Три рішення, не рахуючи «гарантій». Що Україні може принести Вільнюський саміт НАТО

Президент України Володимир Зеленський та генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг під час Міжнародного саміту міст та регіонів, у Києві, 20 квітня 2023 року

Зустріч лідерів держав-членів Північноатлантичного Альянсу уперше відбудеться в Литві — країні, максимально близько розташованій до Росії та Білорусі, яка надає їй політичну та військову підтримку.

На Вільнюський саміт Україна небезпідставно покладає великі сподівання. Він може стати місцем, де нарешті розпочнеться її рух до членства й омріяних, справжніх гарантій безпеки. Або ж місцем, де цей рух загальмується ще на рік, але обросте додатковими прискорювачами.

Про що може йтись, уже не таємниця: на пресконференції 7 липня генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг окреслив три складові “українського пакета” рішень Вільнюського саміту.

Перший елемент — багаторічна програма допомоги “для забезпечення повної оперативної сумісності між українськими збройними силами і НАТО”.

Другий елемент — створення Ради Україна-НАТО, в якій, якщо вірити Столтенбергу, візьме участь президент Володимир Зеленський (а якщо вірити українським посадовцям, це питання ще не вирішене).

І, нарешті, третій елемент: “лідери країн-членів Альянсу підтвердять, що Україна стане членом НАТО, і об'єднають зусилля для того, щоб наблизити Україну до цієї мети”.

Що означатиме рішення саміту Альянсу у Вільнюсі для України та її євроатлантичної інтеграції — у матеріалі.

Як відомо, на Варшавському саміті НАТО 2016 року було започатковано Комплексний пакет допомоги (Comprehensive Assistance Package, CAP) — інструмент для досягнення Україною стандартів Альянсу. Через CAP НАТО надавав і надає Києву допомогу за десятками проєктів – від здійснення інституційних реформ (яскравий приклад — оборонні закупівлі) до підтримки в кіберопераціях.

На саміті НАТО цей інструмент зазнає певної трансформації. Якої саме — поки публічно не розкривається, та певні натяки на це в заявах як українських, так і західних посадовців простежуються.

“Програма допомоги” буде багаторічною і матиме, якщо вірити Столтенбергу, “значне фінансування”, а отже, йдеться про конкретний і фінансово забезпечений план зближення України з НАТО.

До слова, якраз минулого тижня Київ і Брюссель провели перше засідання Ради з управління проєктами Комплексного пакета допомоги. І це може вказувати на те, що й планування проєктів з подальшого впровадження натовських стандарів в Україні — у межах майбутньої програми - щонайменше почалось.

Цілком можна припустити, що багаторічна програма підтримки стосуватиметься й гуманітарної та технічної допомоги, яку Україна вже отримує від Альянсу. Ні, про зброю не йдеться - це питання вирішується на рівні або членів НАТО, або неформальних коаліцій: “коаліцій танків / винищувачів” чи у форматі “Рамштайн”. А от про навчання західній зброї чи її інтеграції в українське військо — цілком.

Словом, саміт НАТО, варто сподіватись, дасть більше розуміння змісту багаторічної програми підтримки чи принаймні започаткує процес його конкретизації.

Далі є Рада Україна-НАТО. Якщо багаторічний пакет підтримки — це про технічне зближення Києва з Альянсом у сенсі впровадження стандартів, то Рада — це про зближення політичне.

З 1997-го існує інший політичний орган — Комісія Україна-НАТО, який відповідав за координацію відносин Києва та Альянсу. Для української сторони це спосіб зібрати членів НАТО за одним столом і долучитись до їхніх дискусій - важливий крок на шляху до майбутнього членства.

Що означає зміна слова “Комісія” на слово “Рада”? Якщо просто - підвищується рівень діалогу, в якому Україна буде не окремою стороною в діалозі з НАТО, а частиною НАТО. Це — вже не просто про координацію відносин, а й про участь в ухваленні рішень Альянсу.

