Розрив зв'язків з Україною для оборонної промисловості Росії став трагедією

Заклики до повного переходу на російські матеріали та комплектуючі під час виробництва військової продукції лунають з Кремля ще з єльцинських часів. Але особливо гостро проблема постала після операції російських військ у Криму, який Росія анексувала в України у 2014 році. Не випадково зустріч президента Росії Володимира Путіна 10 квітня 2014 року з директорами провідних підприємств російського військово-промислового комплексу так прямо і назвали: «нарада щодо імпортозаміщення у зв'язку із загрозою припинення постачань з України продукції для низки галузей російської промисловості». При цьому сам Путін спочатку тримався оптимістично. Не отримавши ще відповіді на свої запитання: на яких російських підприємствах можна буде розгорнути власне виробництво і у скільки все це обійдеться, Путін сказав, що у нього «немає сумнівів у тому, що ми це зробимо» і що все це «піде на користь російській промисловості та економіці: будемо вкладати кошти в розвиток власного виробництва».

Очевидно, ця впевненість ґрунтувалася на запевненнях російського міністра промисловості і торгівлі Дениса Мантурова, який за день до того на нараді Путіна з членами російського уряду доповів, що в його відомстві вже «провели досить глибокий аналіз» і «дійшли висновку, що серйозної залежності у Росії щодо постачання товарів з України немає».

Але в міру усвідомлення всієї глибини й ваги проблеми помітно змінювалася і тональність промов першої особи держави. І вже в квітня 2015 року на засіданні Військово-промислової комісії Росії Володимир Путін визнав, що «заміщення імпортних постачань в оборонній промисловості – це серйозний виклик».

Реклама

Поступово стали з'являтися і реальні дані про масштаби проблеми. Так, в одній з промов віце-прем'єр Росії Дмитро Рогозін повідомив, що вузли і комплектуючі з країн НАТО і ЄС застосовуються в 640 зразках російської військової техніки, в основному в радіоелектроніці й оптиці. З них «571 зразків ми повинні будемо замістити до 2018 року». Заступник міністра оборони Росії Юрій Борисов, який відповідає за військово-технічне забезпечення Збройних сил Росії, 16 липня 2015 року в доповіді Володимиру Путіну навів дещо інші цифри. За його словами, до 2025 року «заплановано для імпортозаміщення 826 зразків озброєнь і військової техніки». Інші джерела доповнюють, що заміщення комплектуючих тільки лише з країн НАТО та ЄС має торкнутися не менш, ніж 800 зразків озброєння і спецтехніки. А всього йдеться не менш ніж «про десяток тисяч конкретних виробів». При цьому через рік після того, як поставили таке завдання, імпортозаміщення (повний цикл виробництва) щодо комплектуючих виробів з країн НАТО та ЄС виконано лише щодо семи зразків із 127 запланованих.

Росія без України... без титану?

Найгострішою і навіть критичною виявилася залежність російського військово-промислового комплексу від українських підприємств у ракетно-космічній, авіаційній і кораблебудівній галузях. Мені доводилося в деталях розбирати це питання («На українській ракетній «голці» , «Російським вертольотам без України ніяк», «Севастополь – російський, «Варяг» – китайський», «Розлучення по-військовому»).

