• четвер

    19 вересня, 2024

  • 16°
    Ясне небо

    Миколаїв

  • 19 вересня , 2024 вересня

  • Миколаїв • 16° Ясне небо

Станіслав Мартиросов

Станіслав Мартиросов

Депутат Миколаївської обласної ради 6 скликання, депутат Миколаївської міської ради 8 скликання

Римейк Путіна або Лукашенко

Вітаємо всіх президентів та всі сосни!

Україна з 23 жовтня знаходиться у жовтій карантинній зоні. Це обумовлено зростанням рівня захворюваності на Ковід-19. Як відмічалось на засіданні Уряду, на якому було прийнято рішення про повернення всіх областей до карантинних обмежень, абсолютна більшість важких хворих, хворих, які потребують госпіталізації, тобто, таких, які хворіють важко, - це НЕ вакциновані люди. Саме тому, на відміну від жовтих зон які були раніше, відтепер діятимуть оновлені правила. Установи, бізнеси, навчальні заклади зможуть працювати без обмежень, якщо не менше 80% працівників та/або відвідувачів матимуть хоча б одне щеплення. 

Як це працює, подивимось на прикладі Миколаєва. Якщо дитячі садочки, початкові класи у звичайних школах та спеціальні школи працюватимуть, незалежно від кількості вакцинованих працівників, то у третині миколаївських шкіл старша школа переходить на дистанційну форму навчання, причина – не вакциновано 80% працівників цих шкіл.

В той самий час, в Миколаєві повністю, тобто, двома вакцинами вакцинцувалось менше 20% населення, однією – більше. Тоді, коли для вакцинації є купа можливостей, навіть у вихідні дні. І вакцини є. Ба більше, відтепер працівників міністерств та державних органів влади зобов’яжуть вакцинуватися. 

Отже, що ми маємо на початок осені 2021 року – другого року світової пандемії короновірусу? В той час, як країни, в яких щеплено більшість населення скасовують більшість карантинних обмежень, що негайно відбивається на темпах зростання їх ВВП, Україну накриває чергова хвиля COVID-19. Стрімко зростає кількість хворих та госпіталізованих. Абсолютна більшість серед тих, хто переносить хворобу важко – не вакциновані. А таких серед українців – більшість. Попри те, що вакцини є, можливість їх отримати також є. І фактичний поділ українців на два сорти, на жаль, лише викличе незадоволення та соціальну напругу, але не допоможе приборкати пандемію. Вакциновані люди також хворіють, просто легше і з меншим ризиком важких ускладнень і при цьому вони можуть інфікувати невакцинованих. Отже – на нас неодмінно чекають нові локдауни, нові жорсткі обмеження, нові смерті, нові втрати для бізнесів та людей. Але тепер українцям немає на кого нарікати. Зрештою, життя, відповідно до середньовічних забобонів, невігластво та вперте небажання дорослішати, незалежно від віку, має свою ціну. Яку змушені платити всі, навіть ті, хто у 21 столітті намагається жити, як у 21 столітті, а не як у 14-му.

23 вересня Верховна Рада проголосувала у другому читанні так званий закон про олігархів, який передбачає суттєві обмеження конституційних прав тих, кого буде визнано тими самими олігархами. Прийняття законопроекту відбувалось наполегливо – більшість, яка складалась із «Слуг народу», груп «За майбутнє», «Довіра», частини фракції «Голос» і позафракційних, спочатку проголосували процедуру розгляду законопроекту, яка позбавляє народних депутатів можливості наполягати в сесійній залі на своїх поправках, що є невід’ємною частиною прав народних депутатів і протирічить Регламенту Верховної Ради та Конституції. Але більшість перла, як танк. Після цього процедура тривала бурхливо. Опозиція намагалась блокувати трибуну та скандували гасла проти диктатури, але каток більшості було не зупинити. 

Що не так з цим законом? Абсолютна більшість європейських, і не тільки, експертів та критиків говорять про те, що він ніяк не усуває основи олігархії – монополії в певних галузях економіки та паразитування на державному бюджеті. Натомість, він дає можливості Зеленському та його найближчому оточенню призначати через абсолютно слухняну Раду Національної безпеки та оборони олігархів та відбирати у них медіа-активи, позбавляючи їх цілої низки конституційних прав. Фактично, йдеться про позасудове вибіркове переслідування певних осіб в неконституційний спосіб. Кого переслідувати – вирішуватиме Зеленський та невеличка купка людей. Йдеться про встановлення режиму необмеженої особистої влади Володимира Зеленського та його найближчого оточення. Йдеться про спробу такого собі римейку путінської Росії або лукашенківської Білорусі. Зі всіма відповідними наслідками. 

До речі, саме прийняття закону викликало відчуття дежавю. Воно дуже нагадувало голосування диктаторських законів 16 січня – з порушенням процедури, та ратифікацію харківських угод – із стійким спікером. У всіх випадках прийняті акти призвели до дуже серйозних негативних наслідків, не зважаючи на те, що ті, хто їх приймав були переконані у тому, що вони на коні і будуть знаходитися там вічно. І особисто я не бачу, чому зараз має статися інакше. Зрештою, ходіння по граблях, як і життя за нормами 14-ого сторіччя, коли на дворі 21-е має свою справедливу ціну. Яку, знову ж таки, змушені будуть заплатити всі.

До речі, щодо найближчого оточення Зеленського. 22 вересня авто із першим помічником Володимира Олександровича Сергієм Шефіром обстріляли. Сам він не постраждав, було поранено водія. І це, безумовно, злочин, якого не може бути у країні, яка прагне бути членом НАТО та Євросоюзу, а не повертається у 90-і роки минулого століття пострадянського простору. Найцікавіше в цій історії – реакція самого Зеленського та силової вертикалі на таку подію. 

Володимир Олександрович, знаходячись на тому боці планети знаходить час для запису чергового відео. Він починає свою промову з цієї події на сесії Генеральної асамблеї ООН, мовляв, таку велику ціну мусить платити за… реформи. А міністр внутрішніх справ називає цей злочин жахливим, наче інші подібні злочини є більш привабливими чи не жахливими. І для його розслідування залучають просто безпрецедентні сили з водолазами. При чому сам Шефір не пов’язує напад на нього із своєю державною діяльністю – він, будучи першим помічником президента, займається справами «95-го кварталу». І всі вони в один голос говорять, що метою замаху був Зеленський, але він стійкий та його збити із істинного шляху неможливо. 

Із всіх цих сигналів, можна зробити наступний, цілком справедливий висновок. Володимир Зеленський найбільше довіряє своєму найближчому оточенню – вихідцям з 95 кварталу. Він підбирає кадри не за ознакою професійності чи ідейності, а за ознакою особистої відданості. Він прагне до встановлення режиму особистої влади, до авторитаризму. Демократія із її процедурами, обмеженнями та правилами для нього, та його команди – незрозумілі перешкоди на шляху до бажаної мети. 

І значній частині українських громадян, судячи із результатів соціологічних досліджень, такий підхід до управління держави подобається. І вони мріють лише про одне – опинитися у команді Зеленського, або у будь якій іншій, яка прийде на заміну цій. Власне, це і є відповіддю на питання чому Україна досі не в НАТО та ЄС.

За цим кланяюся – побачимось.