Били струмом, ногами по стегнам, кулаками в живіт: бойова медикиня з Миколаївщини розповіла про катування у російському полоні

Мешканка Южноукраїнської громади Руслана Нуца наприкінці осені повернулася з піврічного російського полону, у який потрапила під час оборони Маріуполя. Старша бойова медикиня евакуаційного відділення 36 окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського пройшла допити, знущання й побиття.

25-річна дівчина розповіла в інтерв’ю «ЮжкаNews.City» про життя під час оборони Маріуполя та тортури у російському полоні.

За словами Руслани, під час наступу російських військ на Маріуполь комбриг дав команду виїхати з міста у більш безпечне місце усім бажаючим військовим жінкам і дівчатам. Однак медикиня відмовилася.

— Я військовослужбовець, медик, давала присягу українському народу. Я не могла втекти. Хлопці ж не мали такого вибору. Значить, я тікаю, а вони залишаються? Я служила з ними пліч-о-пліч, а потім сказати їм — бувайте! Ми всі рівні на службі. Ти не жінка, ти військовослужбовець. Ми самі підписали контракт, знаючи, що в країні війна, тому самі несемо відповідальність, — відзначила вона.

Руслана згадує, як намагалася заснути, коли видавалася вільна хвилинка. Через сон чула: «Медика!» — підхоплювалася й бігла надавати допомогу. Російські війська особливо сильно обстрілювали вночі. Стіни бункера тряслися від вибухів. Та навіть у таких умовах дівчина намагалася створити затишок. Вона прикрасила місце, де спала, синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами та зробленими власноруч вишивками з бісеру. Ці дорогі серцю речі так і залишилися там, у бункері.

Вісімнадцятого березня Руслана Нуца дізналася, що її нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Висока відзнака стала несподіванкою для медикині та дуже розчулила її. Захисниця каже, що просто була віддана своїй роботі.

— Я не боялася смерті. Як судилося, так воно й буде. Навіщо себе накручувати? Лише уявіть: дівчина сидить, плаче, а всі на це дивляться. Я розуміла, що можу загинути, але не боялася цього, — згадує вона.

У перших числах березня дівчина втратила зв’язок з рідними. Потім знову з’явився інтернет, і вони переписувалися. З новин усі знали, що на той момент у Маріуполі пекло. Мама питала: «Як там обстановка, у вас є що поїсти?» Донька відповідала: «Все добре, ми тримаємося! Не голодна». Правду про те, що продуктів катастрофічно на вистачало, сказати не могла. З голоду вмерти не дали побратими з 501 батальйону. У них працювала кухня, коли залишалася хоч якась їжа, вони приносили сусідам по бункеру.

— Поступово звикаєш не їсти. Як була дуже голодна, пила каву або чай. Головне, що для поранених мали перев’язувальні матеріали, антибіотики та знеболювальні. Але в дефіциті були кровозупинні препарати. Дуже багато поранених, — говорить вона.

Бригада двічі намагалася прорвати кільце та вийти з оточення. Спроби виявилися невдалими: втратили багато особового складу, техніки, боєприпасів. Однак декільком українським військовим таки вдалося добратися цілими, каже Руслана. До своїх вони йшли пішки більше місяця.

Усі були змучені й розуміли, що виходу немає, лише смерть. Тоді керівництво прийняло рішення. Дванадцятого квітня був наказ здатися в полон.

— Ніхто з нас не хотів здаватися, хоч нас і запевняли, що з військовополоненими обходитимуться згідно з Женевською конвенцією. Особисто мене бентежило, що на моєму тілі є татуювання: герб, українська вишивка, уривок з гімну. Але була маленька надія, що колись нас обміняють, — відзначає Руслана.

Бранців повантажили на військову техніку, як худобу. Жінок і поранених разом помістили в холодний сарай без вікон на території так званої ДНР. Потім військовополонених вивезли в Оленівку. Тиждень у маленькій камері тіснилися близько сорока жінок. Спали по черзі, бо не вистачало всім місця.

— Там нам давали хліб. І це була велика радість, бо ми його не їли півтора місяця. Тепер кожну крихту берегли, — говорить Руслана.

А далі — Таганрог. Це були найважчі дні у полоні. Місяць у слідчому ізоляторі Руслана ніколи не забуде: допити, знущання, побиття. Через татуювання дівчину називали фашисткою, нацисткою, націоналісткою, снайперкою.

— У них стереотипи: якщо висока й струнка — то значить снайпер. Їх цікавило, які військові злочини ми робили. Чи не знущалися над їхніми полоненими? Чи не вбивали цивільне населення?

Вбивство росіянами українців ворог виправдовував, мовляв, у вас там фашизм, нацизм, ви вісім років обстрілювали Донбас! Полоненим показували відео, намагалися переконати в тому, що українці неправі. Їхні очі горіли, вони вірили, що кажуть правду. Примушували вчити російські пісні, читати російську літературу.

