Ірма Вітовська: Тепер на всю країну ми стали одним Майданом

Ірма Вітовська – топова українська актриса. Вона зірка культового серіалу "Леся+Рома", одна з головних героїнь кінострічки Антоніо Лукіча "Мої думки тихі". 

Вітовська завжди щира та гостра на язик під час інтерв'ю. Ця розмова так само не вийняток. 

З Ірмою Вітовською ми говорили про культуру під час війни, про артистів зі зброєю у руках, референдум під час воєнного стану та відкинуті на покоління стосунки з росіянами. 

"Дякуючи нашій роботі, Нікіта Міхалков – уже ніхто"

– Я бачив ваші останні включення, тому знаю, що ви перебуваєте в Україні і поки що не можете публічно розповісти, чим займаєтеся, аби не нашкодити. Все правильно?

– Я можу сказати, що допомагаю переселенцям. У мене дуже багато друзів у Європі, які забирають мам з дітками на тимчасовий прихисток. 

Крім того, працює кіноакадемія, я є членом правління, і ми дуже багато робимо для того, щоб зробити неможливим для росіян участь у всіх можливих фестивалях. 

Нещодавно ми позбавили Московський кінофестиваль акредитації, і це теж велика перемога. 

Можна подивитися на моїй сторінці, як багато різних платформ їх уже викидає від себе. 

Тобто це великі збитки для російської кіноіндустрії. Це те, що наша кіногалузь робить. Цей фронт ми теж тримаємо. Так що Нікіта Міхалков уже ніхто, і дуже багато таких, як він. Дякуючи всій нашій кіноспільноті. 

Що ще? Долучаюся до різних організацій, по можливості ми робимо все, що стосується медичних засобів. 

От сьогодні приїжджає машина, це йде для притулків сиріт, які евакуйовані. Все це дякувати українцям в Європі і європейцям, які до них долучаються. Йде гуманітарна допомога, а також певні речі, які потрібні для наших військових і тероборони. 

Я думаю, що зараз вся Україна – як мурашник. Майдан – це приклад. А тепер на всю країну ми стали одним Майданом.

– Хто з ваших колег з культурної царини взяв до рук зброю?

– Дуже багато. Якщо казати про відомих, то це і Ахтем (Сеітаблаєв – УП), із шоу-бізнесу Хливнюк, Леньо з Kozak System, гурт "Антитіла", Фагот і так далі. 

Якщо вони не зі зброєю, то волонтерять. 

Стосовно кіноіндустрії так само. Ті, хто працювали зі мною в спільних телевізійних проєктах – дуже багато звернень. Хтось патронує якусь територіальну оборону у себе в містечках, хто де пороз'їжджався, хто лишився в Києві, всі так само залучені. 

Навіть ті, які були лояльні і ліберальні до співпраці з росіянами, зараз абсолютно відійшли, відрізали всі можливі компромісні історії і працюють на перемогу України. 

Дуже багато акторів із театрів взяли зброю, практично вся молодь або волонтерить, або взяла зброю. 

Я не можу це не визнати, як перемогу свідомості і перемогу все-таки причетності – з'ясувати для себе, де ти є і по яку сторону. 

Я не знаю жодного свого колеги, який перебуває в іншій матриці.

– Це стосується і тих, хто знімався в російських серіалах?

– Було дуже багато звернень цих акторів, навіть які знімалися у рейтингових серіалах. Наприклад, Аня Кузіна, яка знімалася в "Універі", дуже жорстко відповіла. У неї дуже багато негативних моментів з росіянами, але вона поставила крапку. 

Я теж на початку війни ще з укриття у Києві записувала відеозвернення. 

Чесно кажучи, ті, хто мав голос – уже все сказали. Я повторюю ще раз, ми знаємо з 14-го року ті голоси, які намагаються у різний спосіб донести правду. Коли почалася повномасштабна війна, їх прибуло більше, але не критично велика маса. І ми всіх теж їх знаємо.

Навряд чи буде порозуміння між нашими країнами в найближчі покоління, це неможливо. Ця бульбашка про "братерські народи" лопнула і цілком зрозуміло, що вона була штучно створена пропагандою. 

Ми зараз бачимо, хто є хто. Є й нормальні люди – це маленька спільнота, яка зараз потерпає від репресій в той чи інший спосіб. Вони "сидять", їх ловлять на вулицях з плакатами, хтось повинен виїхати. 

Чулпан Хаматова покинула Росію, тому що стали відомі фізичні погрози. 

