Мазурок і Макар із цінниками

Якщо біля станції метро вам запропонують купити футболку з порівняльними портретами «стрільця з «Каравану» та Ярослава Мазурка, – не дивуйтесь. Власне, вже пропонують. І не лише футболки: родичі та просто собі люди, котрі хоча б раз перетнулися по життю з загиблим, нині готові дати інтерв’ю виключно за гроші. Сума спілкування стартує від $100. Якщо ви думаєте, що цей заробіток – вершина цинізму, глибоко помиляєтесь. До цього способу отримати швидкі гроші наше суспільство йшло давно.

Особисто я не знаю, хто стріляв у «Каравані». Теоретично покійного Мазурка могли в цьому звинуватити безпідставно. Потім загнана людина скоює самогубство. Під фінал цієї справи охоронець, що вижив, безперечно впізнає в мертвому Мазуркові того, хто в нього стріляв – не виключено, за обопільною домовленістю зі слідством, адже справу треба закривати, всі своє отримали. В тому числі – приватні охоронні структури: трагедія в «Каравані» дозволила проштовхнути новий закон про охоронну діяльність. Це тягне за собою збільшення вартості таких послуг.

Я не знаю, чи мої припущення вірні. Зате точно знаю: так мислю не я один. А значить, футболки з портретами Ярослава Мазурка якійсь час ще продаватимуться досить активно. Та якби до слідства зовсім не було запитань, а до правоохоронців існувала хоч якась довіра, все, що стосувалося «стрільця з «Каравану», не стало б способом для заробітку. Ось це вже – напевне.

Відштовхуючись від цього факту, можна сміливо сказати: тут Україна підтримує актуальні тренди. Що вкладаються в доволі просте формулювання: «Як правильно продати власне та чуже горе». Вже повідомлялося, що Тетяна Суровицька, мама трагічно загиблої Оксани Макар, готова написати про свою доньку книжку. Підозрюю - писатиме не сама, та й автор працюватиме не безкоштовно. В продаж книга теж надійде напевне, і знайдуться вдячні читачі, для кого ця книга стане чудовим сльозогінним – уже вибачте за цинізм. Усе б нічого, аби не інформація про намір двох авторів із Миколаєва, Сергія Гаврилова та Юрія Любарова, написати свою книгу про трагедію Оксани Макар. Як уточнюють новини – на замовлення німецьких видавців із міста Нюрнберга.

Звісно, йдеться про художній твір. Це буде не пережите особисто, хоча авторський дует твердить: робота пророблена колосальна, вони спілкувалися з величезною кількістю людей. Проте «величезна кількість» заперечує, що з нею хтось спілкувався. Але тему загнуздано – і тепер уже громадський діяч Юрій Круцилов, один із перших, хто розповів історію Оксани та не дав спустити її на гальмах, уже хоче писати свою книгу.

Таким чином, що маємо на виході? Досить цікаву ситуацію. Яка виражається в бажанні трьох людей чи, скажемо так, трьох зацікавлених груп написати про одну історію. І або вигідно продати її в майбутньому, або - вже працювати над комерційним проектом, як це робить тандем Гаврилов & Любаров. Адже миколаївські журналісти навряд чи займаються благодійництвом. Та й німці – народ прагматичний. Правда, мене особисто в цій історії трошки насторожило прагнення авторського тандему звинуватити всіх і вся саме в бажанні швидко заробити на миколаївський трагедії: від громадських діячів до політиків, орієнтованих на європейські цінності (на цьому наголошується окремо).

Тут невідомо для чого уточнюється: в Німеччині 1920-х років теж котилися хвилі подібних убивств, і це, мовляв, віщувало прихід до влади… Гітлера. Гм… Підв`язати Гітлера як до Оксани Макар, так і в перспективі – до Ярослава Мазурка справді виглядає спокусою. Лишається сподіватися: після подібних заяв свої гонорари демонстративно пожертвують на благодійність автори всіх написаних та ненаписаних книжок не лише про Макар, а й у перспективі – про Мазурка.

Принагідно хочеться нагадати: свої мемуари не менш як за 3 мільйони євро готовий був продати колишній працівник міліції Сергій Ткач, більше відомий, як «пологівський маньяк». Не знаю, можливо, Голівуд, в якому Ткач убачає потенційного покупця, просто не дозрів, аби викласти українцеві, що вбивав чверть століття й лишався безкарним, таку суму грошей. Коли заглибитися в історію спроб заробити на бідах, згадується Анатолій Онопрієнко. Цього серійного вбивцю хоч і називають «другим Чікатило», проте перший, справжній Чікатило за інтерв’ю з собою грошей не вимагав. Тоді як громадянин Онопрієнко, довічно засуджений, кажуть, має власний тариф на спілкування через пресу з зовнішнім світом.

Але найперше, що мені пригадується в зв’язку з цим, – не фільм Олівера Стоуна «Природжені вбивці», де, за сюжетом, на закоханій парочці кілерів заробляли гроші та інші дивіденди всі, кому не ліньки. І навіть не радянський фільм про пригоди принца Флорізеля, створений за оповіданнями Роберта Стівенсона – там засуджений на смерть брав з відвідувачів по 30 фунтів стерлінгів за можливість поговорити з собою. Кіно й література, погодьтеся, тьмяніють перед суворою реальність.

Вона ж така: 1 березня 1995 року ми, ще ототожнюючи російський інформаційний простір із власним, дізналися про вбивство в Москві відомого журналіста Владислава Лістьєва, сприйнявши це як особисту трагедію – а на початку квітня того ж року, буквально на 40-й день після похорон, у Дніпропетровську купували за 1 тисячу купонів книгу під назвою «Кто убил Влада Листьева». На власні очі бачив – йшла, мов гарячи пиріжки з повидлом.

Ми, громадяни глобалізованого світу, нормально сприймаємо те, що будь-яка велика трагедія має в своїй основі також і комерційну складову. Добре, якщо хоч без моралізаторства та звинувачення в тому, що сталося, всього прогресивного людства…