Нагадаю, що «українське походження» має ракетний комплекс РС-20 (Р-36М, який за класифікацією НАТО називається SS-18 «Сатана»), розроблений в дніпропетровському конструкторському бюро «Південне» і вироблявся в Дніпропетровську на «Південмаші». Системи управління до нього розроблені на харківському науково-виробничому об'єднанні «Електроприлад» (нині ПАТ «Хартрон»). Той же «Хартрон» – розробник та постачальник систем управління міжконтинентальної балістичної ракети УР-100Н і її ж шахтної установки, систем управління космічних ракет «Енергія», «Дніпро», «Стріла», «Рокот», «Циклон», «Циклон-4», розгінного блоку «Бриз-КМ», цілої низки інших космічних апаратів і супутників. Ракети-носії «Зеніт» для російської космічної галузі взагалі виробляв лише «Південмаш». Ще до цього «ракетного списку» можна додати, що система прицілювання для ракетного стратегічного комплексу «Тополь-М» розроблена на київському заводі «Арсенал». Російські військові суднобудівники опинилися у критичній залежності від миколаївського науково-виробничого комплексу газотурбобудування «Зоря» – «Машпроект»: це один з трьох світових монополістів у виробництві корабельних газотурбінних двигунів, насамперед для військових кораблів. Саме під миколаївські газотурбінні рушії було спроектовано кілька серій радянських бойових кораблів (наприклад, великі протичовнові кораблі проектів 61, 1135 і 1135М, 1134-Б, 1155 і 1155.1, ракетні крейсери проекту 1164, есмінці проектів 956, сторожові кораблі проектів 11540, 11661), багато з яких і донині перебувають у складі флоту. Під газотурбінний двигун виробництва «Зоря» – «Машпроект» були спроектовані і серії кораблів вже для російського військово-морського флоту: сторожові кораблі проекту 11356, фрегати проекту 22350. Під них спочатку спроектовані і перспективні багатоцільові есмінці проекту 21956. В авіаційній галузі основним головним болем російського військово-промислового комплексу також були українські двигуни – вертолітні двигуни ТВ3-117, ВК-2500 і Д-136 різних модифікацій, які встановлюють на бойові, військово-транспортні, транспортні та цивільні вертольоти Мі-8 / Мі-14 / Мі-17 / Мі-171 / Мі-24 / Мі-35, Мі-26, Мі-28, Ка-50 / Ка-52, Ка-27, Ка-29, Ка-31, Ка-32.

Основний їхній виробник – запорізький концерн «Мотор Січ». Окрім цього, саме «Мотор Січ» виробляє двигуни для низки літаків, які перебувають на озброєнні російських військово-повітряних сил: літаків радіоелектронної розвідки та радіоелектронної боротьби Іл-18 / Іл-20, протичовнових Іл-38, військово-транспортних Ан-8, Ан-12, Ан-24, Ан-26, Ан-32, Ан-72, Ан-124, літаків-амфібій Бе-200 і Бе-12, літака аерофоторозвідки Ан-30. Також двигуни від «Мотор Січ» вбудовані у «літаючі парти» російських військово-повітряних сил: навчально-тренувальний літак ще чехословацького виробництва L-39 Albatros, і Як-130, який повинен замінити «Альбатрос». А якщо ще врахувати цивільні «борти», в цей список додадуться Ан-74, Ан-140, Ан-148, Як-40 і Як-42.

Це, якщо не враховувати таку «дрібницю», що саме «Мотор Січ» – основний виробник різноманітних авіаційних допоміжних двигунів: для подачі повітря, живлення електроенергією бортової мережі, обігріву салонів, запуску основних двигунів. Не все так просто і у галузі авіаційних озброєнь: саме київський завод «Арсенал» виробляв інфрачервоні (теплові) голівки самонаведення для російських ракет ближнього бою класу «повітря-повітря» Р-73, які є штатним боєприпасом основних російських бойових літаків: МіГ-29, Су-27, МіГ-31, Су-30, Су-34, Су-25 та ін.

У вже згаданій вище доповіді Юрій Борисов повідомив, що за перше півріччя 2015 року було заміщено комплектуючих виробів українського виробництва у 57 зразках зі 102 запланованих. Усього ж, за словами віце-прем'єра і голови колегії Військово-промислової комісії Росії Дмитра Рогозіна, необхідно замістити 186 зразків озброєння і спецтехніки з України, а це близько однієї тисячі різних позицій. Найскладнішими для заміщення, за його словами, є «газогенератори, силові машини для низки кораблів, а також авіаційні двигуни для вертольотів і літаків».

