Учителю, хто ми?

УЧИТЕЛЮ, ХТО МИ?

(до дня народження геніального художника Андрія Антонюка)

Постать Андрія Антонюка, чиї дивовижні полотна увійшли до скарбниці світового живопису, - одна з найяскравіших у новітній історії. Його неспокійне, сповнене несподіваних віражів долі, творче життя, невтомна боротьба проти механічної шаблонності, безпредметних концепцій радянської епохи, спротив ідеологічному редукціонізму стали свідченням нонконформістської естетики його покоління.

А.Антонюк писав відверто і чесно, уперто огранюючи почерк, хоча повторював, що абсолютно не розуміється на творчості. А, вивівши універсальну формулу, що, мовляв, “живопис – це продовження материнської молитви: за живих і мертвих, за злих і добрих. За весь світ наш. За все, що є”, він наближався до природи, яка була основою філософії буття степовика. Художник ніколи не був адептом радянської епохи, а навпаки: завжди і в усьому залишався бунтарем, навіть коли здобув визнання.

Концептуалізуючи мистецький світ А.Антонюка, мистецтвознавці підкреслювали, що він створив самобутній міф прадавнього Надчорномор’я, у таїні образності мислення якого – віщунство, етнопоетизм, золотоміфічність думок українців (М.Маричевський). Поруч із тим помічали “малярські сновидіння”, “візії рідної прадавнини”, ”багатозначні етапи героїчної, хоч і пошматованої горе-сусідами з усіх чотирьох сторін історії”. А ще його величали “дивовижним художником” (М.Вінграновський), “найбільшим українським майстром живопису” (М.Слабошпицький), “класиком з-поміж сучасників” (В.Коротич), “справжньою гордістю України” (Ф.Гуменюк), “неперевершеним генієм нації” (Д.Кремінь), “творцем історії мистецтва” (І.Марчук), “мистцем питомо народним, стиль якого – символіко-реалістичний український міфологізм” (В.Підгора).

Андрій Данилович Антонюк народився 15 жовтня 1943 р. в м. Первомайськ на Богополі. Він стверджував, що народився значно раніше: 13 жовтня 1941 року, і на підтвердження цього - запис у церковній метричній книзі. Його органічне несприйняття радянської епохи пояснювалося просто: походив з родини “ворогів народу”. Тих, хто трагічно пережив лихе розкуркулення і штучний голодомор 1932-1933 років, погрози арештами й Соловками, штрафбат, концтабір і щасливу втечу з пазурів смерті. Про це згадує не тільки його брат С. Антонюк у своїх спогадах, які в цій книзі - одні з найцінніших.

Картини художника - це, на мою думку, безперервний літопис його родини. Близьких по духу людей. Рідного степу. Відродженої України. Його життєва історіософія, що йшла від джерел нації. Він по-синівськи любив, тому так уміло відтворив свій рідний Богопіль (“Моя Венеція”, “Журавлі”, “Освячення на морі”, “Чумаки”, “Чиста вода”, “На Синюсі”), оспівав босе дитинство (“Зоряне молоко”, “Біля води - Дани”, “Підростай, наш сину!”, “Щасливе літо”), милувався бабкою-трудівницею і мамцею Наталкою (“Бабусине світло”, “Блакитний очіпок”, “Богопільські дзвони”), вклонився милосердю тітки Естерки, яка прийняла до себе взимку “втікачів”, а влітку дозволила добудувати Антонюкам “ластівчине гніздо” - халупку з трьох стін до своєї хати на Богополі (цикл “Шолом Алейхем на Богополі”, “Хайкіна хата”, “Сто один”, ”Фіра. Абрашине щастя”, “Зачарований кравець”).

Важкі юні літа укупі з О.Різниченком, а також М. Вінграновським, якому присвятив окремі полотна та персональні виставки, - одні з незабутніх. Одна з таких відбулася 2006 року в Національному музеї імені Тараса Шевченка, на відкритті якої А.Антонюк згадав цікавий епізод: “До церкви ми ходили з нашими матерями. Я з мамою Наташею, а Микола зі своєю - Зіною. То були часи, коли до церкви приходило кілька бабусь. А в храмі було холодно. Згадки ці досить живі”.

