• п'ятниця

    20 вересня, 2024

  • 12.8°
    Ясне небо

    Миколаїв

  • 20 вересня , 2024 вересня

  • Миколаїв • 12.8° Ясне небо

«Хлопці топили сніг і варили суп з голубів». Історії жінок, які понад рік чекають чоловіків із полону

4 квітня 2023 року рідні та близькі бійців 501 батальйону морської піхоти відзначили трагічний ювілей — близько 265 морпіхів, які тримали оборону маріупольських заводів «Азовмашу» та імені Ілліча, рік провели в російському полоні. Вони зникли з позицій без попередження. Наступного дня в телеграм-каналах окупантів заявили, що українські захисники здалися. На відео було видно чоловіків без зброї, які йшли з піднятими руками. 

Обставини тих подій достеменно не відомі. Військова частина провела внутрішнє розслідування за фактом добровільної здачі в полон. Але жодних доказів не надала, інформацію не оприлюднила. Державне бюро розслідувань відкрило справу проти командування батальйону за перевищення службових повноважень. Військові 501 батальйону проходять у ній як фігуранти. Проте з червня минулого року сім’ям припинили виплати. Вони подали до суду. Державні інституції утримуються від коментарів до завершення розслідування. 

В останніх вісьмох обмінах військовополоненими не було жодного морського піхотинця 501 батальйону. А за весь період російсько-української війни звільнили 23. 

Поки сім’ї військовополонених шукають правди, вони не сумніваються в одному: їхні чоловіки — герої. 

Три історії жінок полонених бійців 501 батальйону у складі 36 окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил.

Морський піхотинець Андрій разом із дружиною Аліною та сином

Аліна 

«Це була підстава», — говорить 25-річна Аліна, дружина морського піхотинця Андрія. Прізвище чоловіка не повідомляє заради його безпеки. 

«Ворог знав про всі їхні дії, пересування, базування та навіть плани. Ходять чутки, що двоє з батальйону перейшли на сторону росіян і потопили решту. Версія про те, що наші хлопці здалися добровільно, з’явилася в Telegram ворога. Та хіба можна їм довіряти — вони постійно виставляють наших воїнів звірами, які вбивають цивільних, ґвалтують людей і тварин. 

Не розумію, яка може бути добровільна здача в Маріуполі? Президент Володимир Зеленський тоді говорив: «Якщо ви можете вийти, щоб зберегти життя, виходьте». Усі захисники Маріуполя, оборонці «Азовсталі» потрапили в полон. Та вони, на відміну від наших, отримали гарантії повернення», — розповідає Аліна.

Андрій поїхав на ротацію до Маріуполя на початку березня. 

«Остання наша зустріч була 5 грудня 2021 року, о 5-й ранку він вирушив у зону ООС. Повномасштабне вторгнення застало його в селищі Широкиному на Донецькому напрямку за 400 метрів від лінії зіткнення. Для їхнього підрозділу ця війна почалася 16 лютого. Тривали посилені бої, але вони не розуміли, що це пошириться на всю країну. 28 лютого Андрій казав, що в них майже не залишилося чим відбиватися. Ворог крив і артилерією, і авіацією, і танками. А в них — нічого. Останній раз продукти отримували 25 лютого. Не могли дістати їжу, медикаменти, не було жодних доставок. 501 батальйон останнім вийшов із позицій на Донецькому напрямку», — пригадує жінка. 

Командир 501 батальйону Микола Бірюков теж потрапив у російський полон — і перебуває там досі.

«Інших командирів — оборонців «Азовсталі», які були в полоні, — звільнили і відправили в Туреччину на реабілітацію. А про Бірюкова вже понад рік ніхто не має жодної інформації. Бійці, які повертаються з полону, кажуть: це командир, який піклувався про своїх. Не їв і не спав, коли хтось із солдатів не виходив на зв'язок. Він міг би пролити світло на обставини цього полону. 

Ми маємо відповіді від слідчого ДБР і на колективне звернення, і щодо кожного. Мені відповіли, що на мого чоловіка не заведена справа про добровільну здачу. Разом з іншими близькими військових ми зверталися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ГУР, Офісу президента, Уповноваженого з прав людини. Жодна інстанція не дає чіткої відповіді, у чому їх звинувачують і коли звільнять. 

З Червоного Хреста телефонують чотири рази на рік, питають, чи є в мене якісь новини про чоловіка. Я сміюся — бо це вони мають надавати мені інформацію, а не навпаки. 

Дізнаємося про рідних через звільнених із полону та різні телеграм-канали, в яких викладають списки полонених. За вісім останніх обмінів не повернули жодного бійця 501 батальйону морської піхоти. 