Проблеми через припинення постачань українських комплектуючих почалися практично одразу. Деякі з них на слуху. Так, уже в березні 2014 року київський «Арсенал» припинив постачання до Росії головок самонаведення для ракет Р-73 і до початку 2015 року їхні запаси у виробника, за даними ЗМІ, були практично вичерпані. У березні 2015 року був зірваний запланований запуск з космодрому «Плесецьк» ракети-носія «Рокот» з трьома супутниками «Гонець-М» системи зв'язку «Гонець». Формально запуск скасували через «технічні причини», але в пресу тоді просочилися дані, що проблема виникла через заборону української влади на постачання комплектуючих для «Бриз-КМ» – розгінного блоку ракетоносія: системи управління цим блоком виробляє харківський «Хартрон». Ба більше, оскільки замінити українські комплектуючі нічим, Росія взагалі може відмовитися і від самої ракети «Рокот», хоча ці ракети відносно дешеві і вважаються надійними.

Проблеми через комплектуючі українського виробництва виникли і під час виробництва торпед. Завод «Дагдизель», один з провідних виробників торпед для підводних човнів, навіть опинився на межі банкрутства саме через втрату кооперації з українською промисловістю. У лютому 2015 року віце-прем'єр Росії Дмитро Рогозін зажадав від керівництва заводу до кінця року усунути відставання в постачаннях комплектуючих для торпед, що виникло якраз через розрив зв'язків з Україною. Наказати, звичайно, легко, але горезвісні комплектуючі, блок приладів управління (БПУ), виробляє науково-виробниче об'єднання «Київський завод автоматики імені Петровського», і його просто так, за наказом, не заміниш. До речі, задачу заміни українських БПУ російськими ставили ще на початку 2000-х років перед найстарішим розробником морських озброєнь «Гідроприлад» (нині це ВАТ «Концерн «Морська підводна зброя – Гідроприлад»). Але зараз раптом з'ясувалося, що завдання так і не вирішене. Якщо ж зайти на сайт Київського заводу автоматики, то можна дізнатися, що він робив багато важливого для російських систем морського озброєння. Наприклад, комплекс апаратури управління К-10 «Шквал», очевидно, для однойменної «швидкісної підводної ракет». Там роблять і комплекси апаратури керування, і прилади курсу для низки торпед – протичовнових, протикорабельних і універсальних, автопілоти для авіаційних протичовнових ракет, кермові машинки (теж для торпед).

Але, чи не «найпікантніше», що Росія повністю залежна від України через ... титан. Всі 100 відсотків титанової руди Росія отримує саме з України! Це дуже дивно: на території Росії є величезні родовища титану, але, як виявилося, вони не розробляються, та й взагалі, як повідомляють спеціалізовані джерела та видання, «наразі в Росії повністю відсутня власна експлуатована сировинна база титанової сировини. Всі сировинні об'єкти колишнього СРСР, що діють наразі, залишилися в Україні».

Без ґвинта

Настільки ж критичне становище з вертолітними двигунами. Ще в грудні 2014 року заступник міністра оборони Росії Юрій Борисов в інтерв'ю російським «Известиям» визнав, що постачання двигунів з України – одна з найбільших проблем, і «щоб подолати залежність, нам довелося прискоритися, подвоїти або потроїти обсяги виробництва двигунів». Однак з виступу голови ради директорів російської Об'єднаної двигунобудівельної корпорації (ОДК), голови ради директорів ВАТ «Вертольоти Росії» і першого заступника гендиректора держкорпорації «Ростех» Володимира Артякова випливало, що про жодне подвоєння чи потроєння зовсім не йдеться. Рік тому на питання, як вирішується проблема з заміщенням продукції «Мотор Січ», Артяков відповів, що на ВАТ «Клімов» запущено виробництво двигунів ВК-2500 для вертольотів «Міль» і «Камов», але поки це виробництво ще лише «дослідно-конструкторське». Що в перекладі на звичайну мову означало: це не серійне виробництво, а кустарна збірка. Що підтвердила і наступна фраза Артякова: «Зараз стоїть завдання збільшити серійність виробництва з 50 двигунів в 2014 році до 350 двигунів до 2017 року». При тому, що ще в лютому 2014 року голова корпорації «Ростех» Сергій Чемезов визначив потребу в вертолітних двигунах з України у 250-270 одиниць на рік. А всього російським вертольотам до 2020 року буде потрібно, очевидно, не менш ніж 5 тисяч таких двигунів.