А потім були перші спроби малювати (“Діти війни”), повоєнні колядування (“Наближення Різдва”, “Різдво на Богополі”, “Коляда”, “Різдвяна читанка”, “Колядники”). Янголами-охоронцями А.Антонюка, які постали в незабутніх образах, завжди були його бабка, матір і дружина (“Моя бабуся”, “Три тополі”, “Благословенна земля”, “У маминій хаті”, “Дві долі”, “Чекання”, “Мамина весна”, “Мамині лампади”, “Пливе човен”). З великою любов’ю він написав свого сина (“Данилко”), чимало зробив для художньогозображення видатних постатей історії: Тараса Шевченка (“В казематі”), Григорія Сковороди (“Григорій Сковорода”), Феофана Прокоповича (“Феофан Прокопович”), Василя Єрошенка (“Сліпий музикант”), Юрія Кондратюка (“Юрій Кондратюк”), Миколи Вінграновського та Бориса Мозолевського (“Лампада часу”), Юрія Іллєнка (“Портрет Юрія Іллєнка”), Дмитра Креміня (“Це наше, з тобою, Дмитре, джерело”, “Сузір’я Південний Хрест” (“Весілля поета”).

А. Антонюк пишався своїми наставниками, які підтримали його доленосний похід у світ мистецтва і культури. Він часто згадував учителя української мови та літератури Первомайської школи №17 В.Вацюка, викладача образотворчого мистецтва з будинку піонерів Л.Островського.

Митець не забував і своїх педагогів з Одеського художнього училища імені М. Грекова. Це стосувалося О.Ацманчука (1923-1974) - випускника Академії мистецтв СРСР, який навчав ламати стереотипи, формуючи самобутнє образне мовлення, емоційність і лаконізм. До речі, свого часу керівництво Одеської організації спілки художників розкритикувало Ацманчука за його реакційну картину “Політ” з її космічним розумінням світу, грандіозністю пристрасті. Другим його наставником з училища була Т.Єгорова (1925) - випускниця Київського художнього інституту (нині - Національна академія мистецтв України), прихильниця академічної школи, імпресіоністів, південної школи живопису. А вступити до училища 1956 року з першого разу йому не вдалося, але це не стало для нього потрясінням, а лише випробуванням на міцність характеру.

Протягом наступного року, мешкаючи у свого хресного по проспекту Сталіна в Одесі (нині - Олександрівський проспект), він самотужки опановував мистецтво: щоденні 4-годинні заняття академічними вправами з малювання на морі чи в парку невдовзі далися взнаки. Тож наступного року, ставши студентом, Андрій Антонюк чи не відразу познайомився з Оленою Червоненко - майбутньою дружиною, янголом-охоронцем на все життя. Вона навчалася живопису під керівництвом випускниці майстерні Ф. Кричевського живописця Д.Фруміної. Її одногрупником був В.Маринюк - один із майбутніх представників “одеської школи”.

О.Червоненко походила з родини митців - випускників Харківського художнього інституту (нині - Харківська державна академія дизайну і мистецтв). Її батько О.Червоненко (1912-1994) був живописцем і графіком, учасником Сталінградської битви, тривалий час очолював Волгоградську обласну організацію Спілки художників СРСР. Матір Н.Чернікова (1916-2010) увійшла до історії живопису ще і тим, що під час апогею Сталінградської битви зробила чимало замальовок, переховуючись у підвалі драмтеатру.

1962 року, закінчивши училище, А.Антонюк поїхав услід за коханою, яку перед тим забрали додому, до Волгограда. Там він пішов на 3-річну строкову службу, під час якої він долучився до будівництва на Мамаєвому кургані пам’ятника-ансамбля “Героям Сталінградської битви” (1959-1967) за проектом друга родини Червоненків академіка Є.Вучетича.

Центральними об’єктами стали площа тих, хто стояли на смерть, площа Героїв, зал військової слави, меморіальне кладовище, а також “Батьківщина - мати кличе!”. Митець пригадував, що йому випала доля бути серед тих військовослужбовців з мистецькою освітою, кого залучали до будівництва. Він згадував, що таких “рабів на каменоломнях, які пахали на Мамаєвому кургані, було вдосталь. У нас була бригада осіб із двадцяти художників з усього Союзу: Москви, Пітеру, Астрахані... Я навіть не знав, що є така кількість художніх училищ по країні”. Обраних до робіт строковиків так і називали: “творча рота”.