Звісно, з 2017 року засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів і лідерів через “мовне” питання блокує Угорщина, й теоретично вона може блокувати й засідання Ради. З іншого боку, в Альянсі вже знайшли спосіб обходити “угорське вето” — у квітні Комісія Україна-НАТО зібралась уперше за п’ять із половиною років на міністерському рівні за участю Дмитра Кулеби.

Перше засідання Ради Україна-НАТО, до слова, має відбутись уже на другий день Вільнюського саміту, 12 липня, за участю Володимира Зеленського.

За Столтенбергом кажучи, “лідери країн-членів Альянсу підтвердять, що Україна стане членом НАТО, і об'єднають зусилля для того, щоб наблизити Україну до цієї мети”. Проблема — в тому, яким саме чином це підтвердження буде сформульоване.

Нині досі лишається чинною формула, закріплена у далекому 2008 році на Бухарестському саміті: Україна (і Грузія) одного для стануть членами НАТО. Формула в принципі правильна, та їй бракує головного: визначеності, яка вже коштувала Києву вторгнень у 2014 і 2022 роках.

У Бухаресті, як відомо, цією визначеністю мав стати План дій щодо членства (ПДЧ) — політичний документ, який слугує “дорожньою картою” для вступу країни до НАТО. Але цей крок, який активно підтримували Сполучені Штати, заблокували Німеччина й Франція, що не хотіли провокувати Росію і давати “нереалістичні” обіцянки членства.

У всіх подальших рішеннях самітів НАТО стосовно України міститься посилання на рішення “Бухареста”. У публічних заявах — зберігається мантра про політику “відкритих дверей”. Очевидно, що в нинішній реальності це аж ніяк не може задовольнити ані українську владу, ані українське суспільство.

Тому у вересні 2022 року Київ подав заявку на “прискорений вступ” до НАТО. Це суто символічна процедура: подання заявки на членство в Альянс узагалі не передбачене його статутом; майбутні держави-члени отримують формальне запрошення.

Радше метою цього кроку було зафіксувати: Україна вже не прагне отримати ПДЧ — вона хоче піти шляхом Швеції та Фінляндії, бо свою відповідність НАТО вже довела на полі бою. І на вже згаданому засіданні Комісії Україна-НАТО у квітні Київ заявив, що вважає для себе ПДЧ “пройденим етапом”.

Зрештою, ще з минулого року Україна лобіювала закріплення підтримки свого членства на двосторонньому рівні в деклараціях, підписаних на рівні лідерів. Нині таких декларацій уже 23 включно зі Швецією, яка членом НАТО поки що не є. І хоча формулювання документів відрізняються, всі їх об’єднує підтримка майбутнього членства України в Альянсі.

Наскільки втіляться сподівання України в пункті підсумкового комюніке Вільнюського саміту НАТО, коли йдеться про членство?

Щонайменше одна перемога вже є: повторення “Бухареста” 2008 року не буде, про це відомо і непублічно, і з публічних заяв дотичних посадовців і дипломатів. Але й у цьому випадку спектр можливих результатів аж надто широкий.

Почнімо з обмеження зверху: ані на саміті у Вільнюсі, ані одразу після Україна не стане членом НАТО. Навіть Київ уже публічно визнає, що в умовах активних бойових дій цього не буде (хоча, знову-таки, Статут Альянсу не містить жодних подібних обмежень).

І тут може критись чи не найнебезпечніша пастка євроатлантичної інтеграції України. Як визначити кінець війни, коли членство України є прийнятним для НАТО? Хіба це не може спонукати Росію постійно обстрілювати українську територію й таким чином дати їй фактичне право вето на вступ України в Альянс — попри публічні наполягання західних лідерів, що Росія такого права вето не має?

Навряд знайде підтримку й ідея прийняти Україну в НАТО “частинами” — тобто поширювати статтю 5 Статуту про колективну самооборону будуть лише на території під контролем українського уряду.