Єдиний день провалу

Як показала відеоконференція 16 липня 2015 року в єдиний день військового приймання військової продукції, терміни постачань цієї самої продукції постійно зриваються. Як повідомив того дня заступник міністра оборони Росії Юрій Борисов, Калінінградський суднобудівний завод «Янтар» зірвав у 2014 році терміни постачань першого в серії сторожового корабля проекту 11356 «Адмірал Григорович». Графік здачі корабля скорегували, перенесли на півроку, але він знову був зірваний. З інших новин того ж дня: Таганрозький авіаційний науково-технічний комплекс імені Берієва у встановлені терміни не виконав постачання літака-амфібії Бе-200ЧС, потім зірвав і термін щодо так званого «графіка наздогін», «під загрозою зриву і другий літак програми 2015 року».

Також заступник міністра оборони Росії доповів Верховному головнокомандувачу, що «Всеросійським НДІ радіоапаратури не надані вісім станцій адресного радіовізування і передачі команд управління «Игла». Прогнозується зрив постачань в 2015 році ще шести аналогічних станцій». Цим же підприємством «більш ніж на рік зірвані терміни розробки системи вторинної локації для авіаційного «комплекса радиолокационного дозора и наблюдения ОКР «Прем'єр». Цим список провалів не вичерпується. «Технодінаміка» не виконала постачання трьох багатопозиційних пускових пристроїв для стратегічного бомбардувальника Ту-160, а постачання інших «шести програм 2015 року перебуває під загрозою зриву». Кіровський завод «Маяк» не виконав постачання 326 керованих ракет «Вихор-1» (в розробці ще з 1990 року, призначені для протитанкового ракетного комплексу «Вихор», яким планувалося оснастити вертольоти Ка-50 і штурмовики Су-25ТМ. Зараз ним повинні оснащувати вертольоти Ка-52). «Виготовлена «матчасть», – констатував Юрій Борисов, – випробувань не витримала, характеристики не підтверджені. Графіки навздогін підприємства зірвані». Аналогічна ситуація й з постачанням цих самих ракет «Вихор-1» концерном «Калашников»: «Не виконано постачання тисячі дев'ятсот сімдесят двох керованих ракет». Першу партію ракет «Вихор-1» концерн «Калашников» зумів передати Міністерству оборони Росії лише в жовтні 2015 року.

Також були зірвані на рік-два терміни виконання дослідно-конструкторських робіт «за напрямом створення та розвитку автоматизованих засобів управління і зв'язку Збройних сил Росії», під загрозою зриву постачання Воронезьким авіазаводом двох з чотирьох запланованих літаків Ан-148-100Е: «причина – відмова у постачанні основних стійок шасі українським постачальником». Амурський суднобудівний завод з відставанням від графіка веде спорудження корвета проекту 20380 «Совершенный», «викликає побоювання не завершення суднобудівним заводом «Північна верф» у встановлені терміни випробувань систем головного фрегата проекту 22350 «Адмірал Радянського Союзу Горшков».

«Гроші з'їли, а результатів нуль!»

Але ще більш вражаючими виявилися подробиці засідання Морської колегії при уряді Росії, що відбулося під головуванням віце-прем'єра Росії Дмитра Рогозіна в липні 2015 року. Якщо коротко, Морська колегія констатувала, що частка іноземних комплектуючих в суднових машинах і приладах становить 95 відсотків, а всі мільярди, вкладені в імпортозаміщення для кораблебудування, витрачені даремно. Як виявилося, виготовленням приладів (під терміном «прилади» треба розуміти широкий спектр виробів, включаючи комплектуючі для систем морських озброєнь) для кораблів Росії зараз займаються всього лишень шість підприємств: концерни «Морінформсістема-Агат», «Граніт-електрон», «Океанприбор», ЦНДІ «Електроприлад», компанія «Транзас» і НВО «Аврора». Але вся елементна база в цих приладах, тобто вузли та компоненти цих виробів, повністю іноземна. Головнокомандувач Військово-морського флоту Росії адмірал Віктор Чирков, який виступив на Морській колегії буквально підірвав засідання своєю заявою, що у галузі судно-, машино- та приладобудування ідея імпортозаміщення повністю провалена. За версією адмірала, у військових замовників (а також і у цивільних судновласників) є величезна кількість претензій абсолютно до всіх енергетичних установок вітчизняного виробництва: як дизельних, так і газотурбінних. До того ж, як виявилося, на всіх трьох російських виробництвах, де випускають корабельні двигуни, все, як і раніше, перебуває в надзвичайній залежності від імпортних постачань.

