«Маленьке вперте містечко»: як перед обличчям могутньої армії звичайні люди можуть сказати «ні»

Світлана Марцинковська зустрічає погляд російського солдата маленькими яскравими сіро-зеленими очима. Просто дитина, яка стоїть на подвір’ї у своїй військовій формі та націлює рушницю на її м’який 59-річний живіт.

Такими словами починається репортажний твір про Вознесенськ «Маленьке вперте містечко» Ендрю Гардінга, який протягом трьох десятиліть був іноземним кореспондентом BBC News, роблячи репортажі з колишнього Радянського Союзу, Азії та Африки. Він висвітлював багато світових конфліктів, у тому числі, війну в Україні.

«Маленьке вперте містечко» розповідає про один з ключових моментів повномасштабної війни. Як пише сам автор, це ральний трилер про звичайних людей, які зі стійкістю, гумором і винахідливістю стикаються з надзвичайними обставинами.

Автор особисто знайомий з героями його книги. Саме вони розповіли Ендрю Гардінгу свої історії під час його візиту до Вознесенська.

«Вознесенськ — це слово означає «вознесіння» — був невеликим фермерським містечком з доглянутими одноповерховими будинками, розкиданими навколо акуратної центральної сітки адміністративних будівель радянської доби та старіших, дореволюційних будинків і церков», — так описує місто автор книги.

Вперше Ендрю Гардінг приїхав у Вознесенськ у березні 2022 року, одразу після бою. Тоді разом з колегою він робив телевізійний репортаж про тих самих жителів міста, чиї історії описані у книзі.  Також автор використовував свідчення з інших джерел, які зіставляти зі словами жителів Вознесенська.

«Я сподіваюся, що результати справедливо відображають те, що сталося у Вознесенську протягом тих кількох шалених днів».

У книзі автор у хронологічному порядку відтворює події того березня. Він розповідає про те, як Вознесенськ готувався до наступу, про перші години підходу російської армії до міста, оборону та навіть життя героїв твору через деякий час після відступу окупантів.

«Маленьке вперте містечко» не має головного героя. Тут багато персонажів, у кожного з них власна історія, кожен з них по різному пережив вторгнення російської армії до Вознесенська.

Так, родина Світлани та Петра Марцинковських — вихідці з Росії, які вже багато років тому переїхали до України. Російські документи, які подружжю так і не вдалося змінити через бюрократію, врятували їм життя. Після приходу росіян подружжю довелося покинути свій будинок, який згодом стане тимчасовим штабом та прихистком для російської армії. Туди вони звозитимуть поранених бійців та триматимуть полонених.

«Бруд повсюди. Біля їхніх вхідних дверей у кріслі сидить чоловік, у нього порізана більшість одягу, бинти на ногах і грудях і внутрішньовенна крапельниця, підвішана до виноградної лози. Інший військовий валяється на відрі біля криниці, а третій пересувається подвір’ям на милицях. Їй доводиться придушувати інстинкт навести лад, зняти бинти, витерти кров і бруд з передньої сходинки. Всередині всюди кров. Криваві сліди чобіт по всьому будинку. І ще російські солдати повсюди лежать: на підлогах, на ліжку Світлани, в кімнаті Міші (син Світлани, — прим.). З дверей вона бачить кров на білій подушці та темно-синьому матраці. Ще один постраждалий лежить на провислому дивані в холі. Але її колекція плюшевих ведмедиків досі стоїть на підвіконні, чекаючи на онуків», — таким у пам’яті Світлани залишився той день, коли вона навідалася додому, забрати деякі особисті речі.

Мимохідь автор розповідає історії інших жителів міста, вже не так вдаючись у подробиці. Згадує історію подружньої пари, які вийшли на зустріч російським військовим без жодного страху, намагаючись захистити свій дім.

«Іди до біса, — кричить жінка. Повільно, ніби вдаючи, що вони з самого початку так і задумали, солдати починають відступати. Менш ніж за хвилину вони вийшли з воріт і йдуть брудною вулицею».

Ще одна жителька міста Анна Агапитова увесь час шукає свого сина Сергія, який зник під час боїв за Вознесенськ. Автор змальовує жахливу картину, коли мати знаходить свою дитину на місці вибуху, і без страху починає збирати те, що залишилося від Сергія собі у сумку.

«Вона проходить повз ворота, які стоять навстіж, зігнуті вибухом і пронизані осколками, і оглядає запорошену бійню перед собою. Замість того, щоб відсахнутися, вона відчуває нагальну потребу зібрати кожну частинку свого сина, щоб знову зібрати Сергія. І ось вона бере сумку, стає на коліна на землю і починає збирати шматки м’яса. Це займає години. Вона навіть зішкрябує його шматки з воріт, бурмочучи собі під ніс: «Це він. Це його тіло».

У книзі автор також детально у хронологічному порядку описує самі бої за Вознесенськ. Він розповідає про хитрий план оборонців міста дозволити росіянам увійти та відрізати їм шлях назад, тим самим загнати нападників у пастку.

«Саме тут вони могли влаштувати пастку для російських танків, спустивши їх з пагорба від села Ракове через річку, а потім відрізати їм шлях, зруйнувавши міст Мертва вода. Після цього його люди та їхні ракетники зроблять решту».

В одному з фінальних розділів книги Ендрю Гардінг розповідає історію одного російського солдата, якою показує абсурдність дій російської армії. Той випадок, коли син йде проти батька, брат проти брата, через амбіції одного диктатора.

48-річний Ігор Рудненко — солдат 126 бригади армії РФ. Саме вона намагалася захопити Вознесенськ, дійшовши сюди з тимчасово окупованого Криму. У тій битві Ігор потрапив у полон, з якого його вже ніколи не обміняють.

Від інших окупантів офіцера Рудненко відрізняє те, що він українець. А відтак, його не можна брати до жодних обмінів полоненими. Натомість йому довелося відповідати перед власною системою кримінального правосуддя України. 

«Його звинуватили в дезертирстві та державній зраді, а після дводенного суду в Києві, у квітні 2022 року, визнали винним за обома статтями та засудили до п’ятнадцяти років позбавлення волі».

Презентація книги у місті, яке стало її героєм відбулася 28 серпня. Книгу англійською мовою вже видали у Великобританії, США, Південній Африці та Австралії. Наразі також ведуться перемовини про переклад книги італійською, данською, фінською та китайською мовами.