Ця концепція, яку просувають окремі євродепутати-друзі України на кшталт Андрюса Кубілюса чи колишнього генсека НАТО Андерса Фог Расмуссена, просто не має політичної підтримки й несе суттєві безпекові ризики. Адже як визначати підконтрольну Україні територію в умовах, коли лінія зіткнення змінюється ледь не щодня? І чи не розмиє це принцип колективної самооборони НАТО?

А от шанси, що у рішенні саміту буде відсутня згадка про ПДЧ, — більш ніж реальні. Але це не заперечує того, що Україна повинна буде й далі імплементувати натовські стандарти й здійснити низку реформ.

То яке ж формулювання підсумкового документа Вільнюського саміту буде прийнятним для України? У Києві вважають, що це має бути запрошення до вступу — за аналогією із запрошенням Швеції та Фінляндії на Мадридському саміті минулого року.

Це запрошення має стати початком процедури вступу — і означає членство “тоді, коли дозволять безпекові умови”, як записано у 23 двосторонніх деклараціях України з членами НАТО і Швецією.

“Різні країни вступали до НАТО по-різному, з різною часовою інтенсивністю. Дуже швидко це зробила, наприклад, Фінляндія, а, з іншого боку, ми бачимо приклад Швеції. Або згадаємо приклад Словаччини або Північної Македонії. Тобто не слід боятися, очевидно, що Україна негайно вступить до НАТО, якщо вона отримає запрошення до вступу”, — пояснював дипломатичний радник українського президента Ігор Жовква.

Але це очікування поки видається надоптимістичним.

Якщо на Бухарестському саміті 2008 року США активно лобіювали надання Україні ПДЧ, то нині США настільки ж активно чинять опір обговоренню членства України в НАТО. Передусім — через побоювання ескалації з боку Росії та, відповідно, зменшення шансів на дипломатичне врегулювання повномасштабної війни (що для Вашингтона досі залишається пріоритетним треком).

Натомість Франція і дещо меншою мірою Німеччина, навпаки, вже не так негативно налаштовані до питання членства України в НАТО, як п’ятнадцять років тому. Частково саме тому дискусії про фінальні формулювання щодо “української частини” рішень Вільнюського саміту точаться й досі.

Паралельно з “українським пакетом” провідні члени Альянсу готують і рішення щодо “гарантій безпеки” для України. Тут не просто так вжиті лапки: жодна з пропозицій, які нині обговорюються або про які стало відомо у ЗМІ, зводяться до надання військової допомоги й сприянні в переході на західні стандарти.

Окремий різновид цих “гарантій” — так звана ізраїльська модель, обговорення якої публічно визнав президент США Джо Байден. Але і в цьому випадку йдеться про певний формат військової співпраці, а не колективну оборону на кшталт статті 5.

“Фінська” модель, яку згадував президент Чехії Петр Павел, здається більш привабливою, оскільки там ідеться про гарантії до вступу в НАТО. Та, знову-таки, у випадку Фінляндії насправді не існувало юридичного зобов’язання країн-гарантів надавати військову підтримку в разі агресії до набуття членства в Альянсі. Так, така опція справді була — але на рівні “політичної декларації”!

Іншими словами: “гарантії безпеки” аж ніяк не можуть — і не повинні — стати замінником членства України в НАТО, й у Києві це кажуть прямо. Закріпити певний постійний рівень військової підтримки вони можуть, і вже це було б позитивним результатом для України — та не гарантіями безпеки як такими.

І навіть якщо Вільнюський саміт НАТО не принесе бажаного для України рішення, то, послуговуючись словами ексголови МЗС Литви Лінаса Лінкявічюса, “життя не закінчується”.

Якщо Україна взагалі не відмовиться від євроатлантичного курсу — а підстав так вважати немає, — позитивне рішення все ще може настати через рік, на ювілейному, 75-му саміті Альянсу у Вашингтоні. Зрештою, Київ отримає два потужні інструменти зближення з НАТО — Раду й багаторічну програму підтримки. А як підтвердила віцепрем’єрка з євроінтеграції Ольга Стефашінина, Україна стане членом НАТО незалежно від того, чи отримає запрошення у Вільнюсі.

Автор: Олег Павлюк

Джерело: Hromadske