Взагалі виступ Чиркова вартий того, щоб процитувати його: «Ви подивіться, що відбувається! Військово-морський флот замовляє енергетичну установку, проводить науково-дослідні роботи, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, тобто витрачає гроші державні. Прикордонники морські витрачають гроші. Рибалки витрачають гроші. Цивільне судноплавство, морське витрачає гроші. Можна нескінченно перераховувати. Від «Газпрому» і до приватних компаній – всі витрачають гроші на одне і те саме. Так от, сьогодні в Росії всього три підприємства, які роблять ці установки. Це «Коломенський завод». Це «Уральський дизель-моторний завод», який робить так, що кришки двигунів через два місяці просто морська вода роз'їдає. І це завод «Зірка», наш улюблений. Двигун новий у них – дійсно, їхні розробки, а виготовлення чиє? Знову імпортне! Я вчора з ними спілкувався. А метал, кажу, з якого зроблений двигун, у нас в Росії здатні зробити? А корпус і складові деталі? Ні! Розгубили всі технології! Електрообладнання? Ні! Ставлю питання: турбонагнетаючі установки для двигуна хто робить? Австрія, Швейцарія, Швеція і так далі! Ви розумієте, що всі, що тут сидять, люди витрачають державні гроші, а на виході нічого немає!», – констатував головнокомандувач Військово-морського флоту Росії.

«Якщо ми почнемо аналізувати, куди були витрачені мільярди рублів, то з'ясується, що, в принципі, сьогодні повинно було бути вже все винайдено і давно бути на демонстраційних зразках. Ось тільки насправді нічого немає. На папері все є, а коли питаєш про результати, кажуть: «Це просто назвали науково-дослідними роботами, а насправді це була форма підтримки нашого науково-дослідного інституту». Тобто гроші з'їли, а результатів нуль...», – обурювався віце-прем'єр Росії Рогозін.

ГЛОНАСС «не для нас»

Окрема тема – імпортозаміщення в продукції космічного призначення. Найбільший негативний вплив на російський космос завдала заборона на продаж елементно-компонентної бази космічного призначення, що відразу дуже загальмувало розвиток російської системи ГЛОНАСС. І тут проблема вже не в українських виробниках. Справа в тому, що в серійних російських супутниках частка іноземної електронної компонентної бази (ЕКБ) коливається в межах 25-75 відсотків, а в найбільш просунутих космічних апаратах, таких, наприклад, як «Глонасс-К», частка імпортних деталей і зовсім перевищує 90 відсотків! При цьому велика частина елементної бази, яка використовується в супутниках, – виробництва США або ж американської розробки. Але експорт американських деталей та компонентів для систем військового та подвійного призначення регулюється International Traffic in Arms Regulations (ITAR) – системою норм і правил, які встановлюються владою США у сфері експорту товарів і послуг військового характеру. Так от, у відповідності до цих правил ITAR, експорт в Росію електронної компонентної бази для використання у військових системах і космосі можливий з дозволу Держдепартаменту США. Тож нині постачання будь-яких компонентів для російського космосу заборонене. Якповідомив гендиректор ВАТ «Російські космічні системи» Андрій Тюлін, тільки-тільки почалася розробка перспективного супутника системи ГЛОНАСС, який планують оснастити комплектуючими виключно вітчизняного виробництва. Як вважає Тюлін, російській промисловості під силу створити такий апарат за чотири-п'ять років. Водночас генеральний директор холдингу «Роселектроніка» Андрій Звєрєв запевняє, що до 2019 року 80 відсотків електронної компонентної бази корисного навантаження супутників буде російського виробництва. Однак один з керівників Інституту космічної політики Іван Моїсеєв скептично зауважив, що «якщо за 4 роки взяти і замінити 90 відсотків іноземних деталей на супутнику «ГЛОНАСС-К» на вітчизняні, то ми, боюся, отримаємо супутник не наступного, а попереднього покоління».