Після служби А.Антонюк намагався влаштуватися на роботу до Волгоградського худфонду, але, не отримавши підтримки від свого майбутнього тестя, втік із коханою до України. Тут він влаштувався на Мукачевську меблеву фабрику художником-оформлювачем, вивчав закарпатську школу живопису, написав знакову для своєї творчої біографії картину “Карпатські мотиви” (1966) (60х50, полотно, олія), взяв участь у першій у своєму житті столичній виставці. Саме там, на Закарпатті, молоде подружжя побралося, але 1967 року вирішило перебратися до Одеси. В місті молодості у А.Антонюка відбулася перша 1,5-годинна неофіційна виставка в холі редакції одеської газети “Комсомольська іскра”, організована заввідділом культури Є.Голубовським. Ледь її встигли оглянути поети Ю.Михайлик і Б.Нечерда, художники О.Ацманчук та О.Соколов, як один із райкомівських чиновників наказав її розібрати. І тільки в листопаді 1968 року А.Антонюку вдалося офіційно влаштуватися на роботу: його взяли художником до Художньо-виробничого комбінату Худфонду УРСР. Часи дрібних заробітків та халтур залишалися позаду.

“Одеський період” в житті митця був насиченим. Саме тоді, коли відійшла епоха художніх лотерей, а в Одесі прогриміла кіороткотривала виставка С.Сичова і В.Хруща “Сичік + Хрущик”, яку пригадують на паркані біля оперного театру, в часи раннього “застою” набували популярності такі форми альтернативних експозицій, як квартирники. Зокрема, в будинку-майстерні родини Ануфрієвих, такому собі мистецькому - на кшталт французького аналога - салоні, переплелися долі друзів митця: В.Басанця, В.Маринюка, Н.Книшової, В.Хруща, Л. Ястреб, Б.Нудьги, В.Стрельникова, С.Сичова. Такі місця зустрічей, в яких виставляли роботи, обговорювали заборонених авторів, слухали зарубіжну музику, були епіцентром нових задумів.

Так формувався кістяк “одеської групи” як феномен українського нонконформізму 1960-1980-х рр. Дослідники відзначають, що поруч були і ті, хто став учасниками руху “квартирних виставок” та долучився до формування нового мистецького простору в мистецтві.

Думаю, тоді ще ніхто уявити собі не міг, наскільки складними і доленосними водночас стануть для всіх наступні роки. Для А.Антонюка “одеський період”, протягом якого формувалися його художньо-естетичні погляди, пізнавалися глибини національних традицій образотворчого мистецтва, потроху розширювалась географія виставкової діяльності, не став “застійним”. Навпаки: наступні зміни в його житті були тісно переплетені з Миколаєвом.

Нова сторінка в житті А.Антонюка стала можливою завдяки кільком подіям. 1970 року в Миколаєві організовували обласну організацію Спілки художників СРСР, кістяк якої склали Миколаївське обласне товариство художників та відділення Худфонду УРСР. Першими серед перших були: голова В.Лапін, відповідальний секретар А.Завгородній, О.Здіховський, В.Фірсов, О.Кушніренко, В.Козловський, А.Коптєв, В.Золотухін, М.Ряснянський. Водночас не вистачало творчої молоді, які б мали членський квиток СХУ. На одному із засідань секції хтось запропонував запросити до Миколаєва нашого земляка, який на тоді вже став членом Спілки. Немалу роль в її житті відіграв і перший секретар Миколаївського обкому партії В.Васляєв, який на тоді контролював будівництво унікального за своїм проектом Будинка художника на центральному проспекті з величезною виставковою залою. Не вагаючись, А.Антонюк погодився на переїзд до Миколаєва 1971 року, де йому вручили ордер на 2-кімнатну квартиру з майстернею. В ці роки обласну організацію підсилили й інші митці: М.Бережний приїхав із Омська, І.Булавицький - з Тбілісі, І. та Ю.Макушини - з Ленінграда, В.Ольшанський - з Вінниці, С.Сенкевич, Я.Дацко, В.Бондарчук - з Кишинева, М.Озерний - з Косова, І.Юкляєвських - зі Львова.

На думку мистецтвознавця В. Малини, доленосною для А.Антонюка стала персональна виставка в Херсоні. На ній було чимало робіт майстра, які викликали жваве обговорення: “Свято”, диптих “Моя земля”, а також “Великий світ. Юний Сковорода”, написана до ювілею всесвітньо відомого поета, філософа, мандрівника. Дослідник визначав тяжіння митця до фольклоризму та генетичної пам’яті, симпатію до асиметрії та контрастів, захоплення динамікою, відчуття пошуків внутрішньої основи. Зрештою, в його полотнах були притаманниі “одеській групі” риси, біля джерел якої стояв А.Антонюк. До речі, на тій експозиції, крім миколаївського живописця О.Покосенка, був і херсонський художник Є.Толкунов (1943-2018). Того дня у нього народився син, якого він назвав на честь друга Андрієм.

