4 квітня 2023 року рідні та близькі бійців 501 батальйону морської піхоти відзначили трагічний ювілей — близько 265 морпіхів, які тримали оборону маріупольських заводів «Азовмашу» та імені Ілліча, рік провели в російському полоні. Вони зникли з позицій без попередження. Наступного дня в телеграм-каналах окупантів заявили, що українські захисники здалися. На відео було видно чоловіків без зброї, які йшли з піднятими руками.
Обставини тих подій достеменно не відомі. Військова частина провела внутрішнє розслідування за фактом добровільної здачі в полон. Але жодних доказів не надала, інформацію не оприлюднила. Державне бюро розслідувань відкрило справу проти командування батальйону за перевищення службових повноважень. Військові 501 батальйону проходять у ній як фігуранти. Проте з червня минулого року сім’ям припинили виплати. Вони подали до суду. Державні інституції утримуються від коментарів до завершення розслідування.
В останніх вісьмох обмінах військовополоненими не було жодного морського піхотинця 501 батальйону. А за весь період російсько-української війни звільнили 23.
Поки сім’ї військовополонених шукають правди, вони не сумніваються в одному: їхні чоловіки — герої.
Три історії жінок полонених бійців 501 батальйону у складі 36 окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил.
Морський піхотинець Андрій разом із дружиною Аліною та синомАліна
«Це була підстава», — говорить 25-річна Аліна, дружина морського піхотинця Андрія. Прізвище чоловіка не повідомляє заради його безпеки.
«Ворог знав про всі їхні дії, пересування, базування та навіть плани. Ходять чутки, що двоє з батальйону перейшли на сторону росіян і потопили решту. Версія про те, що наші хлопці здалися добровільно, з’явилася в Telegram ворога. Та хіба можна їм довіряти — вони постійно виставляють наших воїнів звірами, які вбивають цивільних, ґвалтують людей і тварин.
Не розумію, яка може бути добровільна здача в Маріуполі? Президент Володимир Зеленський тоді говорив: «Якщо ви можете вийти, щоб зберегти життя, виходьте». Усі захисники Маріуполя, оборонці «Азовсталі» потрапили в полон. Та вони, на відміну від наших, отримали гарантії повернення», — розповідає Аліна.
Андрій поїхав на ротацію до Маріуполя на початку березня.
«Остання наша зустріч була 5 грудня 2021 року, о 5-й ранку він вирушив у зону ООС. Повномасштабне вторгнення застало його в селищі Широкиному на Донецькому напрямку за 400 метрів від лінії зіткнення. Для їхнього підрозділу ця війна почалася 16 лютого. Тривали посилені бої, але вони не розуміли, що це пошириться на всю країну. 28 лютого Андрій казав, що в них майже не залишилося чим відбиватися. Ворог крив і артилерією, і авіацією, і танками. А в них — нічого. Останній раз продукти отримували 25 лютого. Не могли дістати їжу, медикаменти, не було жодних доставок. 501 батальйон останнім вийшов із позицій на Донецькому напрямку», — пригадує жінка.
Командир 501 батальйону Микола Бірюков теж потрапив у російський полон — і перебуває там досі.
«Інших командирів — оборонців «Азовсталі», які були в полоні, — звільнили і відправили в Туреччину на реабілітацію. А про Бірюкова вже понад рік ніхто не має жодної інформації. Бійці, які повертаються з полону, кажуть: це командир, який піклувався про своїх. Не їв і не спав, коли хтось із солдатів не виходив на зв'язок. Він міг би пролити світло на обставини цього полону.
Ми маємо відповіді від слідчого ДБР і на колективне звернення, і щодо кожного. Мені відповіли, що на мого чоловіка не заведена справа про добровільну здачу. Разом з іншими близькими військових ми зверталися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ГУР, Офісу президента, Уповноваженого з прав людини. Жодна інстанція не дає чіткої відповіді, у чому їх звинувачують і коли звільнять.
