Попри страх і ненависть: як українці живуть в окупації та чому вони не виїхали з Криму

Жити в опозиції до "влади" і дивитися на те, як твоя маленька батьківщина перетворюється на "совдепію". Така ситуація знайома не тільки кримським татарам.

Адже тут, на півострові, живуть й українці, які різко не прийняли окупацію. Вони не бігли на референдум і не раділи Росії. Майже ніхто з них не вірив у те, що окупація може затягнутися на роки.

Ці кримчани чекають на звільнення, з острахом спостерігаючи за російським врядуванням на півострові. Адже досить часто тут проводяться обшуки, арешти та затримання за будь-яке виявлення проукраїнського настрою.

До того ж Крим перетворюють на військову базу із купою техніки та оснащення. Тому окрім родичів та деяких знайомих ніхто навіть і не здогадується про їхні погляди.

Реклама

У багатьох "кримських українців" є близькі на материку. Але не всі мають можливість або хочуть їхати з Криму.   

Попри страх, нам вдалося знайти та поговорити з українками із Сімферополя, Ялти та Феодосії. Вони розповіли про своє життя в окупації та пояснили, чому досі не виїхали с півострова.

Роки в ненависті

Альона працювала ландшафтним дизайнером — облаштовувала території освітленням, водою та рослинами.  На початку  2014 кримчанка й не уявляла, що Сімферополь перестане бути їй рідним містом, яке вона знала за життя.

Сезон у ландшафтників, як правило, починається десь у березні. Новими клієнтами тепер були російські замовники, які почали заїжджати на півострів. Дизайнерка сходила на пару зустрічей і зрозуміла, що не хоче переступати через себе.

Завадою роботі на росіян стала не тільки проукраїнська позиція — двоюрідного брата Альони, що служив у Кропивницькому, одним із перших відправляють на Донбас. Тоді в Криму ще працювали українські оператори, тож Альона була із ним на зв’язку весь час.

"Сидіти біля телефону і слухати, як росіяни вбивають твого брата і потім з ними по роботі спілкуватися, для мене це неприйнятно. Я зрозуміла, що я не хочу з ними працювати", — каже кримчанка.

Перший рік окупації пройшов для дівчини в безперервній тривозі за свого брата. На щастя, з війни він повернувся живий і здоровий.

Багато друзів Альони з Криму перебралися  на материк — Київ, Львів, Одеса, Миколаїв та інші міста. Вони переселилися одразу після окупації й говорили дівчині, що більше ніколи не повернуться. А вона постійно питала "чому?". Не вірила, що окупація триватиме довго.

Дівчина знаходить підтримку й серед нових знайомих тут, у Сімферополі. Періодично гостює в Україні в друзів або родичів. Вона відкрила власну крамничку з асортиментом для шиття та в’язання, де часом зустрічає "своїх" серед клієнток.

З деякими із друзів, прихильниками самопроголошеної влади, Альона тепер тільки вітається. Зіпсувалися  і стосунки в сім’ї — через різні політичні погляди вони з батьком не розмовляли близько року.  

Дівчина розповідає, що її батьки почали ототожнювати Росію із тим "хорошим Советским союзом", який вони пам’ятають змолоду.  У Криму вони оселилися після закінчення інституту, десь 42 роки тому. Тато родом з Одеси, а мати — харків’янка. Окрім батьків у неї тут більше нема родичів, усі в Україні або Росії. Зараз Альона поновила спілкування із батьком, проте каже, що це більше формальність.

Наступного року, коли півострів почали наводнювати росіяни, Альона не збиралася залишати домівку. Корінна кримчанка не хотіла, щоби її місце тут займало це "пришлое ватное нечто". До того ж, вона була впевнена, що новоприбулі повинні від когось чути, що тут не радіють ні їм, ні Росії, ні всім цим "путіним".  

Натомість російські родичі почали закидати Альоні, мовляв, якщо їй тут не подобається, нехай їде до своєї України. "Тобто мені, людині, яка тут народилася, яка тут прожила все життя, яка .. Ну я як би більше прав маю, ніж усі ці росіяни. А ці росіяни приїжджають сюди і кажуть "забирайся звідси, раз тобі не подобається", — обурюється дівчина.

Але поступово прийшло відчуття, що тут їй і справді не місце. Жити  у ненависті й чекати повернення Криму Альона більше не може, тому нещодавно вона вирішила перебиратися до Києва.

Рішення стало під сумнів, коли її батька відправляють на обстеження за станом здоров’я.  Кинути батьків самих у такій ситуації вона, як єдина дитина в сім’ї, не має морального права. Але поки що невідомо наскільки ситуація серйозна, щоби зрозуміти чи відкладати намічений план.

Знайомі та родичі тепер пов’язують бажання переїзду Альони з тим, що жити гірше стало. Проте вона вважає, що тутешнім невтямки як можна поїхати з якихось інших причин, ніж гроші та бізнес.

У всякому разі Альона каже, що цей переїзд буде остаточним і жити сюди вона більше не повернеться.

Їхати звідси — ні

Кримчанка Ольга навпаки вважає виїзд проукраїнського населення з півострова помилкою.

Раніше вона теж думала залишити свій дім у Ялті, який побудували її батьки. Родинний маєток вона не мала наміру продавати. Отож довелося б винаймати квартиру на перший час або шукати прихистку в друзів.

