83 роки тому у центрі Миколаєва нацисти стратили підпільників Шуру та Вітю. Що в їх історії було правдою, а що — міфом радянської пропаганди?
- Новини Миколаєва
-
•
-
- Аліса Мелік-Адамян
-
•
-
15:00, 05 грудня, 2025
-
2000 +
Цей матеріал вже прочитали більше 2,000 відвідувачів
83 роки тому у центрі Миколаєва нацисти стратили підпільників Шуру та Вітю. Що було правдою, а що — міфом. Фото: «МикВісті»П’ятого грудня 1942 року в центрі Миколаєва нацисти повісили двох підлітків — Шуру Кобера та Вітю Хоменка. Історію про них вчили в школах на окремому предметі, в радянські часи про них знімали фільми, а в місті поставили пам’ятник «піонерам-героям». Їх стратили 83 роки тому. Що ж в цій історії було насправді, а що — конструкт пропаганди?
Про двох відомих миколаївцям підлітків згадують «МикВісті».
У відкритому доступі даних про Шуру та Вітю дуже багато. Але ми вирішили піти туди, де про них розповідають роками — у музей.
Що про Шуру та Вітю більш-менш точно відомо
Серед представленої експозиції у музеї серед інших періодів Другої світової війни є окремий стенд про вклад підлітків, які між собою знайомі не були, і обоє мали великі мрії та сподівання.
Миколаївський військово-історичний музей. Фото: «МикВісті»Віктор Хоменко навчався у нинішньому ліцеї №1 імені Аркаса. На початок війни йому було 14. Його описують як активного і непосидючого хлопця. У школі існував невеликий музей, де зберігалися його речі, але будівля була зруйнована у 2022 році.
Олександр Кобер навчався у школі №12, займався музикою і, за спогадами, мав тиху, поетичну натуру.
«Вітя жив думками про море, це була його мрія — присвятити себе професії моряка. А Шура просто неймовірно грав на скрипці», — розповідає завідувач Миколаївського військово-історичного музею Інна Сосюк.
Але мріям дітей стати реальністю не судилось — 22 червня 1941 року почалась війна. А вже в серпні німецька армія установить контроль над Миколаєвом на довгих 2,5 роки. Родина Хоменків намагалась виїхати, але втекти не вдалось. Коли вони доїхали до Херсону, виявилось, що шлях вже був відрізаний.
Окупацією Миколаєва керувала 11-а гітлерівська армія групи «Південь», слідом зайшла поліція безпеки і каральні підрозділи. Уже на четвертий день на кладовищі розстріляли понад 4 тисячі євреїв.
Покинута адміністративна будівля на території Темводу. Фото: inshe.tv
Барак на території селища Темвод. Фото: inshe.tvУ районі Темвода німці облаштували концентраційний табір для полонених «Шталаг-364» — найстрашніше місце у окупованому Миколаєві. Кобер, йдучи на ризик, почав носити у табір їжу та ліки, каже Інна Сосюк. І на хлопця звернули увагу ті, хто був повʼязаний з підпіллям, і повідомили про нього Павлу Защуку.
Хоменко ж у той час потрапляє працювати у польовий воєнний госпіталь до німців. Тоді німецька викладалась у школах, і Вітя нею володів. Це зіграло йому на руку, він чув буквально все, про що говорили фріци — від імен та прізвищ до номерів частин. А потім хлопець потрапляє у столову гестапівців.
За часи окупації у Миколаївській області існувало понад 100 підпільних організацій. Шура і Вітя потрапили у розвідгрупу Андрєєва-Палагнюка у 1942 році, який потрапляє у місто і організовує низку конспіративних квартир.
У стенді зображені особисті речі Шури Кобера. Вони не є оригіналами. Фото: «МикВісті»В липні група Палагнюка отримує важливі дані про місця дислокації фашистів та перекидування військ на Східний фронт, але звʼязку з Москвою не було — з ладу вийшла рація. Приймають рішення відправляти з Миколаєва звʼязківців.
Тут з’являється суперечливий момент: хто прийняв рішення відправити двох дітей через окуповані території.
Як дітей відправили за лінію фронту?
Історики кажуть, що знайомство Шури та Віті відбулось на одній з підпільних квартир Палагнюка. Останній був певен, що Кобер, якого він вже добре знав, виконає будь-яку поставлену перед ним задачу, але йому потрібен був бойовий товариш. Їх познайомили і окреслили задачу.
