Янукович йде шляхами Кучми

Після тривалої паузи Янукович знову «явився народу». 30 серпня в інтер­в’ю низці загальнонаціональних каналів президент розкритикував позицію Росії щодо укладення Угоди про асоціацію України з ЄС і заявив, що євроінтеграція є пріоритетом, хоч і не виключає співпраці зі східним сусідом. 3 вересня виступив у Верховній Раді з програмною промовою щодо необхідності ухвалення євроінтеграційних законів, акцентувавши на тому, що «успіх на Вільнюському саміті слід готувати».

Важко не помітити активного вибудовування нового політичного образу до президентських виборів 2015-го. Соціально-еконо­­­­мічна ситуація лишається складною, проблеми з бюджетом поглиблюються, тема підвищення статусу російської мови відпрацьована під час парламентської кампанії. Розчарування в півден­но-східних, базових електоральних регіонах об’єктивно наростає, оскільки на четвертому році повноважень ключове для більшості їх мешканців зобов’язання «покращення вашого життя вже сьогодні» не виконане і не може бути виконане. А пояснення, незалежно від їхньої аргументованості, нікому не цікаві.

У таких умовах можливостей повністю зупинити поступове перетікання частини виборців до КПУ, опозиції (передусім УДАРу Віталія Кличка), потенційних радикальних проросійських проектів немає. Та й опозицію дедалі більше спонукають «іти на Схід», оскільки саме там вона може знайти ті кілька відсотків голосів, які б переважили терези на її користь під час президентських перегонів. Водночас соціологічні опитування, хай там як парадоксально це звучить, уже тривалий час фіксують сприятливішу динаміку підтримки ПР і Януковича саме в центральних та західних, аніж у південно-східних регіонах (звісно, завдяки принципово різним стартовим позиціям). Тож політтехнологи Віктора Федоровича цілком можуть замислюватися над доцільністю подальшого розширення його електоральної бази та зниження порога відторг­нення в Центрі та на Заході. Тим більше що ця логіка не нова – свого часу нею вже керувався Леонід Кучма, який прийшов до влади на проросійській риториці й підтримці південно-східних регіонів, але в 1999 році був переобраний завдяки голосам у Центрі та на Заході (хоча потім знову зробив ставку на Південь і Схід під час парламентської кампанії 2002-го).

Частина місцевих еліт у згаданих регіонах, яка після виборів до ВР 2012-го опинилася поза владним конгломератом (Балога, Порошенко та ін.), дав­­но надсилає публічні сигнали, що ладна знову підтримувати Віктора Федоровича в разі наявності для цього привабливої платформи, наприклад, «євроінтеграції». Крім того, опанування євроінтеграційної теми Януковичем здатне позбавити опозицію важливого ідентифікаційного напряму. Адже донедавна саме ця тема, а також протидія антиукраїнській політиці були чи не єдиним, що відрізняло її від влади (не рахуючи загального популізму). Понад те, опозиційні сили не раз робили акцент на тому, що антидемократична політика гаранта – основ­­на перешкода на шляху до асоціації з ЄС. За таких обставин формування нового іміджу «Яну­­ковича-євроінтегратора, готово­­го опиратися тиску Москви», і, врешті, потенційне підписання Угоди про асоціацію з ЄС означатимуть, що напередодні президентської кампанії 2015 року Віктор Федорович нівелює цей аргумент опонентів влади. Причому розгублена реакція на його нове позиціонування в їхньому таборі впродовж останнього тижня опосередковано підтверджує означену дум­­ку: наразі все, що там закидають «перефарбованому» Януковичу, – це нещирість, однак якщо за словами підуть дії, то такий аргумент працювати перестане.

