В роли киборгов живые люди

Мы прочно усвоили: в донецком аэропорту воюют киборги – это машинно-человеческие гибриды, равнодушные к холоду, незнающие страха и боли. 

В аэропорту понимаешь главное: героями не рождаются – героями становятся. Обычный мальчик вырывает страницы из медицинской книжки, чтобы пройти медкомиссию. Пятидесятилетний мужчина перед входом к окулисту заучивает на память таблицу Сивцева. Житомирский патриот снимает гипс – комиссия перелом наверняка не заметит. Отец двух трехлетних близнецов не говорит жене о войне, чтобы она не нервничала.

Саша Береза – пятидесятилетний автослесарь, которого в Днепропетровске ждут двое внуков, поднимает над аэропортом украинский флаг.

Донецкий аэропорт - подвиг

74 ВРТЗ (взвод розвідки технічними засобами)  – шесть человек из шестнадцати две недели назад пошли добровольцами в донецкий аэропорт. На вопрос «Зачем?» Саша Береза ответил очень просто: «А хто, як не я? Вокруг же одні сєпаратісти!». У Саши Березы все вообще довольно просто.

Вот, что он рассказывает про свой опыт:

«Два тижні ми дєжурілі. З першого поверху на третій є перехід для пасажирів – от на другому поверсі, на сходах, ми і дежурілі. Обстрілювалися постійно два коридори. Я смислу в цьому особого не бачив – бо щойно всі починають йти в наступ, хтось кудись дзвонить і оголошується перемир‘я. Але ми дежурілі.

Якраз в один такий час перемир‘я і стріляв Пореченков – це був наш квадрат. Я навіть бачив, що там якась двіжуха. Якби ж я знав, що там відбувається, я б теж стріляв.

Коротко кажучи, нам сказали, що скоро нас кинуть на ротацию. І нам стало геть скучно. 

Дивимось, 79 та 95 бригади вивісили свої флаги, але не високо – те місце навіть дахом не назвеш! У сепаратистів на РОВД прапори і то вище висіли. От ми і подумали: «А повісимо і ми наш прапор!». 

Взяли каски, взяли бронежилети, взяли автомати, гранати і пішли. Другий поверх – третій поверх – четвертий поверх – п’ятий, криша, там драбинку – ну і повісили на найвищій точці над аеропортом наш прапор. Всі сепари, які є в цьому районі, його бачили! 

Знаєте, що таке ярость – сєпари з тої ярості по ньому дні два лупили. Снайпер по прапору нашому попав, а може осколки, бо він уже пробитий. Але стійка хороша – залізна, то буде стояти. Бойовий флаг!

Чому нам не було страшно? Ну, було трохи. Не боїться тільки дурень. Але ми обережно. По нам що могло, ну хіба що снайпер спрацювати, ну може ще АГС або міномет. А волонтери прапор привезли і ми його хотіли повісити, правильно? От ми і взяли проволочку, скотч і все повісили.

Нема там чого боятися – аеропорт, ну, він як автовокзал. Перший поверх наш, другий поверх - частково наш, а на третьому уже сепарати бувають.

Запугали пацанів! Хлопці щоб перейти з першого на другий поверх все на світі одягають: і каски, і броніки. По півгодини цю відстань долають. Я Вас прошу – це наша територія, ми там швиденько ходили в одних курточках. Не так уже і страшно. Не треба нікого лякати.

Третій поверх, за чутками, – суцільний кошмар. Але ми обійшли третій, четвертий, п’ятий поверх – нікого там нема. Ну розтяжки є, ну гранатки на вірьовочках! То ми їх познімали. Було таке, що не могли зняти – бо приміщення сильно прострілювалося, так ми там навприсядки перебігали. Обиденне все – нема про що й говорити.

Серьога, правда, одну розтяжку трохи не замітив і ледь не підірвався на гранаті. Під ніжкою стола була захована і сміттям прикинута, а ще й дверима трохи підперта. Серьога виліз на стіл, аж чуємо – отстрєл чекі! Ми столом одразу прикрилися, то нікого й не поранило!

Тут не така війна, щоб шашки наголо і кричати «Ура!». Стріляємо з позицій. Коли якась сторона відчуває, що в іншої вогневої мощі більше, то ховається, перечікує вогонь.

Якщо луплять так, що аж стіни дрижчать, сиди, як миша. Не висовуйся, бо навіть якщо захочеш щось побачити, то тільки осколки видно. Точніше, вони тебе першими побачать і доженуть. 

Обстріли ідуть постійно. І шо, звертати на них увагу? От коли вже чуєш, що куля під вухом свистить, тут да – тут треба бути обережним. А так площа аеропорту величезна – хтось завжди десь стріляє, то з однієї сторони, то з іншої. Але якщо стріляють не по тобі, то чого ховатися?