Проте проблема була не суто в житлі — основною перепоною стала робота. Ольга би просто не знайшла її поза Кримом, бо працює у сфері туризму і знає все про півострів.

Тож жінка не змогла б самостійно забезпечувати себе. А отримувати допомогу по безробіттю вона вважає несправедливим до України. Ретельно зваживши всі варіанти, вона дійшла висновку залишитися.

Потім вона усвідомила, що помилялася щодо переїзду. Адже поступове зменшення проукраїнських кримчан йтиме на користь лише Росії. "Тут можна жити і можна підтримувати свою позцію. Так, важко. Так, можна сісти за свою позицію, я все розумію. Але їхати звідси - ні", — каже кримчанка.

Дідусь та бабуся Ольги переїхали до Криму ще в шістдесятих. Інша частина сім’ї залишилися в Донецькій області, місті Єнакієве. Кожне літо родичі гостювали у Ялті, проте тепер вони не приїжджають уже котрий сезон.

Зараз жінка живе з матір’ю, яка до останнього не могла повірити, що в наш час одна держава може окупувати  частину іншої. Ольга одна виховала сина, який закінчив інститут і виїхав працювати в Україну. Близькі підтримували її проукраїнські настрої, а от із коханим їй довелося через це розлучитися.

Важко стало й у матеріальному плані: коштів вистачає тільки на їжу. Тепер Ользі доводиться відмовлятися від необхідного: "Думаєш: варто купувати чоботи чи ще рік відносиш. Уже років 10 у мене так питання не стояло".

Крім того, за сезон жінка мала підробіток: можна було здати помешкання або підвезти туристів. Тепер більшість гостей Ялти — росіяни без особливих достатків, які не подорожують і не відвідують екскурсій.

Ті родичі, що залишилися в Донецькій області, розділилися з політичних мотивів. Деяким вдалося виїхати з області, інші не мають можливості це зробити через квартири або стареньких бабусь та дідусів. Якась частина сім’ї, з якою Ольга вже не спілкується, зраділа "Донецькій республіці".

У Ялті Ольга знайшла однодумців і серед колег по роботі, і серед подруг. Вона ділиться, що приємно інколи впізнавати підтримку серед незнайомців за маленькими деталями: маркерами, магнітиками, якимись значками із синьо-жовтими кольорами.

Жінка каже, що завжди позиціювала себе українкою. Щоправда, до окупації ще вірила в "братні народи" з Росією.

Ольга вважає, що проукраїнськи налаштованих на півострові багато. Однак українці в Криму й досі роз’єднані, ізольовані один від одного. Вони не такі згуртовані, як кримські татари, тому і для "влади" поки що становлять меншу "загрозу".

Покинути родину або залишитися в окупації

Події чотирнадцятого року ледь не стали для Людмили приводом для розлучення. Їй довелося обирати: зберегти сім’ю та жити в Криму або самій переїхати в Україну.

Людмила була б рада виїхати з Феодосії, але її чоловік категорично проти. Перші два роки вона постійно сварилася із ним. Жінка намагалася довести чоловікові, що їх залякують путінською пропагандою, проте він їй не вірив.

Чоловік Людмили присягнув на військову службу ще за часів Радянського союзу. У роки незалежності, коли ділили Чорноморський флот, судно кримчанина перейшло під контроль Росії.

З початком окупації моряк уже вийшов пенсію, але відмовився їхати, бо в такому віці їм обом буде важко знову ставати на ноги. А таких родичів в Україні, які би прихистили на перший час, у них нема.

Кидати сім’ю та їхати сама Людмила теж не хоче. "Чоловік все-таки батько моїх дітей. Який би він не був, він мене любить і ... ну сім'я є сім'я. А туди я приїду, виходить, я повинна буду покинути чоловіка", — каже кримчанка.

Жінка переживає, що діти також будуть засмучені через розлучення батьків. Подружжя має двох синів: один зараз у Києві, інший із дружиною в Запоріжжі. Раз на три-чотири місяці Людмила їздить провідати своїх хлопців. Вона захоплено розповідає, що це також дає їй сил жити далі під російськими прапорами.

У Криму в Людмили багато близьких. Разом із сім’єю вона ще в дитинстві переїхала сюди з Донбасу.

За останні роки її чоловік дійшов більш поміркованих поглядів. У родині тепер не говорять про політику, бо всі зрозуміли, що позиція Людмили непохитна. Інші ж родичі жінки, які були в "ейфорії" після референдуму, розчарувалися й тепер більше її розуміють.

Кримчанку й досі дивує,  як людей "по телевизору завели на референдум". Сама вона вже років 8 не дивиться телебачення, тільки деякі іноземні та українські джерела.

Через низькі зарплату й пенсію Людмилі доводиться працювати бухгалтером одразу на декілька фірм. За її словами, кримське населення витісняється з усіх сфер, а на тепленькі робочі місця приїжджають росіяни.

Жінці тепер не раз доводилося зіштовхуватися зі зневагою та потураннями на кшталт "это вам не Украина".Тому приховувати свою позицію доводиться й у робочі години.

А поки що жити в Криму страшно. Людмила стурбована: "Тут же просто зробили військову базу. Тут на квадратний кілометр зброї більше, ніж у будь-якому регіоні тієї ж самої Росії".

Кримчанка мріє про повернення півострова Україні та сподівається, що це відбудеться завдяки міжнародному праву, а не війни.

Эльвира Насибуллина, Insider