З Червоного Хреста телефонують чотири рази на рік, питають, чи є в мене якісь новини про чоловіка. Я сміюся — бо це вони мають надавати мені інформацію, а не навпаки.
Дізнаємося про рідних через звільнених із полону та різні телеграм-канали, в яких викладають списки полонених. За вісім останніх обмінів не повернули жодного бійця 501 батальйону морської піхоти.
Ми з сім’ями військовополонених подали позов до суду через невиплати. Представники військової частини мали прийти на засідання й надати акти розслідування, яке проводили. Та вони цього не зробили», — каже Аліна.
Разом з нею на Андрія чекає півторарічний син.
«Коли з'явився наш хлопчик, чоловік пообіцяв, що це буде останній контракт. Синові не кажу, що тато в полоні, він ще малий. Але щодня показую йому фото чоловіка.
Коли розповідаю, що тато скоро повернеться, а ми поїдемо його зустрічати, малюк усміхається, а потім починає плакати. Може тому, що в них дуже сильний зв'язок, навіть перше слово було «тато». Йому не вистачає батька. На вулиці тягнеться до всіх чоловіків і проситься до них на руки.
Я мрію про день повернення. Хочу провести повне медичне обстеження чоловіка й нагодувати своїм борщем, який він обожнює», — каже Аліна.
Ольга разом із чоловіком, бійцем 501 батальйону морської піхотиДружину бійця 501 батальйону морської піхоти, 23-річну Ольгу, війна застала в Бердянську. Вона провела кілька місяців в окупації.
«24 лютого я була в Бердянську, а чоловік — у Широкиному. Я міцно сплю, не прокинулася від вибухів. О 7 ранку розбудив дзвінок подруги — її чоловік служить разом з моїм. Вона сказала: «Олю, війна».
В Україні війна триває з 2014 року, я подумала, що почалися активні бойові дії. Але потім зайшла в новини й усе зрозуміла.
За вісім років війни звикаєш до неї. Я не відчувала тривоги. Пішла в магазин, купила корм для кота, насипала на кілька днів — і поїхала до подруги, яка була налякана.
Я переживала за чоловіка. Знала, що він на лінії зіткнення стримує ворога, що в них відбуваються важкі бої. росіяни почали підтягувати техніку. Чоловік мене береже, тому часто не говорить поганих новин. Але в телефонній розмові 16 лютого між іншим запитав, чи не хочу я поїхати до друзів у Польщу. Переконував: «Щось починається». Та мені було безпечніше поруч із ним, я сказала, що нікуди не поїду», — пригадує Ольга.
27 лютого 2022 року російські війська увійшли в Бердянськ.
«Справжня тривога з'явилася, коли чоловік почав кричати у слухавку: «В укриття, винищувачі». Я підвела очі й побачила ворожий винищувач — він летів так низько, що здавалося, може ударити просто в голову. З подругою ми спустилися в підвал, просиділи кілька годин. Коли вийшла подихати повітрям (а ми живемо на в'їзді в місто), побачила росіян. Це було найстрашніше за всю війну.
Ніхто не розумів, що буде. Але всі чули, що вони розстрілюють, ґвалтують, знущаються з людей. Ми з подругою спершу повернулися в бомбосховище, а тоді вирішили, що краще їхати додому. З п'ятого поверху бачили, як заїжджають танки і російські солдати заходять у місто.
Коли окупанти захопили адміністративні будівлі, люди почали збиратися на мітинги. Кричали: «Вас ніхто не кликав, їдьте додому». Було видно, що молоді росіяни шоковані. А старші й офіцери, найімовірніше, розуміли, що їх тут ніхто не чекав. Для мене ті мітинги були порятунком, я хоч на кілька годин відволікалася від думок про чоловіка в оточеному Маріуполі», — розповідає Ольга.
У перші ж дні в Бердянську окупанти почали затримувати активістів, через місяць мітинги розганяли вже пострілами в людей.
«Мітинги припинилися, коли людей почали забирати до катівень. У міській в'язниці їх катували струмом. Одного з активістів затримали, а за декілька днів вийшло відео, на якому він перепрошує за свої дії. Було видно, що дуже побитий.