Виставкова діяльність А.Антонюка 1970-х була доволі широкою. З колективними виставками він побував у Москві (1971, 1972), Києві та Мінську (обидві - 1975). Згодом, коли і до нього дісталися каральні органи, він відновив свою участь у квартирниках. Не злякався він і участі у знаменитій московській виставці нонконформістського мистецтва, організованій Ф.Гуменюком 15 грудня 1975 року. Як пригадував А.Антонюк, тоді в ній взяло участь шестеро художників, наступного - тринадцятеро. Крім Гуменюка і Антонюка, поруч виставлялися Н.Павленко, В.Макаренко, В.Стрельніков, В.Сазонов, Л.Ястреб, О.Лемешко. Тоді молодих художників з України підтримали академік, Нобелівський лауреат, голова Комітету прав людини СРСР А.Сахаров, співзасновники Московської Гельсінської спілки: генерал П.Григоренко, правозахисниця Л.Алексєєва. А потім вони запрошували митців до себе на захід до пам’ятника Пушкіну, що відбувся 10 грудня 1976 року до Дня Декларації людських прав.

Художники відчували значну підтримку з боку творчої інтелігенції. Серед таких був професійний музикант і педагог В.Асрієв, який 1975 року, керуючи вокально-інструментальними та джазовими колективами Одеси, зблизився з нонконформістами. Він надавав їм стіни свого помешкання - кімнату в комунальному гуртожитку з великими стінами - в центрі міста по вул. Бабеля, 19, для експозицій робіт. Протягом 1976-1980 рр. його житло, яке на час перетворилося на епіцентр свободи, перетворилося на постійні виставкові площі, де постійно влаштовували персональні й групові виставки, співали музиканти. Там же була його власна колекція неофіційного мистецтва. Незважаючи на те, що квартирники в Одесі організовували Злотін, Рисович, Макоєв, проте системний підхід в організації нелегальних виставок пропонував тільки Асрієв.

Того ж року в самвидаві з'явився доленосний для подальшого утвердження нонконформізму “Каталог колекції Володимира Асрієва”, підготовлений відомим фотографом А. Львовим. В ньому представлено близько 100 творів представників одеського мистецького руху. На жаль, в червні 1980 року В.Асрієв вимушений був емігрувати до Великобританії, примусово залишивши у фондах Одеського літературного музею свою колекцію картин, серед авторів яких - А.Антонюк, В.Басанець, В. Маринюк, Л. Ястреб, В. Хрущ, В. Цюпко, С. Сичов, В.Наумець та ін. До речі, 1989 В.Асрієв відкрив у Лондоні першу у Великобританії галерею сучасного українського мистецтва, де провів виставки “Сучасне українське мистецтво”, “Одеська група”.

Знаковими для А.Антонюка стали квартирники у московського фотографа В.Сичова, який проводив одноденні виставки митців-нонконформістів. Їх умовно тоді називали “Всесоюзними виставками українських художників на Рождественському бульварі” (за домашньою адресою фотографа). А маніфест, який проголосили нонконформісти, починався так: “Учасники виставки об'єднані свідомим визнанням приналежності їхньої творчості до національних традицій українського мистецтва. Широке русло цієї традиції, на їхню думку, може вмістити в собі й стати основою благородних індивідуальних і творчих виявів”. Тож перша така виставка А.Антонюка відбулася восени 1977 року. В її відкритті взяли участь В.Асрієв, В.Сазонов, О.Червоненко. Підозрюю, що художник планував такі виставки і надалі, але під тиском влади 1979 року В.Сичов продав квартиру, емігрував до Парижа і вивіз із собою архів. До речі, він став першим радянським фотографом, хто показав світу повсякденне життя в СРСР на сторінках “Life”, “Paris Match”, “Stern”, “Vogue”.

Завдяки праці Л. Смирної “Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві” (2017) вдалося з’ясувати, наскільки масштабною виявилася одна з найцікавіших сторінок у житті А. Антонюка - закордонна експозиційна діяльність. Так, протягом 15 червня - 7 липня 1979 року з ініціативи І.Цишкевича, А.Соломухи та В.Стрельникова та за підтримки Вільного університету в Мюнхені та ректора В.Яніва в столиці Баварії відкрилась перша пересувна виставка 150 творів українських митців-нонконформістів: А.Антонюка, В.Басанця, І.Боднара, Н.Гайдук, М.Грицюка, С.Гети, Ю,Коваленка, Р.Макоєва, В.Маринюка, І.Марчука, В.Наумця, С.Сичова, А.Соломухи, О.Стовбура, В.Стрельникова, а також світлини з “квартирних” виставок в Одесі та Москві.