«Це було літо. Ніяких шкіл, канікули. Діти точно не могли притягнути увагу, їх не перевіряли. І Андрєєв вирішує відправити дані через Шуру та Вітю», — додає вона.
Екскурсію нам проводила завідувач музею Інна Сосюк. Фото: «МикВісті»Миколаївські історики Тетяна Жароід-Колмагорова та Алла Тарнавська у своїй книзі про Шуру та Вітю описували один з начебто спогадів учасниці підпільної організації «Миколаївський центр»:
«Збирали підпільники Шуру та Вітю в дорогу у липні 1942 року на квартирі А.К. Лободи — на Плотничній вулиці, в будинку № 21, а останню ніч вони провели у мене на квартирі по Херсонській вулиці, в будинку № 53. Раннього ранку прийшов до нас А.В. Палагнюк. Вручаючи Шурі бамбукову паличку, в якій були заховані відомості для Генерального штабу Червоної Армії, він сказав: «Пам'ятай, Шура, у цій палиці багато, що ти повинен доставити за будь-яку ціну. У разі чого — знищ її перш, ніж потрапити в руки до ворога».
Інна Сосюк ставиться до цього скептично:
«Ця історія про похід з бамбуковою паличкою смішна. Ми ж навіть не Крим, щоб він тут ріс. Так, до початку війни було багато меблів з цього матеріалу, стільці… Але йти через лінію фронту по окупованим територіям…», — посміхаючись каже вона.
Кадри з радянського фільму «Будь-якою ціною», на яких зоображено Шуру та Вітю. Скриншот з кінострічки «МикВісті»
Кадри з радянського фільму «Будь-якою ціною», на яких зоображено Шуру та Вітю. Скриншот з кінострічки «МикВісті»29 липня 1942 року Вітя і Шура виходять з Миколаєва. На руках у них засекречені відомості. У шкільні часи вчителі розповідали, що цей шлях вони долали пішки, але історики посміхаються і додають: «Ну, тоді б вони рік йшли». Насправді ж добиралися вони попутними машинами, інколи їхали в німецьких ешелонах.
17 серпня підпільники долають понад 120 кілометрів і доходять до Краснодару, а за десять днів вони опиняються у Москві, де пробули місяць і мали повертатись у Миколаїв разом з радісткою Лідією Бриткіною.
«Їх літаком доставляють до столиці, де за місяць вони пройшли курс розвідників. Шура, кажуть, навіть встиг написав листа сюди», — уточнює пані Інна.
На карті зоображено шлях, який пройшли підлітки. Фото: «МикВісті»З Москви вони були десантовані. Група стрибнула з парашутом у районі села Себине на Миколаївщині 10 жовтня 1942 року. Повертались вони з чималим грузом: агітаційна література, боєприпаси, рації, друкарські машинки. Все це вони закопали і направились пішки у Миколаїв.
Підпільна робота продовжувалась, але становище у Миколаєві ставало небезпечним. Хлопцям наказали змінити адреси, але було пізно. 24 листопада гестапівці забрали їх. Допити і тортури тривали довго. Німці чекали прізвищ, але ні один, ні інший не назвали ворогу жодного.
«Звісно, що документи допитів були. Я думаю, що питання ще в тому, що велика кількість архівів все ще не відкриті. В нас багато чого засекречено. Можливо, колись ми зможемо побачити і почитати. Але я ж кажу, що багато людей дорослих просто не витримували і здавались. І в нас завжди знаходяться добрі люди, колаборанти, які якби здають своїх же, але не в цьому випадку», — каже Інна Сосюк.
Показова страта
5 грудня 1942 року на Базарній площі у Миколаєві, поруч із сучасним музичним училищем, поставили шибеницю. Страти в окупації у фашистів були публічні і показові, на них зганяли, як на шоу. А тіла не прибирали кілька днів — для «виховного ефекту».
Німці не дозволяли знімати тіла страчених тижнями. Фото: «МикВісті»Того дня, холодної морозної зими, до шибениці підвели декількох затриманих. Серед них були Віктор Хоменко та Олександр Кобер. У деяких згадках писалось, що перед стратою Вітя крикнув у натовп «Чекати, поки прийдуть наші». Однак Інна Сосюк каже, що цього точно невідомо.
