотографувати. Потрапив до бригади медиків в Український дім, де знайшли обгорілі рештки людини. Були також пожежники, які гасили приміщення, – додає фотограф. – А 20-го я прийшов вже фактично після всього, навіть допомогав розбивати бруківку, хоча всю революцію тримався осторонь, бо в кожного своя робота. Я не скажу, що шкодую, що не був 20-го вранці на Майдані. Я не бачив цих мертвих тіл, але плакав. Мабуть, в житті не все варто побачити на власні очі. Просто як фотограф відчуваю, що хотів би бачити всі пазли історії.

Сьогодні, за словами фотографа, він не живе історією Майдану, але й не може просто гуляти вулицями, де проходила революція.

– З роками трохи відходить. А протягом року після Майдану я намагався взагалі не приїжджати сюди. Коли мені пропонували зустрітись, я відмовлявся або просив перенести зустріч в інше місце, – каже Ратушняк. – Довгий час намагався навіть з друзями не пити пиво біля цих місяць, бо воно зовсім не смакувало. І я точно не зміг би спокійно дивитись виставу в “Жовтневому”.

“Майдан довго наздоганяв мене”

Олександр Козаченко працював фотокореспондентом УНН і відзняв революцію на Майдані від перших зібрань до розстрілів 20-го лютого. Офіс редакції, де на той момент працював Козаченко, був розташований на Європейські площі, звідки добре видно Майдан. Олександр каже, що по телевізору люди сприймали все емоційніше, в реальності він не відчував страху, бо фотографував щодня.

– Камера захищає від глибокого сприйняття ситуації. Вона як психологічний щит, а ти – наглядач. Як тільки забираєш камеру відчуття сюрреалізму, вже дома починаєш розуміти, що відбулось, – каже Козаченко. – Майдан довго наздоганяв мене, інколи наздоганяє навіть зараз. “Попустило” трішки після війни на Донбасі, куди від початку їздив як фотограф і волонтер.

18 лютого, коли протестувальники підпалили офіс “Партії регіонів” на вулиці Липській у центрі Києва, Олександр був одним із перших фотографів, хто опинився на місці події.

– Десь одразу до нас підійшла тітушня, починає бити фотографа Максима Трєбухова. Я це знімаю, один з нападників підходить до мене і забирає камеру, б’ється. Трощіть камеру об асфальт, від неї нічого не залишилось. Карточку з фото - найцінніше - забрали, – згадує Олександр. – Я на той момент мав на голові лише помаранчеву будівельну каску з написом “Преса”. Тільки після цього випадку взяв у ІМІ (Інституті масової інформації – LB.ua) нормальний захисний шолом.

Козаченка били палкою по спині, рубець видно досі. Наступні чотири роки, за його словами, він “ходив у прокуратуру на допити, як на роботу”. У ході слідства з’ясувалось, що чоловік, який розбив камеру Козаченка – це Джалал Алієв, також звинувачений у вбивстві журналіста В’ячеслава Веремія. Судового вироку “тітушці” Олегу Шадрову, який бив Козаченка палкою, досі не винесли.

– Після побиття я піднявся, у редакції взяв іншу камеру та пішов фотографувати далі, розповідає фотограф. – Тоді вже почались бої на Інститутській, було дуже багато побитих людей, будували барикади, було просто місиво з людей, яких “Беркут” нещадно бив.

Оскільки метро не працювало, Олександр ночував в офісі на Європейській площі та, фактично, мав цілодобовий “доступ” до місця подій.

 – 20-го вранці я прокинувся, побачив, що поліцію “віддавили” до Європейської площі, закидали їх коктейлями Молотова, згадує Козаченко. – Я спочатку пофотографував на Грушевського, потім пройшли Майдан – це було до штурму Жовтневого, тому ситуація загалом видалась тихою.

Олександр зробив ще декілька фото та пішов в готель у Пасажі до колег з німецького “Der Spiegel”, щоб прийняти в душ. На годиннику була десята ранку.

– Пройшло насправді менше години, а ми вертаємось і біля Головпоштамту рядами складені люди. Нам розповіли, що на Інститутській стріляли, ми одразу туди пішли. Вже БТР-и та вантажівки повиїжджали, основна частина снайперів відступила, – каже фотограф. – Були просто барикади людей, які “цепочкою” передавали камені, хтось грався в приставку Sony, хтось приносив шини. В готелі “Україна” під простирадлами лежали ті, кого не змогли врятувати.

Під час розмови Олександр додає, що йому досі складно передивлятись і обирати фотографії з Майдану. В голові все відображається “хвилями”, бо подій було надто багато:

— Це був важливий протест. Зрозуміло, що були якісь технології, але все одно, те що відбувалось на Майдані, було щиро. Люди щиро вірили, що країну можна змінити, і за це по них стріляли, як по звірах у тирі.

При тому зазначає, що відчуття страху майже не було. Лише в ніч з 18-го на 19-те, коли відбувся штурм Майдану, тоді люди плакали і молились зі сцени.

Наостанок додає, що відчуття “закінченості” Майдану досі немає.

– На першому допиті в прокуратурі в мене був ком у горлі та сльози на очах, коли згадував ці події. Як фотограф ти фіксуєш все, що відбувається, і допомагаєш світу побачити події зсередини. Але при тому ти часто майже не людина, не маєш права втручатися. Бо коли фотограф бере камінь, він стає учасником подій. Але допомагати чи ні - це особистий вибір. Я допомагав постраждалим дійти до швидкої, перемотати рани.

У 2016 Козаченко представляв свої роботи на міжнародній фотовиставці в Тель-Авіві “Між миром і війною. Україна-Ізраїль”.

