Дівчатка завжди трималися за ручки і я не змогла їх розлучити: історія багатодітної прийомної мами довжиною в 20 років
- Новини України
-
•
- Марина Ляпицька
-
•
-
15:14, 08 квітня, 2026
Світлана Кулікова – вчителька англійська мови, а також мама трьох прийомних дітей. Її історія материнства серцем розпочалася багато років тому, влітку 2007 року. Тоді жінка прийняла в родину першу дитину, 8-річного хлопчика Михайла. Його вона побачила в телепрограмі про дітей-сиріт.
Це був лише початок її великої сімʼї, яку жінка створювала самостійно. Згодом Світлана прийняла ще двох дівчат. Про шлях до багатодітної прийомної мами – далі у нашому матеріалі.
Я одразу зрозуміла: це мій син
Близько двадцяти років тому я зрозуміла, що готова стати мамою для дитини з інтернату. Тоді, як і зараз, не було обмежень – людина не в шлюбі могла усиновити чи створити прийомну сім’ю. Порадилася зі своєю родиною, батьками і сестрою, і вирішила прийняти на виховання дівчинку. Проте вийшло інакше.
По телевізору я побачила передачу про дітей без батьківського піклування. І там був Міша – мій перший синочок. У нього тоді вже не було ні мами, ні тата. Він близько пів року жив в інтернаті та тільки закінчив перший клас. Йому от-от мало виповнитися 8 років. Я одразу зрозуміла: це моя дитина. Ось так у серпні 2007-го у мене з'явився Михайло.
Коли я його забирала додому, то дізналася, що в нього є ще тримісячна сестричка. Тоді її виховував біологічний батько, але пізніше він не зміг піклуватись про дитину.
Брати і сестри повинні бути разом
Майже через шість років мені подзвонили зі служби у справах дітей і запитали, чи можу я прийняти ще й дівчинку – для воззʼєднання родини. Звісно, я погодилася, адже йшлося про двох рідних людей – Міша і його меншу сестру. Коли приїхала по Альону, зʼясувалося, що за цей час в родині її батька народилася ще одна дівчинка, і обидві потребували влаштування. Я забрала їх разом. Так я стала багатодітною мамою.
Коли ми почали жити великою родиною, Альоні було майже сім, вона ходила в перший клас, а Даніелі ще й п'яти не було, ходила в дитячий садочок. Із дівчатами, як і з Мішею, ми одразу знайшли спільну мову. Найменша Дана – дуже комунікабельна та відкрита. Вона від першої зустрічі просилася на ручки, обіймалася. Альона більш стримана, з непростою долею, але дуже щира і глибока.
Колеги і рідні підтримали мене, а тато попросив краще подумати
Із першою дитиною на роботі мене привітали як із новонародженим, подарунок підготували. Всі підтримали моє рішення. Єдине – мій тато, коли дізнався, що я вирішила прийняти третю дівчинку, попросив подумати. Бо одній виховувати трьох дітей буває складно.
Проте я не розуміла, як можна її залишити, дівчата ж рідні, завжди тримаються за ручки. Я не змогла їх розлучити. Татові складно було прийняти це, але все змінила їх перша зустріч. Тільки ми приїжджаємо, відчиняються ворота, Дана вибігає з машини з криками: “Дідусю, ми приїхали” і кидається йому на шию. І все, мій тато сказав: “Значить воно так і повинно бути”.
Я дуже вдячна батькам, що вони підтримали мене тоді та завжди допомагали з дітьми. Сестра з чоловіком та їхні діти теж завжди були поруч. І, мабуть, завдяки такій єдності ми стали великою родиною. Діти дружать, спілкуюся, підтримують один одного. Тож я можу бути спокійна, що в цьому світі вони мають рідну людину і не одну.
Як виховаєш дитину, такою вона і буде
Я згадую зараз: і Міша виріс, і Альона вже підростає, вже теж скоро буде самостійною людиною. За весь час у нас не було особливих складнощів. Хіба що на початку в мене були опасіння, чи впораюся я, чи складуться стосунки з дітьми, що чекає нас у підлітковому віці. Бо, як і більшість, я мислила стереотипами про гени.
Все це – нісенітниця. Дитина росте в родині, і саме те, що ти в неї вкладаєш, вона і понесе далі в життя. Гени – це про колір очей, волосся, спадкові хвороби. А характер, сила волі, ставлення до себе і своєї родини не передається по генам – їх потрібно виховувати. Тож як виховаєш дитину, такою вона і буде.
Для тих, хто тільки планує прийняти дитину в сімʼю, моя головна порада: не слухайте тих, хто щось таке каже, слухайте лише своє серце та робіть своє – турбуйтесь про дитину, любіть її.
Діти виростають, а спогади залишаються
Зараз старшій моїй донечці Альоні майже 18, меншій – 16. А Міші – 23 роки і він давно живе окремо. У 18 років він сказав, що спробує жити самостійно та знайти себе. Професія в нього вже була, закінчив акторський факультет у коледжі. Поїхав до Києва, а згодом до передмістя, де працює аніматором.
І хоча зараз Михайло живе далеко, він залишається моїм синочком. Приїжджає в гості, на дні народження. Сестра Альона теж до нього часто їздить. Вони дуже близькі.
Дівчата теж виросли. Альона навчається в коледжі на соціальну працівницю. Їй подобається турбуватися про менших дітей. Даніела малює. Вона майбутня художниця-оформлювачка.
Час, коли діти були маленькі, промайнув дуже швидко. Ось зараз розповідаю про наше життя за ці роки і це такі приємні спогади. Діти – це щастя.
Зараз я заміжня мама трьох дітей
З моїм майбутнім чоловіком ми знайомі більше 20 років, сусіди. Ще з маленьким Мішею він возив нас на річку. З 2014 року захищав країну, був поранений. У 2022 році знову став на захист, отримав важке поранення.
Спочатку ми зустрічалися, а потім чоловік запропонував одружитися. Ми одразу повідомили про це службу в справах дітей. Він пройшов медкомісію, я написала заяву про те, що з дітьми у них склалися гарні стосунки. Хіба що татом не кличуть, але спілкуються добре і з ним, і з його 18-річним сином від попереднього шлюбу. Ось так два роки ми вже й живемо.
Усі ці роки я віддавала дітям, а коли дівчата підросли, навіть була думка прийняти ще дитину. І з чоловіком ми це обговорювали, але я настільки прикипіла до цих трьох дітей, вони стали моєю родиною. Тому вирішили з чоловіком, що будемо чекати вже на онуків та допомагати нашим дорослим дітям.
Нещодавно вночі моя вже майже повнолітня донька прислала повідомлення: “Мамочка, я тебе дуже люблю. Дякую, що ти у мене є. Найкрасивіша, наймиліша, найдобріша”. Я відповіла, що теж її люблю – і вона спокійно заснула. Так, вона майже доросла. Але навіть зараз їй потрібен свій надійний дорослий, який завжди поруч. Це важливо для кожної дитини – незалежно від віку.
Саме в родині дитина росте щасливою та впевненою, вчиться довіряти, відчуває захист і розуміє, що таке безпечна і турботлива сімʼя. Дізнатися більше, як прийняти дитину в родину, можна на єдиній державній платформі про усиновлення і сімейні форми виховання dity.gov.ua.
Марина Ляпицька