Ажіотаж був надзвичайний: численна армія представників української громади в Німеччині були заворожені невідомими широкому загалу творами, які за своєю оригінальністю і майстерністю не поступалися європейським.

Зважаючи на високий попит чимало полотен, як і нашвидкуруч виготовлені копії, були вщент розпродані. Тоді про цю виставку “Шлях перемоги” написав, що “молоді ентузіасти, що самі, живучи мистецтвом, мають бажання пробити сучасному українському мистецтву вікно в широкий світ”. В наступних номерах газети надрукували окремі статті, присвячені художній манері чи не всіх учасників виставки. Цю знакову подію висвітлювали, крім україномовних видань, найбільше в Німеччині інформаційне агентство “Deutsche Presse-Agentur GmbH”, газета “Bayernkurier”, провідні радіостанції.

Того ж року за фінансової підтримки української громади в Мюнхені вийшов друком каталог “Сучасне мистецтво з України”, який, по суті, став одним із потужних свідчень новітнього малярства, альтернативного офіційному радянському. Тут представлені окремі роботи багатьох з тієї виставки: А.Антонюка, В.Басанця, Н.Гайдук, С.Гети, Ф.Гуменюка, М.Грицюка, В.Макаренка, Р.Макоєва, В.Маринюка, В.Наумця, О.Онуфрієва, В.Сазонова, С.Сичова, С.Соломухи, В.Стрельникова, В.Хруща, В.Цюпка, Л.Ястреб.

Відомо, що далі ця виставка була у Великобританії: її відкривали в будинку філії Римського українського католицького університету імені Святого Климента в Лондоні, заснованого патріархом Йосипом Сліпим (1892-1984). Зважаючи на те, що ця подія подавалася як свідчення вільної мистецької думки в образотворчому мистецтві України, а не окремим явищем емігрантської культури, на її відкритті запрошували директора Інституту сучасного мистецтва в Лондоні, видатного художника та історика мистецтва, особистого біографа П.Пікассо Р.Пенроуза.

Натомість на цей захід прийшли, крім представників української громади, оскароносна англійська актриса Джулі Френсіс Крісті та представник всесвітньої організації із захисту прав людини “Amnesty International”, головний редактор антицензурного журналу “Index of Censorship” Дж. Тайнер. У своїй промові він підтримав письменників, художників та музикантів, які безстрашно працюють за репресивних режимів. Зокрема, він згадував бранців Кремля: В.Чорновола, І.Світличного, Є.Сверстюка, М.Осадчого, В.Лісового, Є.Пронюка.

Цілком закономірно, що в контексті позитивної реакції західного світу на мюнхенстьку та лондонську виставки, 1980 року І.Цишкевич, А.Соломуха та В.Стрельников видали ще один самвидавний каталог, оформлений чорно-білими ілюстраціями А.Антонюка, С.Гети, Ф.Гуменюка, М.Гицюка, І.Марчука, А.Соломухи. Він став суттєвим доповненням до наступних знакових пересувних виставок за океаном (Нью-Йорк, Філадельфія, Вашингтон, Клівленд), що відбулися завдяки Об’єднанню митців-українців у США та його голови скульптора-монументаліста М. Черешньовського. Так, Нью-Йоркська експозиція українського нонконформізму, доповнена полотнами О. Онуфрієва, О. Волошина, В. Сазонова, Л. Ястреб, Є.Рахманіна, тривала протягом 9 лютого - 2 березня 1980 року в галереї ОМУА. Американський виставковий тур було широко висвітлено на хвилях радіо “Свобода”, а в щорічниках “Нотатки з мистецтва”, крім повідомлень про успіх виставки, подавалися репродукції картин В.Стрельникова, В.Наумця, Л.Ястреб, А.Соломухи, В.Макаренка, Ф.Гуменюка, В.Цюпка.

До речі, той рік став знаковим для Об’єднання митців-українців у США: тоді ухвалили рішення про створення Головної Ради митців-українців у діаспорі, до якої зголосилися увійти представники творчих осередків із Америки, Австралії, Європи та Канади. А це означало одне: українці світу ставали ближчими один до одного в боротьбі за свободу. Додам, що полотна наших митців також побували в Канаді в листопаді 1982 року. Тоді їх зустрічали в Галереї Св. Володимира в Торонто, а потім у галереї Осередку української культури й освіти у Вінніпегу. 4-31 грудня картини вже були в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго (США). Є дані, що частина робіт повернулася до Франції: в художній галереї Будинку культури м. Мец вони і залишилися.