Звісно, не можна виключати жодних сценаріїв, наприклад, того, що Янукович просто в такий спосіб торгується з Путіним за вищу ціну відмови від асоціації (наприклад, таку, яку раніше пропонували за вступ до Митного союзу), або що Москві вдасться влаштувати певну провокацію, ви­користовуючи розгалужену мережу своїх прихильників у різних структурах (а вона суттєво зросла за часів нинішнього президента). У такому разі справді можливе повторення нещодавно реалізованого вірменського сценарію – відмови від асоціації з ЄС та декларації наміру приєднатися до Митного союзу. Проте, по-перше, механізмів впливу на Україну в Росії все ж незрівнянно менше, ніж на Вірменію, яка наразі не бачить альтернативи Москві в гарантуванні своєї безпеки перед дедалі більшою загрозою з боку Азербайджану. А по-друге, конвульсії в середовищі проросійського лобі як у ПР, так і за її межами, а також жорстка реакція на його ініціативи з боку партійного і державного керівництва свідчать на користь серйозних намірів таки підписати Угоду про асоціацію.

Демарш проти євроінтеграції декого з другорядних регіоналів (серед яких Олег Царьов, Вадим Колесніченко, Нестор Шуфрич, Ігор Марков, В’ячеслав Богуслаєв та ін.) перешкодив ухваленню низки євроінтеграційних законів уже на першому пленарному тижні під приводом їхньої «недоопрацьованості» та змусив голову фракції Олександра Єфремова звернутися до Януковича, аби той «поговорив» із депутатами. За визнанням самого ж Єфремова, нервуються переважно власники підприємств, які цілковито «зав’язані» на російському ринку (як-от Богуслаєв), а також причетні до різних російських проектів в Україні (наприклад, Колесніченко, Царьов чи Марков). Натомість показовою стала нещодавня заява партійного важковаговика Ріната Ахметова, який має потужні групи впливу як у фракції, так і в уряді. Зазвичай стриманий у геополітичних темах, він днями публічно висловився з приводу нещодавньої торговельної блокади вітчизняних товарів (зокрема, і його компаній): «Те, що сталося на кордоні, я думаю, ця ситуація зробить сильнішими Україну, український бізнес і кожного українця. Ми з цього повинні винести досвід. І в майбутньому… від цього не залежати». Аналогічну за своєю суттю заяву майже синхронно зробив і нинішній міністр економіки Ігор Прасолов, колишній топ-менеджер Ахметова.

Тож серйозної фронди в ПР, імовірно, не буде. Однак розкол і поява навіть нечисленної альтернативної проросійської сили на базі Партії регіонів небажана з іміджевих мотивів «монолітної команди». Якими можуть бути методи «переконування», свідчить ситуація з лідером радикальної проросійської організації «Родіна» Ігорем Марковим, який повідомив, що найближчим часом суд, не виключено, позбавить його депутатського мандата, щоб «показати всім іншим»: не потрібно йти проти лінії партії в питанні євроінтеграції. (Причому він переконує, що все одно «не голосуватиме за питання євроінтеграції», утім, коли його побоювання підтвердяться, не робитиме цього, бо вже не буде депутатом.) З цієї чи з іншої причини, однак давній соратник Віктора Медведчука Нестор Шуфрич, який, за інформацією джерел, влаштував істерику на засіданні фракції, пригрозивши виходом із неї за принципом «або я, або євроінтеграція», врешті був змушений публічно заперечувати ту інформацію й переконувати журналістів, що голосуватиме за всі закони, необхідні для підписання Угоди про асоціацію, окрім так званого антидискримінаційного (стосовно прав сексуальних меншин). Однак демонстрацією наявності інструментів для підтримання дисципліни у фракції та готовності їх оперативно використовувати негативні сигнали для опонентів курсу на асоціацію з ЄС цього тижня не обмежилися. Окружний адміністративний суд Києва заборонив КПУ організовувати збори щодо проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою стосовно вступу (приєднання) України до Митного союзу, анонсовані лідером Петром Симоненком на 8 вересня.

Водночас очевидно, якщо влада таки перетягне євроінтеграційну тему на себе, це має суттєво позначитися на перспективах «Батьківщини» та УДАРу. Вони будуть змушені або шукати, формулювати й доносити до широкого загалу чітке альтернативне бачення реформування та розвитку країни, або поступово утратять політичну перспективу.

Олександр Крамар, Андрій Скумін для издания Тиждень.ua.