Але тут уже і паніки розвели, і чуток! Брєд. Іде постійна ротація і кожен, переказуючи чутки, від себе трохи додає. 

Стільки жуті – чокнуться! А ви самі подумайте, нафіга сепаратисту іти близько до нас, щоб просто сходити до пісуарів на третьому поверсі чи металевими кульками в нас покидатися, чи гранати на вірьовочках поспускати? Нелогічно.

От я і кажу, що усе геть на третьому поверсі побито, стіни діряві – протяг утворюється страшенний. Криша пробита – у стінах діри, що голова може пролізти. Снаряди, міни постійно залітають. Щебінь та скалки повсюди валяються, у вентиляційні шахти попадають. Вітер у всьому цьому гуляє, тому виє й гуде повітря. Ці звуки і страшать хлопців.

Реклама

Гори трупів – це вигадки. З перших боїв дійсно лишилося багато танків з баштами зірваними, згорілі бетери. Ми з хлопцями із 79-ї бригади два тіла із згорілого танка витягли. Це ж люди, тіла! Це уже не сепари, тому їхні тіла треба віддати землі. Ми їх відправили на «велику землю». 

Ми як приїхали в аеропорт, то всі наші речі десь загубили. У нас був один спальник на двох. Так і ночували дві доби, аж поки волонтери, спасибі Роману Сініцину, Артему Губенко та Лєні Лучко, все нам не передали – і воду, і газ для горєлки. Бо не було навіть на чому воду зігріти, хоч чаю попити!

Жити вирішили у туалеті. Це було єдине приміщення, придатне для сну. Усі кімнати або зайняті, або небезпечні. Можна було ще  у коридорі на підлозі спати, але там страшенний протяг».

К слову зять Саши Березы – Дима – в свое время в Дебальцо в окружении был. Когда все весело праздновали в Днепропетровске День города, он нам звонил. Говорил, что у него всё хорошо: «Мы, правда, окружении, в Нижней Крынке. И воды нет. Вот едем по вражеской территории. Ночь, без фар. Задача – достать воду. А ну погоди, тут кто-то стреляет, - слышно в трубку пару залпов, - а нет, вот уже опять все хорошо».

Зять Дима в Майдане не участвовал. Только 26 января – судный день в Днепропетровске, день самого большого побоища протестующих, когда Сашу Березу титушки под ОДА сильно избили – только 26 января Дима пришел выручать свекра под здание Бабушкинского суда со словами: «Ну вот, братцы, теперь и я с вами!». 

Нашему Саше Березе в ту же ночь, в пять утра суд вынес приговор. Там было что-то от 7 до 15 лет за попытку свержения государственного строя. В итоге, он суток десять в СИЗО провел, а потом Майдан начал понемногу побеждать и его отпустили. 

Саша Береза

Саша Береза рассказывал: «Курорт, а не СІЗО! Прийшов до мене пахан і каже: «Шо, протів системи пошел? Протів мєнтов паганих – сам, голимі рукамі? Ти нам друг, ні за что не трєвожся!» І так і було – десять днів, як на курорті. Хлопці мені і матрас підігнали, і цигарки, і все що треба було, з усим допомагали!»

По секрету могу также рассказать, что младшая дочь Саши Березы – Женя – 7 ноября замуж собралась за очень симпатичного Андрея. Двадцатилетний Андрей в июне закончил индустриальный техникум, и пошел добровольцем в батальон «Сичеслав». Стоял на блокпостах в Днепропетровской области, 21 день повоевал в Донецкой области. Сейчас просит перевестись в 74 ВРТЗ, ибо наслышан о подвигах нашего Саши Березы. 

Одна проблема – в ЗАГСе говорят, что не могут Андрея расписать с Женей 7 ноября… Волокита с документами, Андрею не дают бумагу в военкомате, что ему положено женится без очереди, потому что он спешит на фронт. Дурдом. 

Киборг Береза

Ну что тут сказать? Саша Береза и его семья – 3 дочери, 2 внука, 2 зятя – это герои. А мы с Вами? А нам главное понять, что наш главный враг – это не русская армия, которая окружает нас со всех сторон, подбираясь к нам с каждым днем все ближе и ближе.  

Свою машину – старенькую Audi  83-го года рождения – Саша Береза отдал волонтерам. Сейчас Артем Губенко собирает деньги на зимнюю форму для 74 ВРТЗ и просит нашей помощи. Карта Приват:  5168 7572 6037 2109.

Наш главный враг – это страх, который сидит глубоко внутри каждого человека. Мы должны понять, страшно не там, страшно здесь – страшно возле телевизора, страшно в тепле и уюте. Главное сейчас убить дракона в себе и перестать наконец-то постить в Facebook картинки о том, как Вы чудно отдохнули на Мальте этим летом. 

Алена Стадник, УП