Але у музеї зберігається оригінал записки написаної Вітею для мами Улляни Хоменко:
Мама! Передай мне мою тужурку, свитер серый. До свидания дорогая. Привет всем!
Після страти, коли німці розійшлись, хтось з миколаївців підійшов і поклав червону кімнатну герань під тіла хлопців.
Їх могила знаходиться на старому кладовищі у Миколаєві.
На їх честь в 1959 році в сквері Миколаєва зʼявився бронзовий пам’ятник підпільникам, який спорудили на кошти, одержані за зібраний школярами України металобрухт.
В 2024 році Міністерство культури України очікувало від місцевої влади Миколаєва рішення про подальшу памʼятників. Мова йшла вилучення з реєстру та демонтаж монументів Шурі Коберу та Віті Хоменку. Однак тоді в управлінні культури зазначили — ця частина історії Миколаєва не підпадає під закон про декомунізацію.
Памʼятник героям Шурі Коберу та Віті Хоменку. Архівне фото «МикВісті»«Вони не були ні чекістами, ні партійними діячами. Це просто герої війни, як ольшанці-десантники. За логікою і буквою закону вони мають залишатися в публічному просторі», — казав у розмові начальник управління культури Юрій Любаров.
«Борьба от мала до велика». Як з трагедії зробили культ?
Після війни історія хлопців стала частиною масової радянської пропаганди. Їхній образ підганяли під ідеальну модель «піонерів-героїв»: безстрашні, романтичні, віддані державі.
Про це яскраво свідчать історії про бамбукову паличку з донесенням або сцени з переправою через Кубань на дірявому човні, який тоне. Хтось навіть зображав дітей сиротами для глибини сюжету.
В 1959 році на Ялтинській кіностудії зняли фільм, в основу якого лягла історія Шури та Віті.
Кадри з радянського фільму «Будь-якою ціною», на яких зоображено Шуру та Вітю. Скриншот з кінострічки «МикВісті»Сюжет дещо відрізнявся від реальності. На перших кадрах фільму миколаївські підпільники беруть у полон німецького офіцера Швальдера, від якого отримують від нього важливі секретні відомості. А далі все, що ми знаємо — немає звʼязку, треба йти через лінію фронта і доставити пакет документів радянській армії. Однак у фільмі хлопці лишаються в живих.
Думки істориків сьогодні
Миколаївський історик Юрій Котляр у розмові з «МикВісті» каже, що малолітні герої були дуже популярні в Радянському Союзі.
Історик Юрій Котляр. Архівне фото «МикВісті»«Це малі діти, їх можна підтягувати під піонерів, під комсомольців і це ідеально. І не тільки ж вони були. Практично в кожній області знаходилась молодь або зовсім малолітні діти, які виконували якусь певну функцію. Це показувало не тільки всенародність, а те, що піднялися на боротьбу абсолютно всі. Тому ці образи ідеально вписувалися в цю систему», — каже Юрій Котляр.
Історик визнає: перехід дітей за лінію фронта — подвиг, але водночас повернення Шури і Віті у окупований нацистами Миколаїв називає злочином тогочасної влади проти дітей.
«Сам по собі епізод, коли дітки змогли пройти лінію фронта, це дикий факт, як на мене. Вони винесли відомості, перейшли і залишились на вільній території, а потім їх повернули назад. Це абсолютний злочин з точки зору влади. Вони дійсно зробили героїчну справу, абсолютно героїчну, яку вони навіть не могли робити в своєму віці. Але якщо людина виходить з зони окупації, хто при нормальному розумінні її відправить назад? Розвідники не були ідіотами, вони чітко розуміли, що діти вже не повернуться», — зазначає він.
Історія Шури і Віті — подвиг і трагедія. Двоє підлітків ризикували життям заради країни, яку знали з плакатів, шкільних уроків і розмов дорослих. Але трагедія у тому, що держава використала їхню смерть як ідеальний сюжет.
Сьогодні, коли Україна знову живе у війні, нам потрібна інша памʼять — памʼять, що не прикрашає, а пояснює. Шура і Вітя були дітьми. І їхній подвиг не потребує фальшивої героїзації. Він потребує честності. Тільки так історія перестає бути красивою легендою — і стає досвідом, повторення якого допускати не можна.
Аліса Мелік-Адамян, «МикВісті»