“Це не може відбуватись в моїй країні”

Ольга Якимович – фотограф газети “Київський телеграф”. Почала фотографувати Майдан з перших днів, ще до розгону 30 листопада. Редакція, за її словами, не давала завдання фотографувати Майдан, тому вона до останніх днів робила це “для себе”.

– Пам’ятаю, як знімала 29 листопада Буквально за годину, як я поїхала звідти, мені подзвонили та розповіли про побиття нашого колеги, фотографа Гліба Гараніча з Reuters. Це був перший випадок, коли людину з написами “Преса” била міліція, не зважаючи на посвідчення, – каже Якимович. – До того було достатньо мати з собою диктофон, мікрофон чи камеру, і ти почувався цілком захищено. Після нічного розгону студентів все змінилось – і для фотографів-журналістів, і для країни в цілому.

Про Майдан Ольга згадує з легкою усмішкою:

— До 1-грудня я думала, що бачила багатотисячні акції, але там був мільйон. Для мене було шоком, як люди так швидко організувалися та вийшли захищати наших дітей. Тих, хто просто хотів кращого майбутнього. Завжди молодь була двигуном змін, вони висловлюють думку більшості, але при цьому не бояться нічого.

– Тоді ж з’явились плакати “Я крапля в океані”, кожен повірив, що може щось змінити. Коли був перший штурм в ніч проти 11 грудня, наш колега-фотограф забрав мене вночі з дому на Майдан, – розповідає Ольга. – Хоч це була глибока ніч, люди з прапорами виходили та ловили машини, бо таксі відмовлялись їхати. Місто було перекрито патрульними, люди в фейсбуці писали, з якого району виїжджають і скільки можуть взяти з собою, та проривались на Майдан, – додає.

Ольга фотографувала Вогнехреща та лютневі події.

– Я фотографувала і табір тітушок у Маріїнському парку, коли туди майже не пускали журналістів, – каже Якимович. – Просто підходила до кордону ВВшників, пояснювала, що дуже потрібно, та йшла вперед, не боялась в той момент зовсім. Ти, як фотограф, маєш подивитись і на одну, і на другу сторону.

18-19 лютого Ольга працювала з мінімальною перервою на сон. У ті дні, каже, їй “фартило” опинятися за спиною у “Беркута”, залишаючись при цьому невидимою. Вранці вона знімала в Верховній Раді та встигла сфотографувати, як почалось протистояння. Перш ніж дійти до Інститутської, Ольга залишилась з колегою біля дитячого театру на на перехресті Інститутської та вулиці Липська, пофотографувала там барикади:

— Я дивлюсь, а комунальники вже все зачищують, а поруч ідуть менти. І з однієї барикади, яка взагалі була зроблена з якогось сміття, витягують пацана. І тут же починають все з нього здирати одяг та бити. Напевне це найжорсткіший момент за той ранок. Міліція просто витягувала людей, які ховались, і била на наших очах. Перше, що викидали – символіку Майдану: прапори, стрічки, наклейки.

Друга половина дня та ніч, згадує фотограф, лишилася в пам’яті фрагментами. Додому вона не їхала, ночувала у друзів-фотографів у готелі "Україна", вони по черзі слідкували за ситуацією на Майдані, даючи можливість поспати кожному дві-три години.

– Оскільки майже весь час я опинялась за спиною у “Беркута”, то вдавалося сфотографувати моменти людського горя, травми, нерозуміння, шоку, істерики. Це було полювання, травля. Якщо жертва тікає – її треба наздогнати, – порівнює Якимович. – Я бачила дівчину, закутану в прапор, повз неї несеться “Беркут”, а вона з пустим поглядом і сльозами на обличчі повторює: “Мене тут немає, немає”. Там же ж біля барикад я побачила тіла людей, але для себе прийняла рішення, що мертвих не знімаю. Це була моя межа.

– Я намагалась допомогти та відтерти засохлу кров пораненому на обличчі, і в той момент зрозуміла, наскільки це складно насправді зробити, – згадує Ольга Якимович.

Після короткої паузи в нашій розмові Ольга додає: “Було відчуття, що “беркутівці” виміщали на майданівцях всю свою злобу за ті дні, коли не мали змоги цього зробити. Тому що настільки по-звірячому побитих я в своєму житті ніколи не бачила - розсічені обличчя, зламані руки та ноги, люди лежали на вулицях в судомах”.

– Я дивилась на це все і казала: “Я в це не вірю. Це не може відбуватися в моїй країні”. Ніби ти учасник, ніби все документуєш, але при цьому відчуття – як дивишся бойовик. Може, це й добре, бо через постійне відчуття внутрішнього омертвіння мозок краще працював для самозахисту.

Фото та відео про Революцію Ольга не переглядає. Усвідомлення всього, що відбулось, аналізує Ольга, прийшло в 2015 році.

– Друзі запросили мене на захід, де показували “Україну в огні”. Мене вистачило на хвилин 20, потім вийшла покурити і дала собі обіцянку, що на цю тему нічого не дивлюсь та не читаю, що і роблю по сьогоднішній день, – розповідає Ольга. – Коли відбирала фотографії на виставку, передивлялась свій архів, і в якийсь момент мене почало трясти від емоцій, що переповняли.

На завершення розмови Ольга Якимович додає:

— Майдан – це палаючі очі людей, які повірили в себе. Це багато особистих знайомств, Новий рік, святкування днів народження, просто спілкування з людьми. Там було своє життя, а на сусідній вулиці інші люди продовжували вечорами ходити в театр російської драми чи шопитись в торгових центрах. Це теж правда, яку треба знати.

Наталія Шимків, LB