Наслідки участі А.Антонюка в зарубіжних виставках, про які сповіщували світові ЗМІ, давалися взнаки як від органів держбезпеки, керівництва області, так і спілчанства. Так, на одному із засідань правління Миколаївської організації Спілки художників УРСР його мали позбавити членства, а це - втрата житла і майстерні. Пригадуються слова одного з чиновників: “Работы не соответствуют идеологии времени, а поведение - облику морали советского гражданина!”. Знаю, що одними з небагатьох, хто тоді захищав Антонюка, були друзі-фронтовики: М. Ряснянський, О. Покосенко, А. Завгородній. Інколи заступався за нього і М.Бережний. Як пригадував ті події А. Антонюк в інтерв’ю “Позиція” (“Південна правда”, 17 вересня 1987 р.), голова спілки на засіданні, на якому майже вирішили питання про його виключення, заявив: “Якщо таке вчините, свій квиток покладу на стіл і я!”. Втім, негласна заборона “писати і малювати” умовно тривала до 1986 року.

Це не означало, що А.Антонюк, від якого чекали відмовитися від принципів творчості та написати, як тоді траплялося, покаянного листа, занепав. Навпаки: він творив, захищав свої полотна перед спілчанами, самотужки пробиваючи стіни. Ніколи не забуду, як йому заблокували виставку в Академії наук СРСР у Новосибірську, як його цькували вдома, насміхалися з його образів. А коли вічному бунтарю “величайше” дозволили кілька невеликих заробітків, він поринув у них із головою. Так А.Антонюк оформив дитяче містечко “Казка”, зробив інтер’єри для Музею суднобудування і флоту, Миколаївського обласного краєзнавчого музею, написав полотна для кают-компаній новозбудованих суден і кораблів. Про це згадує і археолог В. Нікітін, який під началом легендарного Ф.Камінського зберіг для майбутнього немало раритетів краю. Але підкреслю: А. Антонюк, який у колі творчої інтелігенції мав репутацію художника із потужним голосом та сильним характером, ніколи не писав проти волі.

Важливого значення для осмислення творчої манери А. Антонюка відіграла низка публікацій 1980-х рр., в яких осмислювали полотна опального художника. Серед тих авторів - В.Пучков, В.Бойченко, С.Росляков, В. Нікітін, Ю.Скиба, І.Царинний, М.Маричевський, Є.Сверстюк, В. Підгора, Е.Январьов. Мій тато Д.Кремінь, який дружив з художником з молодості, написав свій перший матеріал про нього 1981 року для республіканського журналу “Ранок”. Наступними роками вийшли статті в популярних в СРСР і за кордоном часописах “Юность”, “Огонек”, “Вітчизна”, “Ukraine”, Музейний провулок”, “Культура і життя”, газеті “Вечірній Київ”, які неодмінно супроводжувалися репродукціями картин.

А ще була доленосна для митця персональна виставка у Львові у травні 1986 року. Її анонсував мистецтвознавець і журналіст В. Глинчак на телеканалі УТ-2. Втім, відкриття, на якому від Миколаєва були мій батько, художник В. Кабаченко, Г.Литвиненко, скульптор В.Щур, син Д.Антонюк, ледь не було зірваним: до останньої миті директор Львівської галереї мистецтв, “янгол-охоронець” українських музеїв та замків Б. Возницький (1926-2012) не мав дозволу від влади на її проведення. Як пригадував А. Антонюк, 13 травня зібралося галичан та гостей міста, як на Великдень до церкви. Але поки співробітники КДБ не обійшли зали галереї і не пересвідчилися, що на полотнах немає антирадянщини, галерея залишалася зачиненою. Дякуючи директорові, який прикинувся, що не відає, як опинилося близько сотні картин на стінах, вдалося уникнути скандалів.

Перша масштабна персональна виставка А.Антонюка в Миколаївському обласному художньому музеї імені В.В.Верещагіна, який щойно змінив прописку з тісного приміщення на Спаській на величне по вул. Великій Морській, стала поворотною для митця. В трьох найбільших залах розмістили 150 живописних та акварельних робіт із майстерні автора та колекції закладу. Анонс робили провідні радіостанції світу. З часу відкриття виставки 23 січня 1987 року, яка тривала місяць, її відвілало близько 16 тисяч відвідувачів. Цей рекорд не побито жодною з наступних виставок у музеї донині. Після її завершення експозиція була поділена на дві частини: одна переїхала до Художнього музею ім. Є. Кібрика до Вознесенська, друга - до академмістечка Академії наук СРСР у Новосибірську (12 травня - 2 червня 1987 р.). У своєму листі директор Будинку вчених С.Суворова висловлювала вдячність членам правління обласної організації СХ УРСР за можливість познайомитися з творчістю цікавого українського художника. До речі, звідти А.Антонюк поїхав до Москви, щоб за рекомендацією Д.Креміня зустрітися із головним редактором головного журналу країни “Огонек” В.Коротичем. Завдяки цьому знайомству у числі №5 за 1988 рік вийшла стаття О.Туркова про митця “Как подсолнух к сонцу”.