Але головне, без чого взагалі неможливе жодне імпортозаміщення, – це верстати, а Росія їх не виробляє – ті, які потрібні, найсучасніші, з ЧПУ. Як уточнив губернатор Челябінської області Борис Дубровський, до 90 відсотків всіх верстатів завозяться в Росію з-за кордону. Найбільш критично це, на думку фахівців, насамперед, для виробництва боєприпасів. Як з гіркотою констатує один з російських експертів, Юрій Шабалін, «наразі власного верстатобудування в боєприпасній галузі промисловості у нас в країні не існує». За його даними, на підприємствах військово-промислового комплексу зараз працює половина систем ЧПУ іноземного виробництва. І, на його думку, «за певним сигналом це ЧПУ можна відключити або задати помилкову програму». Так це чи ні, але свого верстатобудування і своєї станко-інструментальної промисловості у Росії фактично більше немає. Як немає і тих, хто міг би працювати на цих верстатах. Як визнав гендиректор «Уралвагонзаводу» Олег Сієнко, «нам реально не вистачало і не вистачає висококваліфікованих робітників. Насамперед операторів верстатів з ЧПУ, без яких неможливо провести глобальне технічне переозброєння».

«Ми перебуваємо під санкціями, це означає, що іноземні банки і постачальники не можуть з нами контактувати. Ми дуже серйозно працювали над створенням локомотива з Caterpillar. Але за два дні до відвантаження продукції, зробленої на майданчику наших партнерів в Латинській Америці, були введені санкції. З Renault Truck Defense ми зробили хорошу машину, призначену для експорту. І нашим військовим вона теж сподобалася. Але ми були змушені зупинити ці процеси. З Bombardier у нас така ж ситуація... Були програми і з іншими іноземними партнерами, які ми змушені згорнути». «Імпортозаміщення вкрай важливе, але його не можна зробити ні за день, ні за рік, ні навіть за п'ять років, – реалістично визнав гендиректор «Уралвагонзаводу», – компетенції ми загубили. Нам потрібно замістити технологічний процес ХХ століття на процес ХХI століття... Але підуть на це роки. Доведеться дуже довго наздоганяти те, що вже в світі зроблено». Оскільки ми хочемо створити кращий продукт, то, впевнений топ-менеджер, «ми не зможемо його створити з найгірших матеріалів на поганому обладнанні. Увесь ланцюжок повинен складатися з найкращих ланок». Майже безвихідь?

Все це вже було 

Вважається аксіомою, що в радянській військовій техніці не було і бути не могло імпортних вузлів та комплектуючих, і радянський військово-промисловий комплекс абсолютно все робив сам. 

Це не зовсім так, оскільки навіть в "кращі роки" в радянському ВПК абсолютного імпортозаміщення не було, хоча до цього прагнули постійно. Так, ще в 1935 році директивні документи Наркомату важкої промисловості говорили про необхідність взяти курс на позбавлення від "імпортної залежності" і "організацію виробництва всередині СРСР всіх механізмів, які замовляють зараз на імпорт". Красномовне визнання! І адже, дійсно, замовляли чимало, наприклад, у сфері морських озброєнь. Тут Радянський Союз з 1920-х років і аж до 22 червня 1941 року активно співпрацював з фашистською Італією, не перервавши ці зв'язки навіть під час громадянської війни 1936-1939 років в Іспанії.

Для радянського ВМФ в Італії замовляли абсолютно все: бойові кораблі і їх проекти, рухові установки, котли, допоміжні механізми, торпеди – серійне виробництво ми взагалі не могли налагодити, поки в 1932 році не уклали з італійцями договір про допомогу у виробництві 533-мм торпед (Бистрова В. В. Указ. соч., стор 112).

