Миколаївці розповіли, як намагались захистити дітей від війни, а потрапили в окупацію

Ганна та Олександр дізнались про війну з новин. Інформація про те, що бомблять великі міста України, а у Миколаєві поцілили у військовий аеродром, налякала родину. Ввечері 24 лютого разом з двома доньками поїхали до тітки у селище Первомайське. Були впевнені, що там буде безпечніше ніж у місті.

Свою історію життя під авіаударами та окупацію родина розповіла Суспільному.

24 лютого Ганна, як зазвичай, готувала сніданок дітям та збирала їх до школи.

— Я їх будила в школу. Діти, як завжди, беруть телефон. Кажуть: «Мамо, так війна почалася». Я ще кажу: «Яка війна. Давайте збирайтеся в школу». Вони сідають, мовчки їдять. І я беру, читаю шкільний чат у "Вайбері". Читаю, думаю: «Не зрозуміла», — розповіла Ганна.

Олександр також не міг повірити повідомленням в інтернеті: «У мене реакція була: «Аню, яка війна?! Такого бути не може!».

Близько восьмої вечора у родині вирішили рятувати дітей і їхати до тітки у Первомайське.

— Чомусь думали, що буде спокійніше там. Домовилися з водієм знайомим. Він нас туди завіз. Перші дні навіть не відчувалося, що щось відбувається. Спокійно все, нормально. Селище жило своїм життям, — сказав Олександр.

Як пригадує Олександр, російські військові об'їжджали селище. Але згодом почали заїжджати на центральну вулицю.

— Усі з «Z», але ми їх впізнавали не за розпізнавальними їхніми знаками. Коли наші їдуть – вони їдуть на броні, а ті їдуть у броні, запаковані, одні очі з отворів видно. Тому що боялися, — розповів Олександр.

Багато солдатів привезли військовими КамАЗами, пригадує Олександр, поселили їх у школі.

— Вони вийшли, одразу ж почали селом ходити, показувати хазяйновитість свою. Цигарки запитували. Запевняли: «Нічого страшного, нас не бійтеся». Наказали: «Від сьогодні, щоб світло у всіх горіло, все включайте, все буде добре», — згадав Олександр.

За словами Олександра, у Первомайському росіяни не просиділи і дня, тому що підрозділи Збройних сил України пішли в атаку.

— Наші одразу ж зайшли і почали їх відстрілювати. Там стрілецький саме бій почався. «Викурили», наші всіх «повикурювали», — сказав Олександр.

Після атаки ЗСУ російські війська почали використовувати авіацію.

— Ми почули гул літака. І ось він пролетів. А ми буквально очі з дружиною відкрили. І все, що побачили — це спалах, заграву і вибух. Вибух був такий, що взагалі не розумієш, що сталося, взагалі, — розказав Олександр.

Як пригадала Ганна, вибухи авіаційних бомб налякали дітей. Особливо молодшу доньку.

— Я молодшу взяла. Я її намагаюся поставити, а вона, взяла з переляку в руки ковдру і тягне. Я її ставлю на підлогу. Вона, мабуть, на нервах. Вона обм'якла, не ставала, падала. Я її ставлю, вона падає, і все, — розповіла Ганна.

Від початку бомбардувань взагалі не роздягались, сказала Ганна, а взуття ставили біля ванної.

— Практично завжди у підвалах після цього перебували. І ми дітям сказали, щось чуєте — одразу у ванну. Чоловік приходить і мені подає речі, а я дітям подаю, вони одягаються. Найскладніше було те, що світла немає. Тобто, коли бомблять, і треба бігти у підвал. Ми біжимо, коли телефони розряджені, ліхтарики розряджені, — згадала Ганна.

Дім тітки розташований неподалік від цукрового заводу, пояснив Олександр, і російські війська били по ньому з артилерії та реактивних систем залпового вогню.

— Вони той завод били три ночі підряд, десь. Ми ще між собою сміялися, казали: «Вони, мабуть, думають, що ми його відбудовуємо за день, що вони кожну ніч саме по цьому заводу», — сказала Ганна.

Вдруге селище окуповували наприкінці березня, розповів Олександр, війська прийшли з боку Киселівки.

— Бачу, що під'їхало два бронетранспортери. Це біля лікарні вони були. І за ними, як таргани, купа. І вони почали розповзатися селищем. Вони так одягнені були, як безхатьки. Я спочатку не зрозумів хто це. Ми не добігли буквально кілька кроків до підвалу. А там стояла тітка вже на спуску, діти внизу були, — сказав Олександр.

До підвалу Олександр біг з сусідським 15-річним хлопцем. Їх зупинив російський військовий і наказав лягти.

— Він навів автомат. Ваня з боку стоїть, запитує: «Що робити?», я кажу: «Лягаємо». Лягли ми. І так, щоб руки, пальці було видно. А березень, холодно. Страшно. А Івану сказав, щоб взагалі не рухався, бо він почав руки простягати, — розповів Олександр.

«Своїх» росіяни розрізняли за білими пов'язками.

— Я побачив білу смужку на коліні. Не скотчем, а якоюсь ганчіркою замотана була. З моїх пальців вибив останню цигарку. Я голову трохи підняв — вузькі очі — якут, буряти ці позаходили, — сказав Олександр.

За словами Олександра, виїхати з селища вдалось завдяки волонтеру, що приїхав забрати дідуся.

— Їхали полями… дуже страшно. На дорозі навіть валялися трупи росіян. Наші добре тоді їм насипали. На полі теж вертоліт збитий був… Повністю видихнули, коли доїхали до першого блокпосту, під Миколаєвом, — сказав Олександр.

Як розповів Олександр, він народився в Росії й це зіграло з ним поганий жарт.

— На останньому блокпості, коли проїжджали, документи показую. Охоронець побачив, повернув паспорт: «Росія, місто Челябінськ». І так дивиться. Я кажу: «Хлопці, це ж місце народження», — з посмішкою пригадав Олександр.

Нагадаємо, за минулу добу під удари потрапили населені пункти Миколаївського та Баштанського району. Зокрема, прильоти зафіксовані на території Галицинівської та Широківської громад. Пошкоджені житлові будинки та промислові об’єкти.