В 14-му вона сказала своє "ні", і зараз вона відкрито сказала "ні" і змушена була покинути Російську Федерацію. 

Отже, з цією малою спільнотою росіян, яка є якісною для нас – з ними після перемоги якось можна комунікувати. 

Розумієте, все одно сусіди залишаться. З людьми, які за весь час показали свою гідність, з ними можна говорити на майбутнє. З іншими – не бачу сенсу. 

Ті, хто мовчать, ті, хто бояться – для мене це не виправдання, тому що, власне, їхнє мовчання – це продовження агресії, терору в Україні. 

Я думаю, що тут примирення нереальне, це мовчання ніхто не пробачить. Ну а ті, хто сповідує історію війни і цього шовінізму – тим більше. Вони мають понести за це відповідальність. 

– Чи не станеться так, що коли ми переможемо, за якийсь час деякі наші зірки шоу-бізнесу знову почнуть їздити в Росію і будуть поширювати теми про "братерство"?

– Я думаю, що це нереально більше. І в спортсменів, і у зірок – це нереально. 

Розумієте, вони це не зможуть зробити перед своїми же громадянами. Цього вже ніхто не пробачить. Рубікон уже перейшли. 

– Як би це цинічно не прозвучало, але люди звикають до сигналів тривоги, до того, що на вулиці можуть стріляти. Чи є під час війни місце для культури?

– Звісно. Ми, наприклад, працюємо з німецькими акторами зараз. Ми робимо віртуальну виставу в онлайні, читаємо "Лісову пісню". Тобто українські і німецькі актори читають "Лісову пісню". 

Звісно, це певний меседж до громадян Німеччини, щоб вони допомагали Україні. 

– Є такий стендап-комік у Сумах Фелікс Редька. Недавно він зробив стендап-концерт у бомбосховищі. На вашу думку, чи можливо, щоб театри перейшли працювати у бомбосховища?

– Я знаю, що Івано-Франківський театр грає в бомбосховищі, і інші деякі театри. Є різні ініціативи, і в метро в Києві щось відбувалося, і шоу-зірки там співають. Тобто я не знаю, чи можна виходити в класичний репертуарний театр в зв'язку з небезпеками. Але такі включення, думаю, так – треба підтримувати людей. 

Ось, наприклад, Римма Зюбіна читає вірші – весь час включається з будинку чи з укриття. Леся Жураківська теж читає. Віталіна Біблів намагається всіх гуморити. 

Так що працюємо, як можемо.

"Треба щоб російські санкції діяли сильніше. Може шлунок запустив би якийсь процес"

– Як війна змінює українців, на ваш погляд?

– Це хрещення вогнем. Жорстоке. Наші бійці, наші цивільні, а особливо діти – для мене це найболючіша тема. Та навіть тварини – ви знаєте, що от конюшню спалили. Це все наші втрати, ми своїх не кидаємо. 

Ми нарешті об'єдналися, ця жертва дуже сильно об'єднала нас. Навіть люди, які були лояльні – ріжуть зв'язки з родичами з Росії із-за їхньої глупоти, яка стала очевидною. 

Я думаю, що народжується нова нація в плані громадянської нації, в плані державної нації. 

І от шкода, що ми проходимо це через смерті. Це важливий час, тому що ми довго не могли еволюціонувати до такої якості. 

Звичайно, нам швидше би перемогти. 

Я думаю, що українці вже готові до повного об'єднання у всіх сенсах – що стосується бачення історії, розуміння, хто ми один одному. 

– Ви стежите за переговорами України і Росії? На вашу думку, що ми там маємо вимагати?

– Я не знаю, що там конкретно відбувається, але ми всі підтримуємо умови, на яких Україна має настоювати. 

Це звільнення всіх наших територій. Російська Федерація має понести всі покарання і, звичайно, – злочинців військових під суд на чолі з їхнім недофюрером. 

Зараз всі хвилюються через Білорусь. Хотілося б, звичайно, щоб почалися процеси щодо звільнення Білорусі від свого диктаторського режиму. Тоді нам було б легше мати союзників ще на Півночі.

І щоб жорсткіше почали діяти санкції, щоб у росіян відчули це сильніше і почали якось ворушитися, якщо там залишилася сіра речовина в голові. Хоча б шлунок запустив процес. 

– Володимир Зеленський заявив, що питання компромісів з Росією можуть бути винесені на референдум. Як ви ставитеся до такої опції?