Вже потім були тріумфальні виставки чи не на всіх континентах, тому широка експозиційна географія не потребує коментарів. Відтоді митця з Богополя радо вітала Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща, Іспанія, Канада, США, Ізраїль, Японія, Швейцарія, Китай, Франція, Великобританія, Білорусь, Австралія, Нова Зеландія, Німеччина. Його хрестоматійні „Хорали Максима Березовського”, „Нескорений Прометей”, портрети Ю.Кондратюка та К.Ціолковського, „Зоряна розмова”, „Зачарований млин”, „Тарасова книжка”, „Моя Венеція”, „Через віки”, „Очищення вод”, „Трубний глас. Пересторога”, „Великий плуг”, „На Голгофу”, „Прошу прощення”, „Учителю, хто ми?”, написані в лиховісні 1980-ті роки, стали для земляка тріумфальними. 1994 року заслуженого художника України А. Антонюка удостоєно найвищої відзнаки країни - Державної премії України імені Тараса Шевченка. Тоді його публічно підтримали М. Вінграновський, Б. Олійник, М. Маричевський, Д. Степовик, І. Ліховий. Роками пізніше митця нагороджено обласною культурологічною премією імені М.М.Аркаса, Всеукраїнською премією імені Василя Стуса та орденом “Золотий тризуб”, золотою медаллю Національної академії мистецтв України, золотою медаллю Санкт-Петербурзької академії мистецтв, почесним званням “Народний художник України”, загальноміською відзнакою “Людина року”, почесним громадянином м. Первомайськ.

Митець був знаковою постаттю доби. Йому подавали руку президенти і міністри, обожнювали класики та сучасники, а в рідній школі №17 на Богополі, яка, за уточненням М. Вінграновського, подарувала світові двох Шевченківських лауреатів, за його підтримки створили дивовижний музей. Душа художника була відчиненою, тому постійні виставки А. Антонюка як у Миколаєві, так і в усіх куточках земної кулі, відзначалися велелюдністю та гостинністю. Слід додати, що своїми виставками, які він любив відкривати на Покрови до дня свого народження, митець вшановував і друзів: М. Вінграновського, Б. Мозолевського. І це теж говорить про його чесноти, повагу і гідність.

Моє захоплення викликали родинні експозиції Антонюків, які традиційно проводили щовесни. О. Червоненко, чиї картини вирізнялися ліричною чутливістю, любов’ю до життя і родини, завжди сяяла чарівною посмішкою і милим голосом. Згадаймо її живописні полотна: “Пісня весни”, “Польові квіти”, “Степовий натюрморт”, “Квіти степів”, “Казка осені”. Схід”. Д. Антонюк трохи інший: його погляд тяжіє убік полотен Босха і Далі, аніж услід за дивовижними манерами батьків. Його картини “Діалог”, “Майстерня”. “Неф”, “Папуга Морган”, “Ворон” старанно виписані та з глибоким підтекстом. Вдалими є перші живописні спроби і Н.Антонюк - невістки славетного майстра.

Серед чималих чеснот геніального майстра - підтримка колег по цеху. А. Антонюк мав немало спільних проектів із Р. Гарасютою, В.Покиданцем, О. Тістолом, О. Маркитаном, В. Кабаченком, В. Меркуловим, Ю. Гуменним, мав вплив на погляди О. Ройтбурда, С. Пантелейчука, В. Пустильника, радів успіхам О. Коллара, Ю. Ященка, Д. Молдованова, Г. Білоус, М. Розіна, Т. Заверухи, А. Чепурка.

Він приділяв особливу увагу молоді, тому постійно зустрічався з вихованцями художньої школи, на творчих конкурсах і бієнале, радів виставкам юних талантів. А як не згадати про його дружбу з акторами, поетами, журналістами, інженерами, науковцями, вчителями, бібліотекарями! Маючи різкий характер, був чесним і відвертим, не шукав слів по кишенях, особливо коли до Миколаєва запрошували небажаних гостей. 2012 року було кілька таких сканадалів, коли художник публічно критикував місцевих чиновників за сприяння у виставках маловартісних, на його думку, митців. Пригадую і його виступи на захист української мови, на проблемному 132 окрузі в Первомайську, які були криком душі дисидента.