Після цього опір був тихий. Коли гурт «Калуш» виграв Євробачення, я замовила у швачки рожеву панамку. Люди в місті усміхалися, підтримували, хоч і не казали ні слова.
Важко це визнавати, але до великої війни, мені здається, відсотків 40 населення підтримували росію. Після окупації їх стало в рази менше.
Улітку в Бердянськ приїжджали відпочивати на море люди з окупованих Донеччини та Луганщини, а їхні діти носили панамки з нашивкою Z. Я приходила додому і плакала. Хоча й розуміла, що мені щастить: ніхто мене не здав, не розповів про мого чоловіка.
На вулицях окупанти перевіряли телефони. Могли затримати за перегляд українських новин або фото. Люди надсилали особисту інформацію тим, хто виїхав, щоб зберегти її», — пригадує Ольга.
З окупованого Бердянська Ольга виїхала наприкінці літа.
«Раніше не могла, бо лікувала онкологію. Ліки потрібно було зберігати замороженими. А тоді люди стояли днями у черзі на виїзд. Препарати я не довезла б. Досі борюся з цією недугою.
Український зв'язок у Бердянську глушили. Але нам із чоловіком вдалося поговорити разів п'ять в останній місяць перед полоном — у березні 2022 року. Решті дівчат телефонували рідше. Пізніше дізналася, що заради дзвінка в окупованому Маріуполі вони ризикували життям, пробиралися на якесь підвищення, щоб зловити мережу.
У розмовах питала, як вони там. Він казав: «Не переживай, сонечко, ми влітку до Криму поїдемо». Взяв із мене обіцянку, що коли повернеться, ми народимо трьох синів. Скористався моментом, бо так просто я йому цього не пообіцяла б.
В очікуванні його дзвінка я збирала хороші новини. Розповідала, хто яке озброєння нам передав. А коли клала слухавку, сльози текли рікою.
26 березня він зателефонував останній раз перед полоном, а 27-го зловив інтернет і надіслав своє фото.
З російських телеграм-каналів ми побачили, що вони в полоні. Впевнена, що в них не було можливості сповістити про це владу. Кожен день вартував хлопцям 20-30 життів. Не підвозили боєкомплектів, медикаментів, їжі. Вони мали борошно й воду, мішали і якось смажили», — розповідає жінка.
Сім'ям військовополонених 501 батальйону морської піхоти припинили виплати. Лист із таким сповіщенням прийшов від військової частини 19 червня.
«Люди з Маріуполя та Бердянська хапали дітей і бігли з міста. Серед них — і жінки військовополонених. Їм немає за що жити. Вистоюють черги по гуманітарку, просять у людей допомоги. Та навіть звільненим із полону бійцям не виплатили кошти. Зокрема медикині 501 батальйону морської піхоти Мар'яні Мамоновій.
Телефонувала в командування ВМС Збройних сил, у Координаційний штаб, до уповноваженого з прав людини. Усі кажуть, що це абсурдна ситуація, але розв’язати її ми вже рік не можемо.
Усіх цікавить, як вони потрапили в полон. А мені хочеться запитати, чи був інший вихід з Маріуполя? Коли Олексій Арестович тоді Альона разом із нареченим, військовим 501 батальйону морської піхоти, то сказав фразу, після якої я почала його ненавидіти: «Ті, хто вважає, що деблокада Маріуполя можлива, повні дурні».
Спілкувалася з хлопцями та дівчатами, які повернулися з полону. В усіх різні версії тих подій: їм пообіцяли «зелений коридор», їх підставили, вони виходили, щоб прорватися. Хтось казав, що це було переміщення, але всі були на різних позиціях. Правди ми не знаємо.
З чоловіком я не могла обговорювати ці питання. За кілька хвилин розмови встигала тільки запитати, чи все добре з ним та побратимами. Він казав: «Записуй номери телефонів тих, до кого не могли додзвонитися. Скажи рідним, що вони живі».
