Постать Дмитра Креміня. Закарпатець став символом українського Причорномор’я

25 травня минає рік, як відійшов у вічність відомий український поет, Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь (1953–2019). Доля відміряла йому небагато – 65 років, але прожив він їх сповна, на всю глибину поетичного та публіцистичного хисту, ставши символом єдиної, не пошматованої України. Бо ж митець поєднав і в творчості, і в житті два такі несхожі українські регіони – Закарпаття та Миколаївщину. Постать Креміня стала ще одним виявом соборності української душі, коли талант із Верховини не тільки прижився у степовому Причорномор’ї, а й став його поетичним уособленням.

Український поет, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь під час одного із заходів з підбиття підсумків Року української книги. Миколаїв, 9 листопада 2007 року

Уродженець звичайної селянської родини з гірського поселення Суха на Іршавщині, Дмитро рано звернув на себе увагу своїми обдаруваннями. Підліток чудово малював і писав вірші. Тож закінчував школу-інтернат вже в Ужгороді, де мав змогу ходити на студії до відомого художника-педагога Золтана Баконі. А далі перед ним відчинив двері філологічний факультет Ужгородського університету, де Дмитро Кремінь із таким же раннім поетом-самородком Миколою Матолою, поселившись в одній кімнаті гуртожитку, вели богемне життя, спілкуючись не тільки з ровесниками та старшими літераторами , але й визнаними художниками-нонконформістами Павлом Бедзіром та Ференцем Семаном.

Та золотий час молодої богеми, юнацького бунту та поетичного визрівання припав не на благодатні 1960-і, а на значно гірший, пізніший період, коли в Україні вже почалися не тільки політичні заморозки, але й розправи. Івана Чендея виключають із КПРС за книжку «Березневий сніг». Пускають під ніж вже надруковані «Розп’яття» Петра Скунця та «Подражание театру» Фелікса Кривіна.

Письменники Фелік Кривін і Петро Скунць у видавництві «Карпати»

Олекса Мишанич отримує за ідеологічні відхилення партійне стягнення в Києві, де іншого закарпатського аспіранта-літературознавця Юрія Бадзя засуджують до ув’язнення.

Але молоді ужгородські поети, які їздять до своїх колег-однодумців до Львова, мало звертають уваги на недремне всевидюще око. Юності не властива обережність. Навпаки – хочеться бравади, безстрашного герця з несправедливістю, власного подвигу. Та й ще коли старші і досвідченіші, яких колись бачив лише у мріях, визнають у тобі непересічний талант, іскру Божу, що так окрилює й оп’яняє.

Порятунок юного менестреля

Поет Дмитро Кремінь у перші роки на Миколаївщині

У 1974 році під час студентської практики в кімнаті Дмитра Креміня КГБ зробило обшук, під час якого знайшли картини, намальовані явно не в стилі соціалістичного реалізму. Далі вилучили і саморобні збірки, які молоді поети друкували для себе. Вірші були теж «буржуазні» і підпадали вже під кримінальну статтю, бо ж самвидав в СРСР був заборонений. Дмитра Креміня затримали, і над юним обдаруванням нависла реальна загроза понівеченого життя із «вовчим білетом». На щастя, окрім атак ідеологічних функціонерів, за відкритого і доброзичливого юнака заступилося чимало мудрих людей, починаючи від ректора Ужгородського університету Дмитра Чепура.

Доцент кафедри української літератури Юрій Туряниця згадує, як непросто проходив захист дипломної роботи Дмитра Креміня в 1975 році. Лише підтримка проректора, літературознавця Миколи Лакизи, який став його керівником, врятувала юнака від провалу. Партійний секретар факультету наполягав на негативній оцінці, бо Кремінь якось висловився, що в радянській літературі нема що досліджувати. З горем пополам юнаку таки вручили диплом, але з категоричною порадою їхати подалі, поки його тут кінцево не пов’язали. Як відомо, у радянські часи такі географічні кульбіти іноді рятували від репресій, коли вдалося зникнути з очей особливо затятих недоброзичливців.

Згодом у листі до Юрія Туряниці вже визнаний поет та Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь подякує «за давні благодіяння, за підтримку, без якої б не вистояв, просто фізично не вижив, а до тих днів 1974–1975 років тяжко повертатися ще й тепер».

Так нечекано у долі горянина з’явилася степова Казанка, яка на карті виглядала поруч із морем. Але за чотири роки тамтешнього учителювання поет так і не скупався у хвилях Чорного моря, натомість змушений був навіть купувати питну воду, якої в степу бракує. Зовсім інший світ, зовсім інші обставини, ніж у рідному краї, де жебонять гірські струмочки у прохолодних зворах, а з крутих вершин видно півкраю. Із непримітного селища міського типу Дмитро Кремінь, який вже встиг видати перші збірки і навіть стати членом спілки письменників СРСР, перебрався в обласний центр, де щойно було створено письменницьку обласну організацію. Працював журналістом в україномовній пресі і творив поетичним та публіцистичним пером новий образ Причорномор’я. Закарпаття виринало лише ремінісценціями, флешбеками, зате якими коштовними були ці перли!

Із Дмитром Кремінем мені пощастило бачитися лише тричі. Найпам’ятнішим було спілкування в Миколаєві, в обласній організації Спілки письменників України, яку він очолював кілька термінів поспіль. Саме там я відчув, яким незаперечним авторитетом є Кремінь для Миколаївщини. Людина з чутливим серцем, глибоким інтелектом та дивовижною відкритістю до світу – він возносився якоюсь гірською вершиною в степовому краю. До нього весь час заходили люди, старші й молоді, різномовні, часом просто погомоніти у двох крихітних спілчанських кімнатках у старому центрі міста корабелів. І він нікому не шкодував часу та уваги. Став своїм у Миколаєві, як не переставав бути своїм на Закарпатті і через сорок років відсутності. Дивно, що в такої сердечної людини могли бути вороги.

Закарпаття подарувало Миколаївщині один із найкращих своїх талантів. Подарувало недарма, бо якщо в Ужгороді залишився Петро Скунць, то в колишній столиці імперського чорноморського флоту з’явився Дмитро Кремінь – поет найвищої проби, який вписував тутешній край протяжністю в кілька тисячоліть – від античності до сьогодення – в український культурний простір. Він часом жартував, що віддає Миколаївщині борги за миколаївців Спиридона Черкасенка та Миколу Аркаса-молодшого, які творили українську культуру в міжвоєнну чехословацьку добу на Закарпатті.

Дмитро Кремінь (1953–2019)

Нам ще належить по-новому прочитати не тільки його поезії, що звучать так природно, мов написані одним доторком пера, без жодних правок. Адже Кремінь – це не тільки відсторонений споглядач прекрасного, а й зболене серце, глибокий осмислювач, який дивував образністю вислову та метафоричністю текстів, де перепліталася історія та сучасність. Його публіцистичні візії давно слід видати окремою книжкою. Як тут не згадати курйозний випадок, коли листи Віталія Коротича до Креміня надрукували окремим виданням, а відповіді миколаївського поета до свого старшого московського приятеля туди не ввійшли. А Кремінь любив епістолярії, знаходив в цьому особливу втіху, не раз дорікав за мовчанку. Навіть інтерв’ю ми записали листовно. І його листи – це міні-послання, в яких розсипано чимало слушних і позачасових суджень.

Минув рік з часу його земного відходу. І лише тепер нам належить осягнути велич постаті, яка здобула за життя дві малі батьківщини і навіки сяйнула золотим метеором у поетичному небі України.

Олександр Гаврош, Радіо Свобода