Руслані пропонували оформити російський паспорт. Казали, що України більше немає, що Миколаїв — це вже Росія. Дівчина була в інформаційній ізоляції, але не вірила їм. Хай там як, думала вона, а росіянкою бути не хочу. Готова прийняти смерть, але рідну країну не зраджу. На допитах беззахисних українських полонянок били озброєні російські військові.

— То не чоловіки. Я не можу їх так назвати. Там був один російський офіцер, слідчий. Він постійно перебував під впливом алкоголю чи наркотиків. Нам забороняли дивитися їм у вічі, але одного разу я подивилася, коли мені сказали це зробити. Його очі затуманені, чути запах перегару. В черговий раз заходжу на допит, дивлюся — на стіні висить оголений електричний провід. Слідчий почав ставити питання, я казала, що нічого не знаю. Тоді він почав бити струмом по руках. Я бачила, що він отримував від цього задоволення, посміхався. Але це мене робило ще міцнішою, — пригадує Руслана.

На допити вона ходила часто. Її вважали ідейною, бо вона не боялася казати, що любить свою країну. Росіяни погано ставляться до патріотичних українців. Але одного разу слідчий зізнався полоненій, що поважає її. І за це вдарив по обличчю. Побиття — то була справа звична: ногами по стегнах, кулаками в живіт.

— Вони казали, що ми братський народ, але водночас вели себе не як браття. Годували нас скислою кашею, водянистим супом, давали малесеньку скибочку хліба. Ми всі дуже схудли. Останні два тижні нас двічі на добу виводили у коридор та шикували біля стіни. Ми мали стояти з піднятими руками, ноги ширше пліч. Виснажені дівчата падали на слизькому кахлі. Навіть якщо вдавалося втриматися, наглядачка била по ногах. За цим спостерігали чоловіки, серед яких був медик, і сміялися. Вони потішалися з нашої безпорадності, — відзначає дівчина.

Але жінкам у полоні було легше, ніж чоловікам. Руслана чула їхні несамовиті крики з сусідніх камер. Це найважче було витримати, бо нічим не могла допомогти. Між собою бранці ділилися, що декого катували до смерті.

Через місяць знущань полонянку перевели в жіночу колонію в Бєлгородській області. Там було трохи легше: харчування краще, можливість іноді подихати свіжим повітрям. У такі хвилини Руслана дивилася на небо і мріяла, що її обміняють. На допитах вже не били, але застосовували шокери.

Ще місяць Руся провела у в’язниці в Курській області. Там українців взялися перевиховувати. Тиснули психологічно та навантажували фізично: змушували багато марширувати, по 500 разів присідати, відтискатися, стояти в планці. Але виснажені українки не мали на це сили.

Згодом полонянок вантажним літаком знову кудись перевезли. Таганрог — інтуїтивно відчула Руслана, коли зайшла в камеру. Це місце вона одразу впізнала. Почула ті ж самі голоси наглядачів.

— Тоді я зрозуміла — готується обмін. Ще в Курську привезли з Оленівки дівчат з «Азовсталі». Ми вже тоді подумали про обмін військовополоненими. Так і сталося.

Наступного дня з Таганрога полонянок доправили літаком до Севастополя.

— Ми ще не знали, де ми, але коли приземлилися, я вдихнула повітря. Воно було зовсім інше. «Пахне Україною», — сказала я.

Руслана Нуца ввійшла в число 108 жінок, яких визволили з полону 17 жовтня. Обмін відбувався в сірій зоні Запорізької області. Поки їхали, обстрілів з боку російської армії не було. Коли українки йшли на свою сторону, сталося декілька прильотів. Ворог не дотримався оголошеної тиші.

— Ми йдемо брудні голодранці: змучені, худі, в якомусь лахмітті. Назустріч – російські полонені, ніби з якогось курорту: охайні, чистенькі, відгодовані, навіть з якимись речами. Одразу видно, хто має людяність, яке ставлення до полонених у росіян і в нас, українців…

Протягом місяця звільненим надавали медичну та психологічну допомогу в лікарні, а потім — відпустка. Руся провела цей час вдома з рідними та друзями.

Зараз старший сержант Нуца повернулася в стрій. Вона не планує завершувати кар’єру військовослужбовиці. В гарячу точку йти ще не готова. Каже, потрібно трохи часу на психологічне відновлення.

Шостого грудня героїчна захисниця Руслана Нуца дізналася, що вийшов указ президента України щодо відзначення її ще однією нагородою — орденом «За мужність» II ступеню.

Нагадаємо, під час обміну полоненими з Росією 8 січня Україна повернула 50 військових, серед яких двоє бійців миколаївської 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.