Коли мій чоловік повернеться, я зроблю те, що не рекомендує жоден психолог: не відпускатиму його ні на крок. Підемо з наметами до лісу, де нас ніхто не буде ні бачити, ні чути. Вткнуся у його груди й нарешті виплачуся», — зізнається Ольга.
Альона
26-річна Альона, наречена військового 501 батальйону морської піхоти, розмовляла зі своїм Андрієм напередодні виїзду з окупованого Маріуполя 27 березня 2022 року.
«Я їхала з окупованого Бердянська до Запоріжжя з подругою та чорним котом Лексусом. Тоді Андрій пожартував: «Краще тримай Лексуса, щоб він на блокпосту окупантів не покусав». Пам’ятаю, як до нас підійшли двоє чоловіків: «Вы никуда не поедете, нашим друзьям в Чечне как раз нужны такие красивые невесты». В автобусі зависла тиша, поки вони не переключилися на двох хлопців років 15. Казали їм виходити з автобусів, бо «в Чечне с 14 лет мужчины автоматы в руках держат, нечего с женщинами от нас убегать». Нам пощастило, вони нікого не чіпали».
Тільки наприкінці минулого року Альоні вдалося знайти інформацію про перебування її Андрія в полоні.
«Довго не було взагалі жодних відомостей. Знала тільки те, що всі полонені проходять через Оленівку. Потім їх відправили в Таганрог. Перед новим роком я побачила чоловіка на відео в телеграм-каналі окупанта. Через Googlе-карти знайшла цю колонію. Вони сидять під дахом із решіткою — за нею я впізнала це місце на фото. Списалася з одним полоненим, якого звільнили. Він підтвердив, що саме там їх і тримали. Був у сусідній камері з Андрієм.
Я писала до всіх інстанцій. Через кілька місяців мені підтвердили його статус військовополоненого. До того часу вважали зниклим безвісти.
Цей сусід по камері розповідав, що коли переводять з одного місця в інше, відбувається «прінімалово» — військовий проходить коридором, а його б'ють. На кожному місці утримання їх допитують. Він сказав, що Андрій тримається добре. Там українських військових намагаються зламати. У росіян стоїть завдання від вищого керівництва зробити все, щоб наші перейшли на їхній бік. Вони розуміють, що Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь — окуповані міста. Якщо більшість військових звідти перейдуть на бік ворога, то їхні сім'ї теж це зроблять. Така їхня стратегія захоплення міст.
Полоненим казали, що вже захопили Київ, показували відфотошоплені газети з такими заголовками. Змушували їх виходити на ток-шоу й зізнаватися, що вони вбивали та катували мирних жителів. Хлопці казали, що вони механіки, шурупи крутили, або просто відмовлялися говорити», — розповідає жінка.
Наречений Альони зазнав поранення під час оборони Маріуполя.
«З початку березня Андрій був біля Маріуполя. Зв'язку не було. Телефонував двічі зі шпиталю, коли отримав кульове поранення в лопатку. Попросила надіслати фото. Рана була відкрита, серйозна. Я питала, чому не можуть її зашити чи хоч поставити скоби. Відповів, що медикаменти потрібні для людей зі складнішими травмами. У нього був один план лікування: затискати й іти далі. Від Мар'яни Мамонової я потім дізналася, що його рана загоїлася.
У них тоді закінчилися запаси ліків та їжі. Андрій писав: «Кицюню, я під Маріуполем, сам не знаю де». І надіслав перелік необхідного. Я знайшла волонтера, зібрала кошти. Та він відповів, що гроші не мають сенсу. У Маріуполі вже нічого не працювало, не було комунікації. Хлопці топили сніг, варили суп із голубів.
Вірю, що коли Андрій повернеться, ми зможемо всі пережиті жахи компенсувати тим хорошим, що готує для нас майбутнє. Та найперше я виконаю прохання коханого — привезу кота Лексуса», — ділиться Альона.
Автор: Ірина Шевченко
Джерело: «Громадське телебачення»
4 квітня 2023 року рідні та близькі бійців 501 батальйону морської піхоти відзначили трагічний ювілей — близько 265 морпіхів, які тримали оборону маріупольських заводів «Азовмашу» та імені Ілліча, рік провели в російському полоні. Вони зникли з позицій без попередження. Наступного дня в телеграм-каналах окупантів заявили, що українські захисники здалися. На відео було видно чоловіків без зброї, які йшли з піднятими руками.
Обставини тих подій достеменно не відомі. Військова частина провела внутрішнє розслідування за фактом добровільної здачі в полон. Але жодних доказів не надала, інформацію не оприлюднила. Державне бюро розслідувань відкрило справу проти командування батальйону за перевищення службових повноважень. Військові 501 батальйону проходять у ній як фігуранти. Проте з червня минулого року сім’ям припинили виплати. Вони подали до суду. Державні інституції утримуються від коментарів до завершення розслідування.
В останніх вісьмох обмінах військовополоненими не було жодного морського піхотинця 501 батальйону. А за весь період російсько-української війни звільнили 23.
Поки сім’ї військовополонених шукають правди, вони не сумніваються в одному: їхні чоловіки — герої.
Три історії жінок полонених бійців 501 батальйону у складі 36 окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил.
Морський піхотинець Андрій разом із дружиною Аліною та синомАліна
«Це була підстава», — говорить 25-річна Аліна, дружина морського піхотинця Андрія. Прізвище чоловіка не повідомляє заради його безпеки.
«Ворог знав про всі їхні дії, пересування, базування та навіть плани. Ходять чутки, що двоє з батальйону перейшли на сторону росіян і потопили решту. Версія про те, що наші хлопці здалися добровільно, з’явилася в Telegram ворога. Та хіба можна їм довіряти — вони постійно виставляють наших воїнів звірами, які вбивають цивільних, ґвалтують людей і тварин.
Не розумію, яка може бути добровільна здача в Маріуполі? Президент Володимир Зеленський тоді говорив: «Якщо ви можете вийти, щоб зберегти життя, виходьте». Усі захисники Маріуполя, оборонці «Азовсталі» потрапили в полон. Та вони, на відміну від наших, отримали гарантії повернення», — розповідає Аліна.
Андрій поїхав на ротацію до Маріуполя на початку березня.
«Остання наша зустріч була 5 грудня 2021 року, о 5-й ранку він вирушив у зону ООС. Повномасштабне вторгнення застало його в селищі Широкиному на Донецькому напрямку за 400 метрів від лінії зіткнення. Для їхнього підрозділу ця війна почалася 16 лютого. Тривали посилені бої, але вони не розуміли, що це пошириться на всю країну. 28 лютого Андрій казав, що в них майже не залишилося чим відбиватися. Ворог крив і артилерією, і авіацією, і танками. А в них — нічого. Останній раз продукти отримували 25 лютого. Не могли дістати їжу, медикаменти, не було жодних доставок. 501 батальйон останнім вийшов із позицій на Донецькому напрямку», — пригадує жінка.
Командир 501 батальйону Микола Бірюков теж потрапив у російський полон — і перебуває там досі.
«Інших командирів — оборонців «Азовсталі», які були в полоні, — звільнили і відправили в Туреччину на реабілітацію. А про Бірюкова вже понад рік ніхто не має жодної інформації. Бійці, які повертаються з полону, кажуть: це командир, який піклувався про своїх. Не їв і не спав, коли хтось із солдатів не виходив на зв'язок. Він міг би пролити світло на обставини цього полону.
Ми маємо відповіді від слідчого ДБР і на колективне звернення, і щодо кожного. Мені відповіли, що на мого чоловіка не заведена справа про добровільну здачу. Разом з іншими близькими військових ми зверталися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, ГУР, Офісу президента, Уповноваженого з прав людини. Жодна інстанція не дає чіткої відповіді, у чому їх звинувачують і коли звільнять.
З Червоного Хреста телефонують чотири рази на рік, питають, чи є в мене якісь новини про чоловіка. Я сміюся — бо це вони мають надавати мені інформацію, а не навпаки.
Дізнаємося про рідних через звільнених із полону та різні телеграм-канали, в яких викладають списки полонених. За вісім останніх обмінів не повернули жодного бійця 501 батальйону морської піхоти.
Ми з сім’ями військовополонених подали позов до суду через невиплати. Представники військової частини мали прийти на засідання й надати акти розслідування, яке проводили. Та вони цього не зробили», — каже Аліна.
Разом з нею на Андрія чекає півторарічний син.
«Коли з'явився наш хлопчик, чоловік пообіцяв, що це буде останній контракт. Синові не кажу, що тато в полоні, він ще малий. Але щодня показую йому фото чоловіка.
Коли розповідаю, що тато скоро повернеться, а ми поїдемо його зустрічати, малюк усміхається, а потім починає плакати. Може тому, що в них дуже сильний зв'язок, навіть перше слово було «тато». Йому не вистачає батька. На вулиці тягнеться до всіх чоловіків і проситься до них на руки.
Я мрію про день повернення. Хочу провести повне медичне обстеження чоловіка й нагодувати своїм борщем, який він обожнює», — каже Аліна.
Ольга разом із чоловіком, бійцем 501 батальйону морської піхотиДружину бійця 501 батальйону морської піхоти, 23-річну Ольгу, війна застала в Бердянську. Вона провела кілька місяців в окупації.
«24 лютого я була в Бердянську, а чоловік — у Широкиному. Я міцно сплю, не прокинулася від вибухів. О 7 ранку розбудив дзвінок подруги — її чоловік служить разом з моїм. Вона сказала: «Олю, війна».
В Україні війна триває з 2014 року, я подумала, що почалися активні бойові дії. Але потім зайшла в новини й усе зрозуміла.
За вісім років війни звикаєш до неї. Я не відчувала тривоги. Пішла в магазин, купила корм для кота, насипала на кілька днів — і поїхала до подруги, яка була налякана.
Я переживала за чоловіка. Знала, що він на лінії зіткнення стримує ворога, що в них відбуваються важкі бої. росіяни почали підтягувати техніку. Чоловік мене береже, тому часто не говорить поганих новин. Але в телефонній розмові 16 лютого між іншим запитав, чи не хочу я поїхати до друзів у Польщу. Переконував: «Щось починається». Та мені було безпечніше поруч із ним, я сказала, що нікуди не поїду», — пригадує Ольга.
27 лютого 2022 року російські війська увійшли в Бердянськ.
«Справжня тривога з'явилася, коли чоловік почав кричати у слухавку: «В укриття, винищувачі». Я підвела очі й побачила ворожий винищувач — він летів так низько, що здавалося, може ударити просто в голову. З подругою ми спустилися в підвал, просиділи кілька годин. Коли вийшла подихати повітрям (а ми живемо на в'їзді в місто), побачила росіян. Це було найстрашніше за всю війну.
Ніхто не розумів, що буде. Але всі чули, що вони розстрілюють, ґвалтують, знущаються з людей. Ми з подругою спершу повернулися в бомбосховище, а тоді вирішили, що краще їхати додому. З п'ятого поверху бачили, як заїжджають танки і російські солдати заходять у місто.
Коли окупанти захопили адміністративні будівлі, люди почали збиратися на мітинги. Кричали: «Вас ніхто не кликав, їдьте додому». Було видно, що молоді росіяни шоковані. А старші й офіцери, найімовірніше, розуміли, що їх тут ніхто не чекав. Для мене ті мітинги були порятунком, я хоч на кілька годин відволікалася від думок про чоловіка в оточеному Маріуполі», — розповідає Ольга.
У перші ж дні в Бердянську окупанти почали затримувати активістів, через місяць мітинги розганяли вже пострілами в людей.
«Мітинги припинилися, коли людей почали забирати до катівень. У міській в'язниці їх катували струмом. Одного з активістів затримали, а за декілька днів вийшло відео, на якому він перепрошує за свої дії. Було видно, що дуже побитий.
Після цього опір був тихий. Коли гурт «Калуш» виграв Євробачення, я замовила у швачки рожеву панамку. Люди в місті усміхалися, підтримували, хоч і не казали ні слова.
Важко це визнавати, але до великої війни, мені здається, відсотків 40 населення підтримували росію. Після окупації їх стало в рази менше.
Улітку в Бердянськ приїжджали відпочивати на море люди з окупованих Донеччини та Луганщини, а їхні діти носили панамки з нашивкою Z. Я приходила додому і плакала. Хоча й розуміла, що мені щастить: ніхто мене не здав, не розповів про мого чоловіка.
На вулицях окупанти перевіряли телефони. Могли затримати за перегляд українських новин або фото. Люди надсилали особисту інформацію тим, хто виїхав, щоб зберегти її», — пригадує Ольга.
З окупованого Бердянська Ольга виїхала наприкінці літа.
«Раніше не могла, бо лікувала онкологію. Ліки потрібно було зберігати замороженими. А тоді люди стояли днями у черзі на виїзд. Препарати я не довезла б. Досі борюся з цією недугою.
Український зв'язок у Бердянську глушили. Але нам із чоловіком вдалося поговорити разів п'ять в останній місяць перед полоном — у березні 2022 року. Решті дівчат телефонували рідше. Пізніше дізналася, що заради дзвінка в окупованому Маріуполі вони ризикували життям, пробиралися на якесь підвищення, щоб зловити мережу.
У розмовах питала, як вони там. Він казав: «Не переживай, сонечко, ми влітку до Криму поїдемо». Взяв із мене обіцянку, що коли повернеться, ми народимо трьох синів. Скористався моментом, бо так просто я йому цього не пообіцяла б.
В очікуванні його дзвінка я збирала хороші новини. Розповідала, хто яке озброєння нам передав. А коли клала слухавку, сльози текли рікою.
26 березня він зателефонував останній раз перед полоном, а 27-го зловив інтернет і надіслав своє фото.
З російських телеграм-каналів ми побачили, що вони в полоні. Впевнена, що в них не було можливості сповістити про це владу. Кожен день вартував хлопцям 20-30 життів. Не підвозили боєкомплектів, медикаментів, їжі. Вони мали борошно й воду, мішали і якось смажили», — розповідає жінка.
Сім'ям військовополонених 501 батальйону морської піхоти припинили виплати. Лист із таким сповіщенням прийшов від військової частини 19 червня.
«Люди з Маріуполя та Бердянська хапали дітей і бігли з міста. Серед них — і жінки військовополонених. Їм немає за що жити. Вистоюють черги по гуманітарку, просять у людей допомоги. Та навіть звільненим із полону бійцям не виплатили кошти. Зокрема медикині 501 батальйону морської піхоти Мар'яні Мамоновій.
Телефонувала в командування ВМС Збройних сил, у Координаційний штаб, до уповноваженого з прав людини. Усі кажуть, що це абсурдна ситуація, але розв’язати її ми вже рік не можемо.
Усіх цікавить, як вони потрапили в полон. А мені хочеться запитати, чи був інший вихід з Маріуполя? Коли Олексій Арестович тоді Альона разом із нареченим, військовим 501 батальйону морської піхоти, то сказав фразу, після якої я почала його ненавидіти: «Ті, хто вважає, що деблокада Маріуполя можлива, повні дурні».
Спілкувалася з хлопцями та дівчатами, які повернулися з полону. В усіх різні версії тих подій: їм пообіцяли «зелений коридор», їх підставили, вони виходили, щоб прорватися. Хтось казав, що це було переміщення, але всі були на різних позиціях. Правди ми не знаємо.
З чоловіком я не могла обговорювати ці питання. За кілька хвилин розмови встигала тільки запитати, чи все добре з ним та побратимами. Він казав: «Записуй номери телефонів тих, до кого не могли додзвонитися. Скажи рідним, що вони живі».