– Я думаю, що це неможливо, тому що референдум у воюючій країні просто нереальний. А по-друге, я думаю, що сказати він міг це тільки тому, що сам розуміє, що це неможливо.

– У попередньому інтерв'ю УП ви сказали такі слова: "Я не звинувачую російський народ, розумію, що вони заручники інформаційної війни в більшості, а деякі заручники, бо їх мало". Це було сказано кілька років тому…

– А зараз я звинувачую російський народ, тому що я переконана, що великий прошарок цього народу знає правду і просто боїться. 

Я думаю, що мовчати – це теж гріх. Тому я ще раз повторюю, що ті одиниці, які завжди були голосними, вони так і залишилися голосними. 

Російські лідери думок не почуті, тому що їх дуже мало для впливу. Ну і хто з простих людей буде слухати якихось професорів, філософів, лідерів думок? Звичайно, їм телевізор рідніший. 

Там же ідуть опитування, ми спостерігаємо: "плохо, а что мы можем сделать"? Як "что вы можете сделать"? Ви і є носієм влади. І таке там говорять практично через одного. Тобто це абсолютна нездатність брати відповідальність в свої руки, це інфантильна абсолютно позиція. 

Вони всі розуміють, що вони будуть розплачуватися, і вони на це йдуть. 

Мами на це йдуть! Мене дивує просто. От ті батьки – як? Вони прекрасно розуміють, де їхні діти, і нічого не можуть зробити? 

Ви знаєте, я – мама, я б рвала не знаю, що. Мені би було все одно на своє життя, але принаймні розбурхати це суспільство. 

Тому я їх зараз звинувачую. Це завдяки їхньому мовчанню. Вони всі ржуть над тими фальсифікованими виборами кожен раз і нічого не роблять. А тепер це призвело до того, що вони всі тепер колективно відповідають. За якимись поодинокими винятками. 

Але зараз вони мене абсолютно не хвилюють. Зараз мене хвилюють наші громадяни, наші території. Українське майбутнє, українська держава, українська свобода. 

Тоді ще можна було говорити. Але зрозумійте, що джерела альтернативної інформації в них були. Вони виїжджали у вільний світ, вони були глобальні, все це можна було знати. 

Не підходити до нас десь там на курортах і казати: "Ми вибачаємося, ми нічого не можемо, ми все розуміємо, ми все знаємо, що нам брешуть". 

Ну так якщо ви знаєте, що вам брешуть, і знаєте з під'їзду 3-4 квартири, то ви можете ті 3-4 квартири обійти і доводити людям правду. 

– Це до вас так хтось підходив? Колеги російські?

– Так, на курортах. Але не колеги, я з колегами не маю комунікації. Відбиті якісь, звісно, ходили там з Путіним в голові. Але були і такі, яким справді було незручно, і вже тоді тихо десь підловлювали, намагалися щось нам сказати. 

Але все одно, ви розумієте, бездіяльність – найбільший гріх. При чому бездіяльність на кожен акт знецінення їхнього вибору. І вони мовчали. 

Ми бачимо, що дуже багато росіян реагують на це і кажуть, що "ми не вибирали його", а в той же час ніхто не хоче робити вчинок.

Мені нагадує це Чехова "Три сестри": живуть біля вокзалу і ніхто не бере квиток, розумієте? Це Росія. 

Вони будуть страждати за чаєм, збиратися на квартирниках, щось там говорити, грати в імітацію позиції, але не робити вчинки. 

Вони знищили опозиціонера Нємцова. Але вони до цих пір не можуть зрозуміти, що Нємцов їхній орієнтир. А не оце, вибачте, недолуге ботоксне. Не ця мумія, яка ще ходить, щось говорить і робить страшне зло на весь світ. 

Путін же не сидить в літаку і в танках. Там же люди, які виконують накази, і люди, які із задоволенням роблять ці злочини. 

Є там якісь, яких обманули – не знаю, хлопчики по 18 років, кинули їх. Але ж не всіх обманули. Є люди, які підписували контракти, вони точно виконують накази, точно стріляють по цивільних, по дітях, знаючи, у кого стріляють.

Я вважаю, що ці люди – такі самі злочинці, як і Путін. Ми маємо бачити, і весь світ має бачити Нюрнберг-2. 

А решта людей, які мовчали, мають страждати економічно, вони мають виплачувати репарації Україні, родинам загиблих, відбудовувати все зруйноване. 

І їхнє зубожіння нікого не хвилює. За страх і мовчання будуть платити.

Роман Кравець, УП