Тяжку хворобу і смерть О.Червоненко чоловік переживав тяжко. Вона пішла у вічність 2011-го, відразу після золотого весілля Антонюків та нашвидкуруч організованого вінчання, таїнство якого провели в лікарняній палаті. Серед останніх шедеврів А. Антонюка, на яких зовсім інший, не властивий йому жанр - політичної сатири, - ”Вавилонська вежа” (“Подорож у часі та просторі”), яку він ще називав андронним колайдером. Тут він осягнув одну з найтрагічніших сторінок людства, повернувшись до класики образотворчого мистецтва. Тут - візуальна деканонізація часопростору, суміщення фабульних ліній, історіософські ремінісценції, барокове світовідчуття, народнопоетична легкість, замішана на біблійній канві. Картина, як пояснював майстер, задумувалася ще на початку 1990-х. На передньому плані – традиційна для національного мистецтва духовна вертикаль, що символізує язичницько-християнську триєдність: небесний світ (золотий тілець, який окропляє смертельним золотом), янголи, які сповіщають про світові катаклізми, а також світ людини. Останній представлений політиками різних рівнів, обличчя яких обрамлені підібраними цитатами з фольклору, лірики Т. Шевченка.

А. Антонюк пішов за дружиною Оленою 16 квітня 2013 року в Миколаєві. Це стала непоправна втрата для всіх нас - його колег і друзів, українського мистецтва, світової культури. Він похований на центральній алеї Миколаївського центрального міського кладовища. 2014 року на могилах подружжя встановлено козацькі хрести.

На вшанування пам’яті А.Антонюка проведено десятки посмертних виставок, вечорів пам’яті, підготовлено низку біобібліографічних матеріалів. 2014 року на перехресті миколаївських вулиць Інженерної та Севастопольської з’явився сквер імені Андрія Антонюка, а в Миколаєві та Первомайську - вулиці, названі його іменем. 2018 року започатковано Благодійний фонд Андрія Антонюка, який проводить науково-просвітницьку, дослідницьку, мистецьку діяльність на вшанування пам’яті земляка. До його складу увійшли: Н. Антонюк (керівник), Д. Мерікова, Д.Антонюк, В. Бахтов, М. Гольденберг, В. Капацина, Т. Кремінь, В.Меріков, С. Росляков, І. Хоржевська. Тоді ж на фасаді будинку художника по пр. Центральному, 96, встановлено меморіальну дошку (автор проекту - В. Бахтов). В її відкритті взяли участь друзі художника: поет Д. Кремінь, Народний депутат України VII скликання В. Меріков, директор Миколаївського обласного краєзнавчого музею С. Росляков, заслужений художник України О. Покосенко, заслужений діяч мистецтв України О. Приходько, Миколаївський міський голова О. Сєнкевич, керівник Миколаївського товариства єврейської культури М. Гольденберг, син Д.Антонюк із дружиною Нателлою. Наприкінці 2018 року в Первомайському краєзнавчому музеї відкрито меморіальну кімнату, а також відкрито посмертну виставку А. Антонюка “Свіча роду”. Тоді ж на фасаді Первомайської ЗОШ №17 йому встановлено меморіальну дошку. В травні 2019 року розпорядженням Миколаївської ОДА започатковано обласну премію імені народного художника України Андрія Антонюка за визначні твори українського образотворчого мистецтва. Премія присуджується художникам за визначні живописні або графічні твори (цикл творів), що відзначаються автентичністю, високим професіоналізмом виконання один раз на два роки (кожен непарний рік) до його дня народження.

Книга спогадів “Сто слів про Андрія Антонюка” готувалася до друку давно. Незважаючи на відкриті дані, робота була змістовною, адже довелося уточнити немало подій, імен, назв полотен, фактів, що, мов намисто, розсипані по світу. Тут вміщено понад сотню статей та інтерв’ю, біографічні нариси, відгуки з його персональних виставок, вірші з присвятою, новелістичні замальовки, рідкісні світлини. І хоча про А. Антонюка написано чимало, ця книга, в якій вдалося зібрати найцікавіше, - перша спроба системної репрезентації життя і творчості одного з найвідоміших українських митців століття.

Згадаймо великого Антонюка!

Друкується за виданням:

Кремінь, Т. Учителю, хто ми? (від упорядника) // Сто слів про Андрія Антонюка : книга спогадів / упор., вступ. стаття, примітки Т. Кременя. - Миколаїв : Іліон, 2020. - 476 с. -С. 4-21.