Ми з сім’ями військовополонених подали позов до суду через невиплати. Представники військової частини мали прийти на засідання й надати акти розслідування, яке проводили. Та вони цього не зробили», — каже Аліна.

Разом з нею на Андрія чекає півторарічний син. 

«Коли з'явився наш хлопчик, чоловік пообіцяв, що це буде останній контракт. Синові не кажу, що тато в полоні, він ще малий. Але щодня показую йому фото чоловіка.

Коли розповідаю, що тато скоро повернеться, а ми поїдемо його зустрічати, малюк усміхається, а потім починає плакати. Може тому, що в них дуже сильний зв'язок, навіть перше слово було «тато». Йому не вистачає батька. На вулиці тягнеться до всіх чоловіків і проситься до них на руки. 

Я мрію про день повернення. Хочу провести повне медичне обстеження чоловіка й нагодувати своїм борщем, який він обожнює», — каже Аліна.

Ольга разом із чоловіком, бійцем 501 батальйону морської піхоти
 Ольга

Дружину бійця 501 батальйону морської піхоти, 23-річну Ольгувійна застала в Бердянську. Вона провела кілька місяців в окупації. 

«24 лютого я була в Бердянську, а чоловік — у Широкиному. Я міцно сплю, не прокинулася від вибухів. О 7 ранку розбудив дзвінок подруги — її чоловік служить разом з моїм. Вона сказала: «Олю, війна». 

В Україні війна триває з 2014 року, я подумала, що почалися активні бойові дії. Але потім зайшла в новини й усе зрозуміла. 

За вісім років війни звикаєш до неї. Я не відчувала тривоги. Пішла в магазин, купила корм для кота, насипала на кілька днів — і поїхала до подруги, яка була налякана. 

Я переживала за чоловіка. Знала, що він на лінії зіткнення стримує ворога, що в них відбуваються важкі бої. росіяни почали підтягувати техніку. Чоловік мене береже, тому часто не говорить поганих новин. Але в телефонній розмові 16 лютого між іншим запитав, чи не хочу я поїхати до друзів у Польщу. Переконував: «Щось починається». Та мені було безпечніше поруч із ним, я сказала, що нікуди не поїду», — пригадує Ольга.

27 лютого 2022 року російські війська увійшли в Бердянськ.

«Справжня тривога з'явилася, коли чоловік почав кричати у слухавку: «В укриття, винищувачі». Я підвела очі й побачила ворожий винищувач — він летів так низько, що здавалося, може ударити просто в голову. З подругою ми спустилися в підвал, просиділи кілька годин. Коли вийшла подихати повітрям (а ми живемо на в'їзді в місто), побачила росіян. Це було найстрашніше за всю війну. 

Ніхто не розумів, що буде. Але всі чули, що вони розстрілюють, ґвалтують, знущаються з людей. Ми з подругою спершу повернулися в бомбосховище, а тоді вирішили, що краще їхати додому. З п'ятого поверху бачили, як заїжджають танки і російські солдати заходять у місто. 

Коли окупанти захопили адміністративні будівлі, люди почали збиратися на мітинги. Кричали: «Вас ніхто не кликав, їдьте додому». Було видно, що молоді росіяни шоковані. А старші й офіцери, найімовірніше, розуміли, що їх тут ніхто не чекав. Для мене ті мітинги були порятунком, я хоч на кілька годин відволікалася від думок про чоловіка в оточеному Маріуполі», — розповідає Ольга.

У перші ж дні в Бердянську окупанти почали затримувати активістів, через місяць мітинги розганяли вже пострілами в людей.

«Мітинги припинилися, коли людей почали забирати до катівень. У міській в'язниці їх катували струмом. Одного з активістів затримали, а за декілька днів вийшло відео, на якому він перепрошує за свої дії. Було видно, що дуже побитий. 

Після цього опір був тихий. Коли гурт «Калуш» виграв Євробачення, я замовила у швачки рожеву панамку. Люди в місті усміхалися, підтримували, хоч і не казали ні слова. 

Важко це визнавати, але до великої війни, мені здається, відсотків 40 населення підтримували росію. Після окупації їх стало в рази менше. 

Улітку в Бердянськ приїжджали відпочивати на море люди з окупованих Донеччини та Луганщини, а їхні діти носили панамки з нашивкою Z. Я приходила додому і плакала. Хоча й розуміла, що мені щастить: ніхто мене не здав, не розповів про мого чоловіка. 

На вулицях окупанти перевіряли телефони. Могли затримати за перегляд українських новин або фото. Люди надсилали особисту інформацію тим, хто виїхав, щоб зберегти її», — пригадує Ольга.

Читайте також: