Російський десантник написав «мемуари» про невдалі спроби штурму Миколаєва: розбита колона, 200-й комбат, алкоголізм і мінус 5 гелікоптерів

Десантник 56 десантно-штурмового полку ВДВ ЗС РФ Павло Філатьєв після поранення у квітні зайнявся написанням мемуарів, які назвав «ZOV». Велику увагу у книзі приділено боям на миколаївсько-херсонському напрямі, у яких окупант брав безпосередню участь.

Документ у PDF-форматі він виклав у відкритому доступі.

Філатьєв брав участь у вторгненні з перших днів, напавши на Україну у складі мінометної роти з боку Криму. 

У лютому йому пощастило — він майже не потрапляв під українські обстріли й не вступав у бої з передовими частинами. Під час штурму Херсону в основному загинули його знайомі зі штурмових рот і спецназовці.

Але вже на початку березня, отримавши наказ захопити аеродром у Кульбакіному, десантник опинився у колоні, яка швидко рухалася на Миколаїв.

— Їхали спочатку по трасі, потім полями, як виявилося, ми їхали на штурм Миколаївського аеродрому. По обіді нашу колону, що рухалася полями, почали обстрілювати з артилерії <...> Йшла стрільба і вибухи поряд з нами. Хто, де, кого  — незрозуміло. Було чутно авіацію, декілька ракет типу «Джавелін» пролетіли над нами. Коли почало темніти, то наші УАЗи почали від'їжати назад повз нас. Зупиняючи їх і питаючи що там, я розумів, що пояснити ніхто не може, вони попали в зарубу, попереду добре укріплені позиції ЗСУ, склалося враження, що наші безладно відступали, — так він описує бій під Миколаєвом від 3 березня.

Далі, за спогадами Філатьєва, почала курсувати інформація про загиблого при спробі взяти Миколаїв командира батальйону, яка незабаром підтвердилася.

— На світанку по машинах, ми їдемо назад. Куди? Не зрозуміло <...> Бачу фельдшера роти, питаю: «Що з ротою, братику?». Він відповідає: «Вбили того, того і того. А тих поранили». Знову по нас обстріл артилерії, не зрозуміло хто і звідки. Ховаючись у лісосмузі під великим деревом, хтось звертається до офіцера, який знаходиться поряд: «Товаришу майоре, що робити?». Відповідь: «Я не *** що робити, я не комбат, я замполіт», — це вже бій від 4 березня в описі бійця 56 дшп ВДВ ВС РФ.

Одна з тих самих знищених «вертушок»

У цей же день росіянин бачив «вертушки», які тікали з-під Миколаєва.

— Пізніше я дізнався, що як мінімум 5 збили, — зізнався він.

Зіштовхнувшись із запеклим опором ЗСУ, окупанти почали швидко втрачати мораль.

— Я з цікавістю та жалем придивлявся до тих, хто збирався брати Київ за три дні. Було видно, що до них почало щось доходити <...> Не знаю чому, чи то в маренні, чи то від втоми, чи шукаючи надію, з'явилася думка про швидкий кінець війни, адже нагорі повинні розуміти, що 11 днів без відпочинку ніхто не може ефективно наступати, — пише Філатьєв у своїй книзі.

Наступні дні до поранення у квітні росіянин тримав оборону на межі Херсонщини й Миколаївщини. Цей період він згадує сухо, визнаючи лише погане забезпечення та відсутність новин із «зовнішнього світу».

Ось декілька цитат із цієї частини мемуарів.

— Хтось почав стріляти собі у кінцівки або спеціально підставлятися, щоб отримати 3 мільйони рублів і звалити з цього пекла.

— Мертвих українців стали саджати на сидіння, давати їм імена і покурити.

— Якась бабуся отруїла наших пиріжками.

— Усі навколо становилися все злішими й злішими. Майже у всіх з'явився грибок, у когось сипалися зуби, а шкіра лущилася.

— Інколи нам вдавалося піймати хвилю українського радіо, де нас називали орками, це ще більше озлоблювало нас.

— Прийшла вказівка по захворюванню не евакуйовувати. Люди почали сильно пити, не зрозуміло де знаходячи спиртне, — уривки зі спогадів.

Наприкінці квітня у Філатьєва почало гнити око і його погодилися вивезти на лікування до Криму, після поганого лікування у якому він прийняв рішення піти з армії і зробити пережите публічно відомим.

— Замполіт батальйону, майор Щенніков, мерзотник і алкаш, який сидів поряд під обстрілом артилерії при невдалому штурмі Миколаєва, коли загинув наш комбат, по-п'яній перевернувся в УАЗику і, напевно, це провели як травму, отриману в ході бойових дій. Командування вислало його назад як алкоголіка <...> Оборзів від безкарності, просто при всіх стояв і казав, що йому плювати, він абсолютно впевнений, що може поводитися себе як завгодно, їм зверху видали карт-бланш. Їхня ціль, заради нової зірочки, закинути якомога більше людей назад, навіть без підготовки та спорядження. Знайшовши солдатика, який не міг йому відповісти, він почав називати його «чмо, мразь» за те, що він не хотів знову їхати на таку війну, — розповів він продовження історії про замполіта, який 3 березня ховався від української артилерії під Миколаєвом.

Наприкінці своїх нарисів з війни Філатьєв приходить до висновку, що російська армія розвалена, а напад на Україну став катастрофою для його країни, наслідки якої незабаром по ній і вдарять.

Інший російський десантник Лубсан Тугулов, що воював проти України в складі 11-ої окремої десантно-штурмової бригади, визнавав, що його підрозділ мав великі втрати пораненими та вбитими на миколаївському напрямку.