Коли мій чоловік повернеться, я зроблю те, що не рекомендує жоден психолог: не відпускатиму його ні на крок. Підемо з наметами до лісу, де нас ніхто не буде ні бачити, ні чути. Вткнуся у його груди й нарешті виплачуся», — зізнається Ольга.
Альона
26-річна Альона, наречена військового 501 батальйону морської піхоти, розмовляла зі своїм Андрієм напередодні виїзду з окупованого Маріуполя 27 березня 2022 року.
«Я їхала з окупованого Бердянська до Запоріжжя з подругою та чорним котом Лексусом. Тоді Андрій пожартував: «Краще тримай Лексуса, щоб він на блокпосту окупантів не покусав». Пам’ятаю, як до нас підійшли двоє чоловіків: «Вы никуда не поедете, нашим друзьям в Чечне как раз нужны такие красивые невесты». В автобусі зависла тиша, поки вони не переключилися на двох хлопців років 15. Казали їм виходити з автобусів, бо «в Чечне с 14 лет мужчины автоматы в руках держат, нечего с женщинами от нас убегать». Нам пощастило, вони нікого не чіпали».
Тільки наприкінці минулого року Альоні вдалося знайти інформацію про перебування її Андрія в полоні.
«Довго не було взагалі жодних відомостей. Знала тільки те, що всі полонені проходять через Оленівку. Потім їх відправили в Таганрог. Перед новим роком я побачила чоловіка на відео в телеграм-каналі окупанта. Через Googlе-карти знайшла цю колонію. Вони сидять під дахом із решіткою — за нею я впізнала це місце на фото. Списалася з одним полоненим, якого звільнили. Він підтвердив, що саме там їх і тримали. Був у сусідній камері з Андрієм.
Я писала до всіх інстанцій. Через кілька місяців мені підтвердили його статус військовополоненого. До того часу вважали зниклим безвісти.
Цей сусід по камері розповідав, що коли переводять з одного місця в інше, відбувається «прінімалово» — військовий проходить коридором, а його б'ють. На кожному місці утримання їх допитують. Він сказав, що Андрій тримається добре. Там українських військових намагаються зламати. У росіян стоїть завдання від вищого керівництва зробити все, щоб наші перейшли на їхній бік. Вони розуміють, що Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь — окуповані міста. Якщо більшість військових звідти перейдуть на бік ворога, то їхні сім'ї теж це зроблять. Така їхня стратегія захоплення міст.
Полоненим казали, що вже захопили Київ, показували відфотошоплені газети з такими заголовками. Змушували їх виходити на ток-шоу й зізнаватися, що вони вбивали та катували мирних жителів. Хлопці казали, що вони механіки, шурупи крутили, або просто відмовлялися говорити», — розповідає жінка.
Наречений Альони зазнав поранення під час оборони Маріуполя.
«З початку березня Андрій був біля Маріуполя. Зв'язку не було. Телефонував двічі зі шпиталю, коли отримав кульове поранення в лопатку. Попросила надіслати фото. Рана була відкрита, серйозна. Я питала, чому не можуть її зашити чи хоч поставити скоби. Відповів, що медикаменти потрібні для людей зі складнішими травмами. У нього був один план лікування: затискати й іти далі. Від Мар'яни Мамонової я потім дізналася, що його рана загоїлася.
У них тоді закінчилися запаси ліків та їжі. Андрій писав: «Кицюню, я під Маріуполем, сам не знаю де». І надіслав перелік необхідного. Я знайшла волонтера, зібрала кошти. Та він відповів, що гроші не мають сенсу. У Маріуполі вже нічого не працювало, не було комунікації. Хлопці топили сніг, варили суп із голубів.
Вірю, що коли Андрій повернеться, ми зможемо всі пережиті жахи компенсувати тим хорошим, що готує для нас майбутнє. Та найперше я виконаю прохання коханого — привезу кота Лексуса», — ділиться Альона.
Автор: Ірина Шевченко
Джерело: «Громадське телебачення»