У італійців був придбаний повний пакет документації для будівництва легких крейсерів (вони пішли в СРСР в серію під позначенням "проект 26" і "проект 26-біс" – крейсери "Кіров", "Ворошилов", "Молотов", "Максим Горький", "Калінін", "Каганович"), есмінців типу "Маэстрале" (в СРСР вони пішли в серію як "проект 7"), перед самою війною до складу радянського ВМФ увійшов побудований для СРСР в Ліворно лідер ескадрених міноносців "Ташкент". Італійці зробили неоціненну техдопомогу з організації стапельных робіт, виробництва котлів, турбін, допоміжних механізмів, італійськими двигунами оснащувалися торпедні катери типу Р-5. Не забудемо і про німців, які вже після приходу Гітлера до влади постачали головні турбозубчатые агрегати для радянських бойових кораблів.

Німецька допомога в будівництві підводних човнів для радянського ВМФ – окрема тема: до 1932 року всі головні механізми підводних човнів взагалі ввозилися з-за кордону (Бистрова В. В. Указ. соч., стор 111), в основному з Німеччини. І навіть після приходу Гітлера до влади німецькі фірми продовжували оснащувати радянський підводний флот. На головних радянських підводних човнах серії "Д" були встановлені німецькі дизельні двигуни, закуплені під виглядом тепловозних, імпортними ж були і фрикційні муфти, головні осушувальні насоси, повітродувки та інше обладнання субмарин. Те ж саме було і при будівництві підводних човнів типу "С", не кажучи вже про те, що на ділі це були ліцензійні копії німецьких субмарин проектів Е-1 і Е-2 фірми "Денимаг", у будівництві яких німці надавали СРСР технічну допомогу, принаймні до кінця 1935 року.

Після пакту 1939 року Німеччина поставила Радянському Союзу важкий крейсер "Лютцов" і безліч іншого озброєння, в тому числі 88-мм гармати для підводних човнів, 211-мм польові гаубиці, 105-мм зенітні знаряддя, протичовнові бомбомети, морські міни... Не забудемо і про закупівлі у чехословацькій "Шкоди" артилерійських систем, і про довоєнний співпрацю з США – закупівлю у фірми "Консолидейтед" в 1937 році літаючого човна, відомої як "Каталіна", виробленої потім в СРСР за ліцензії, про покупку в США літака DC-3, на базі якого розгорнули ліцензійне виробництво ПС-84, він же-2...

Після війни, звичайно, багато змінилося, і в радянській зброї 1960-1991 років не було комплектуючих із Західної Німеччини, Італії, Франції, Швейцарії чи, тим паче, США та Китаю. Зате була маса вузлів і комплектуючих, а то й цілі зразки озброєння, вироблені в "братніх країнах соціалізму".

Кооперацію у військово-технічній сфері налагодили відразу після створення Варшавського пакту, бо гріх було не використати, наприклад, "похмурий німецький геній" або унікальні можливості промисловості Чехословаччини. Тож компонентів і вузлів для радянського озброєння країни Східної Європи справляли дуже навіть немало. Наприклад, частка східнонімецької і чехословацької "начинки" в радянському ракетному озброєнні і засоби протиракетної захисту перевищувала 30%, а в технічному оснащенні радянських танкових частин і військово-морського флоту досягала 20%.

Ряд систем озброєння взагалі неможливо було уявити без електроніки з ПНР, ВНР, ЧССР і НДР. Вироблені в цих країнах компоненти були в системах і засобах телекомунікаційної та космічної розвідки, оповіщення та захисту від ракетної зброї, на підводних човнах і літаках дальньої авіації, у системах наведення – і т. п. і т. д. Але в СРСР йшли не тільки вузли і комплектуючі. Скажімо, Чехословаччина була єдиним виробником навчально-тренувальних літаків L-29 Delfin і L-39 Albatros для ВПС Радянського Союзу і інших соцкраїн. Саме на "Дельфінів" з початку 1960-х років, а потім і на "Альбатросах" – з початку 1970-х років – проходили навчання абсолютно всі радянські військові льотчики. До речі, хоча L-39 і вже застарів, він все ще продовжує залишатися "літаючою партою" військових льотчиків Росії...

Володимир Воронов, Радіо Свобода